Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 63)
Я витягла з кишені стару пошарпану книгу і простягнула йому: не збиралася вимовляти страшні слова вголос більше, ніж було необхідно.
Поки Томас читав вірші про себе, я швидко розстебнула верхню спідницю. Час вислизав із нашої хватки. Так чи так, ми повинні були зірвати з цього моторошного дерева всі знання, які могли, перш ніж повернутися до академії. На цей час Молдавану й Данешті, ймовірно, вже знають, що ми зникли. І якщо вже нас збиралися виключити, то принаймні ми могли б повернутися з чимось корисним. До того ж, я не хотіла, щоб нас тут зловив убивця.
Ґудзики на ліфі відскочили з легкістю. їхній тоненький дзенькіт вдарив об землю, коли моє серце з силою вдарилося об грудну клітку. Дякувати небесам, що я перевдягнулася у простіше вбрання цього вечора: не довелося вириватися з корсета чи турнюра. Перш ніж встигла передумати чи зніяковіти, я вийшла з нижньої спідниці, почуваючись практично голою в сорочці та коротких штанцях, хоча вони прикривали мої коліна і мали кілька дюймів бедфордширського мальтійського мережива. Не так вони вже й відрізняються від бриджів, міркувала я. Хоча бриджі були явно менш... обор-часті й делікатні.
Томас впустив Poezii Despre Moarte, здавалося, разом зі своєю щелепою.
— Ані слова, Кресвеле, — я вказала на верхівку кістяного дерева. — Я легша за тебе і зможу видертися на дерево. Здається, бачу щось у черепі там, нагорі. Бачиш? Схоже на шматок пергаменту.
Томас не зводин очей із мого обличчя, і його класне обличчя червоніло щоразу, коли погляд ковзав до мого підборіддя. Мені кортіло закотити очі. Жодна частина мене не була відкрита, окрім рук і кількох дюймів ноги, не прикритих спідніми штанцями чи панчохами. У мене були вечірні сукні, які відкривали більше декольте.
— Злови мене, якщо падатиму, добре?
Усмішка вигнула його губи в найчарівнішій манері.
— Я вже низько впав, Водсворт. Мабуть, тобі слід було попередити мене раніше.
Диявольський вертихвіст. Я зосередила свій погляд на дереві й проаналізувала маршрут, яким збиралася рухатися. Не замислюючись над тим, чого доведеться торкатися, я підтягнулася вгору. Думала лише про завдання. Поріз на литці неприємно тягнув, і тепло свіжої крові струменіло по кінцівці, але я ігнорувала незручність на користь швидкого просування.
Заборонила собі дивитися вниз. З кожною новою кінцівкою, якою я піднімалася вгору, пергамент ставав дедалі ближчим. Я була вже на півдорозі до вершини, коли під моїми ногами зламалася ключиця. Я повисла в повітрі, розгойдуючись із боку в бік, наче живий маятник.
— У тебе вийде, Водсворт! — Мої пальці тремтіли від зусиль, щоб утримати хватку. — А якщо ні... я тебе впіймаю. Сподіваюся.
— Не заспокоює, Кресвеле!
Використовуючи імпульс тіла на свою користь, я перекинулася на міцну з вигляду грудну клітку й перенесла вагу. М’язи тремтіли від припливу адреналіну та гордості. Мені це вдалося! Я опанувала свої переживання і... Кістка під кінчиками пальців застережливо скрипнула- Святкування перемоги може почекати. Я рухалася впевнено, але обережно, піднімаючись із неквапливою точністю.
Перевірка і рух. Перевірка і рух.
Опинившись на вершині, я зупинилася, щоб перевести подих, і подивилася вниз на Томаса, одразу ж пошкодувавши про цей вчинок. Із цього ракурсу він здавався набагато меншим, а я була щонайменше за двадцять футів від землі, тож падіння приємним не було б.
Не бажаючи уявляти всі яскраві способи самій стати частиною витвору цього «мистецтва», я потихеньку піднялася по останніх кількох кістках і дісталася до пергаменту. Витягнула його з черепа, до якого він був прикріплений: хтось кинджалом з інкрустованим золотом І смарагдами руків’ям пришпилив пергамент в очній ямці.
— Тут написано «XXIII», — криком прошепотіла я, намагаючись не розгойдатися і не втратити рівновагу. Останнє, чого я хотіла, — це поранитися об кістки під час полювання на вбивцю, відомого тим, що використовував той самий метод заподіяння смерті.
