Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 66)

Томас кивнув, його обличчя стало похмурішим, ніж я бачила коли-небудь раніше. Пригадався рисунок, намальований ним у поїзді, та історія, якою він поділився.

— Це була честь, покладена на ваш рід. І досі є, — тихо промовила Іліана.

— Орден хотів би, щоб ти розглянув можливість запропонувати свої послуги, Томасе, — сказала Дасіана. — Нам погрібні чесні люди, які не бояться викорінювати продажних.

Запала довга мовчанка, поки Томас обдумував почуте.

— По суті, Орден — це просто група самосуду, — він поглядом вивчав свою сестру та Іліану. — Вони не є законом, але вірять, що можуть підтримувати його краще, ніж правителі.

— Ні, — очі Дасіани розширилися, — ми віримо зовсім не в це! Орден просто означає утримання рівноваги. Буквально підтримання порядку. Влада часто розбещує. Мудрий чоловік — або жінка — приймає свою роль як частина цілого. Ми просто лінія оборони. Королівська родина попросила нас про допомогу.

Поки Томас засипав сестру запитаннями, Іліана оглядала мене надто уважно, щоб мені було комфортно.

— Ми всі пережили довгий вечір, тому я висловлюся коротко, — перебила вона. — Я — високопоставлена членкиня Ordo Draconum. Наша місія завжди полягала в тому, щоб підтримувати порядок і мир. Колись це стосувалося родини Дракули, тепер — і знаті, і простолюдинів. Ми піддані нашій країні, яка складиться з усього нашого народу.

А. зрозуміло, — Томас званії очі. — Значить, Дасіана завжди знала про твій титул?

Іліана кивнула.

— Вона зберегла мою таємницю, і я сподіваюся, що ви обоє зробите ти саме. Мало хто знає про мій зв'язок із Орденом. Я перша жінка, яку запросили до його лав. Дасіана — друга.

— Як ти здогадалася проникнути в замок? — запитала я, не звертаючи уваги на калюжу крові біля ніг, хоча не відмовилась би від мішка тирси, щоб посипати підлогу. — Припускаю, що тебе, мабуть, помістили сюди навмисно.

— Так. У зв’язку з приїздом членів дому Басарабів мені доручили проникнути до прислуги. Після першого вбивства в Братові Орден вважав за необхідне мати когось близького до села. Я також мала б можливість слухати плітки в академії. Покоївки і слуги пліткують. Це здавалося чудовим місцем для отримання відомостей.

Я думала про це, пригадуючи урок Раду про Орден і про те, хто входи в до його лав.

— Як же ректор не розпізнав у тобі шляхтянку?

Іліана сумно всміхнулася.

— М оддавану, як і більшість, приділяє мало уваги персоналу, тим, хто не у пишному вбранні. Я можу стати ким завгодно, — вона підняла плече. — Зі своїм особливим набором навичок він міг би бути більш спостережливим, але він не бездоганний.

— Чому ви так довго не могли зупинити Анастасію? — запитала я. — Навіщо чекали дотепер?

— Ми не знали, що вбивця вона, — Дасіана подалася вперед, ніжно торкнувшись плеча Іліани. —

Ми прочісували тунелі протягом останнього тижня або близько того, сподіваючись знайти відомості. Анастасія була розумна, багато пересувалася. Ми так і не змогли її знайти.

— Більшість її запитань здавалися мені дивними Принаймні, вартими розслідування, — додала Іліана, — але коли її знайшли «мертвою», ми не знали, що з цим робити. НІколай знову опинився під підозрою, хоча він ніколи не був присутній і не перебував у тому самому місці, що і вбиті. Орден не славиться розкриттям злочинів. Ми зробили все, що могли, озброївшись знаннями. На жаль, цього було недостатньо.

Принц Ніколай перекотився на бік, пускаючи піну. Я відчула себе винною в тому, що не подбала про нього раніше і не вивела його з цієї камери. Томас присів біля нього, тримаючи його голову піднятою. Він кинув стурбований погляд на Дасіану.

— Йому потрібен лікар. Треба віднести його назад до замку. Аби лиш не було занадто пізно.

Вітер проривався крізь щілини в гірському схилі. Я тремтіла, коли холодне повітря проникало крізь мій мокрий одяг: геть забула, що стою у спідньому.

Виживання в тунелях здавалося чимось таким, що сталося з іншою дівчиною, в інший час. Томас не пропустив повз увагу жодної деталі. Помітивши моє тремтіння, попросив сестру:

—    Можливо, ти могла б запропонувати Одрі Роуз свій плащ.

Дасіана обгорнула його навколо моїх плечей і міцно стиснула мене.

—    Дякую, — я вдихнула тепло плаща і видихнула виснаження, що осідало навколо мене. Спостерігати за чиєюсь загибеллю було тим, чого я бажала б уникнути, хоч і знала, що стикаюся з насильницькою смертю не поставне.