Томас знайшов потрібний вірш і прочитав його вголос. Я здригнулася від того, наскільки сильним і потужним був його голосу цьому гиблому просторі.
XXIII
— Ой лихо, — пробурмотіла я. — Цей вірш... це вірш, яким Раду читав нам у класі. Місце зустрічі Ордену І місце, де він приносив людей у жертву князю Дракулі.
Нам потрібно негайно вибиратися з цього склепу. У глибині душі я відчувала, що ми ось-ось зіткнемося з чимось жахливішим, ніж могли навіть уявити. Ще один аркуш пергаменту привернув мою увагу, коли почала спускатися. Я обережно наблизилася до нього й, розгорнувши, прочитала вголос для Томаса: «Fă о plecăciune Іn fața contesei».
Вклонися графині.
— Що це означає? — гукнув він.
— Хвилинку, — речення супроводжувала ілюстрація. Я кліпнула, перечитуючи його знову. Сподівалася, звісно, що це якась згадка про хрестові походи, хоча слизьке відчуття в нутрощах говорило мені про інше.
Ми знову помилилися щодо причетності Ордену Дракона. Це здавалося справою рук принца Ніколая Алдіа.
А графиня на цьому малюнку була повністю в крові.
РОЗДІЛ 43
ПОЛЮВАННЯ НА КНЯЗЯ ДРАКУЛУ
СКЛЕП
CRIPTĂ
ЗАМОК БРАН
22 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Сховавши другу підказку в білизну, я спустилася вниз так швидко, як тільки наважилася: не хотіла кричати, боялася привернути до нас ще більше уваги.
Від страху в мене затремтіли руки, коли потягнулася до стегнової кістки і промахнулася. Зосередилася на диханні. Так само, як під час розтину й дослідження тіла, тут також ключем була точність. Я перемахнула до наступної кістки, пальці ковзали по її гладенькій поверхні. Якщо не опаную себе і не повернуся до Томаса... Думати про те, що може статися, не хотілося. Принц Ніколай десь близько; я відчувала його присутність, адже кожна клітинка мого єства підбурювала мене до втечі.
Нам потрібно негайно покинути склеп, інакше з мисливців ми перетворимося па жертв. Коли дісталася середини шляху по моторошному дереву, мені впала в око дивна фігура з дальнього боку кістяних воріт. Спочатку я подумала, що це якась химерна тварина, що живе в печерах.
Та потім вона підвелась, трохи схиляючись уперед.
— Томасе...
Мені перехопило подих Поспіть у плащі не була ані ожилим трупом, ані strigoi. Ладна була закластися, що це людина; в ній не було абсолютно нічого фантастичного, окрім смаку до театральності.
На голову накинутий каптур, що прикривав обличчя, на шиї висів великий хрест. Плащ віддалено нагадав мені плащі, які носили чоловіки, що зникли в лісі з тим трупом кілька ночей тому. Хрест був більший за два кулаки і був із золота. Старовинний і дуже витончений, він мав такий вигляд, ніби сам міг би стати зброєю.
— Томасе... тікай!
Томас задер голову, не усвідомлюючи нової загрози.
— Я тебе не чую, Водсворт.
Притиснувшись до дерева і не маючи змоги вказувати, я спостерігала, як постать, похитуючись, наближається. Складалося враження, що ця людина поранена, але це могла бути гра, щоб створити оманливе відчуття безпеки.
— За тобою! — крикнула я, але було вже запізно. Постать упала на ворота, захлопнувши їх, коли спотикалася, відступаючи назад.
На третій чверті шляху вниз ребро, за яке я чіплялася, зламалося, і я впала, як зрубане дерево, в цьому лісі трупів. Швидше, ніж я встигла кліпнути, Томас кинувся мені назустріч, зупиняючи моє падіння. Це не був показовий порятунок: вчинок був самовідданий.
Він зашипів, ударившись об землю, а потім ще раз, коли мій лоб врізався в його потилицю. Я поспішила встати з нього, кружляючи на місці, шукаючи настать, яка переслідувала нас, але нічого не бачила. У нас були лічені секунди, щоб утекти. Томас перевернувся, і з його носа цебеніла кров.
— Де твій медичний набір?
Він затиснув ніс.
— Загубив у водяній камері.
Я відірвала шматок своєї тонкої сорочки і простягнула ного моєму герою, що стікав кров'ю. Він міг би використати його, щоб зупинити кров, або міг задушити ним нападника, поки я відволікатиму його.
— Поквапся, Кресвеле. Нам треба рухатися».