— Ходімо, — казала Дасіана. — Відведемо вас до вогню. Ви обоє, здасться, готові зомліти.

Ми виповзли з підвального моргу, втомлені, побиті, тримаючи між собою вмираючого студента. Перед нами стояли ректор і кілька охоронців. Професор Молдавану різко вдихнув, а потім вигукнув наказ.

— Віднесіть принца до Персі, нехай він негайно введе йому рідину і лікує від миш’яку. У нього є тонік, над яким він працював.

Данешті підлетів до нас і поклав принца на колісні ноші.

— Adu doctorul. Acum! Зараз!

Королівські охоронці викотили Ніколая з кімнати, звук скрипучих нош відлунював по всьому коридору. Я впала на підлогу, надто втомлена, щоб стояти, Томас присів поруч зі мною. Мій партнер у поході до пекла. Я мало не розсміялася: Ліза знову мала рацію — Томас справді пішов би за мною в надра Аїду і не змигнув би оком. Якщо тільки не підморгував недоречно, звісно.

— Я маю знати, що відбувається в цій академії, — випалив Молдавану. — Чому ви двоє, вкриті брудом І кров'ю, тягнете принца через тунелі?

Я підвела голову і втупилася в Томаса: не знала, з чого навіть почати. Ми залишили Дасіану та Іліану в проходах. Вони не хотіли, щоб їхні особи були комусь відомі. Мені було важко пригадати історію, яку ми мали розповісти.

— Це досить довга історія, — сказала я. — Але якщо коротко, то Анастасія інсценувала власну смерть...

Вишкір Молдавану зник, коли я розповідала про наш пошук у тунелях. Про Poezii Despre Moarte та вірші, які в ній містилися. Про камери смерті, з яких ми ледве вирвалися. Родовід Анастасії і те, як вона бажала вполювати принца Дракулу і зробити його своїм нареченим. Я нічого не забула про отруєння миш’яком і про те, як вона прохромлювала деяких жертв. Сльоза скотилася по його обличчю, коли я розповідала історію справжньої смерті його підопічної, Я витягла книгу віршів і передала йому. Сподіваюся, більше ніколи її не побачу.

Коли я закінчила, Томас промовив:

— Здається, ми повинні отримати додаткові бали. Ми зупинили вбивцю, не допустили знищення академії.

Очі Молдавану більше не вивозилися. Вони були застиглими і мертвими.

— Повертайтеся до своїх кімнат і негайно збирайте речі. Я вирішу, що робити з вами обома після свята. Ваша карета чекатиме на світанку. Не показуйтеся тут, поки я не дозволю вам повернутися. І може виявитися, що не дозволю ніколи.

Навіть не подякувавши, ректор вийшов із підвального моргу, і ми почули різкий звук його кроків.

Томас простягнув руку.

— Це тільки мені здається, чи ти теж вважаєш, що ми починаємо йому подобатися?

 

РОЗДІЛ 45

ЛЕБЕДІ ТА ВОВКИ

 

МАЄТОК ЧЕЛЬРАУ-КРЕСВЕЛІВ

БУХАРЕСТ, РУМУНІЯ

24 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

— О! Ви обоє тут!

Дасіана спускалася вниз величними сходами так швидко, наскільки дозволяла її розшита бісером сукня. Було дивно стояти тут, в оточенні таких прекрасних речей. Кожен край меблів був позолочений і віддзеркалював світло свічок. Це було приголомшливо у всіх сенсах. Я ввічливо зробила реверанс, коли вона підійшла до нас, і Дасіана зробила те саме.

— Чудово бачити вас за більш... цивілізованих обставин, — вона поцілувала мене в щоки, а потім міцно обійняла брата. — Мені вдалося дістатися до місіс Гарні перш, ніж вона поїхала до Лондона, але вона нагорі...

— Дрімає? — запитав Томас, ледь стримуючи усмішку.

— Ні, негіднику, — відповіла Дасіана. — Вона одягається на бал. Покваптеся й ви. Наші гості прибудуть за годину.

Після жахливих подій у склепі бальна сукня була найвіддаленішою від моїх думок матерією. Насправді, я ледве встигла зібрати свої речі. Ректор так швидко випровадив нас із замку, що ми не встигли ні з ким попрощатися, годі вже казати про похід їм закупи. Я залишила Ноа записку, але шкодувала, що не змогла попрощатися з ним особисто. Мені не вистачатиме його з ного гострим розумом. Думки про однокласника викликали темніші спогади, і хоч як я намагалася не згадувати смерть Анастасії, мені це не вдалося.

Дасіана обережно витягнула мене з цих хворобливих образів: торкнулася моєї руки трохи стиснула її, підбадьорюючи.

— Хтось незабаром підніметься, щоб допомогти тобі, — сказала вона.

— Я не привезла нічого, щоб одягнути.

Я обмінялася нервовим поглядом із Томасом, але Дасіана відмахнулася від нього, ЇЇ обличчя осяяла змовницька посмішка.