Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 62)

Я оглянула арку, намагаючись приборкати сироти, що ними взялася вся моя шкіра. Арка була повністю зроблена з рогів. Важко уявити, скільки оленів мало загинули, щоб виготовити таку жахливу річ, але моя увага швидко переключилася на щось інше Решта камери була ще моторошнішою.

У цьому склепі небіжчики не знайшли мирного спокою. їхні останки були потривожені, перетворені на кошмарну сцену просто зі сторінок готичних жахів. Все тут було створено з холодної білої кістки — могильні знаки, вишукані хрести, стіни, стеля, огорожа. Все, все було зроблено з частин скелетів, на перший погляд, людських і тваринних. Я проковтнула огиду.

Раду помилявся щодо того, що ліс заповнений кістками. Не ліс, а простір під горою був заповнений кістками.

Звідси ми могли бачити обгороджений мавзолей, що стояв як маленька безбожна каплиця на величезному могильнику. Замість кам’яної підлоги цвинтар був засипаний землею, що змусило мене замислитися, чи не досягли ми нарешті справжнього підніжжя гори. Огорожа була побудована з вертикальних кісток, застромлених у землю. Посередині була груба частково відчинена хвіртка. Моє тіло гуло від передчуття і страху. Я не бажала перетинати цю частину пекла.

Величезні колони з переплетених кісток височіли вздовж чотирьох боків мавзолею, що також цілковито складався з останків. У центрі того, що найкраще можна описати як розлоге кладовище напіврозкопаних скелетів, стояло велике дерево, гілки якого майже сягали високої стелі. Як і все інше в цій жахливій камері, гілки дерева складалися винятково з кісток. Ця потвора мала бути щонайменше метрів шість заввишки.

Ми пішли далі, зупинившись біля огорожі. Томас був такий же мовчазний, як і цвинтар, біля якого ми стояли, а його увага переходила від одного бурливого видовища до Іншого. Розрита земля і пліснява лоскотали мені ніс, але я не наважувалася чхнути. Що завгодно могло чаїтися в цьому клубку жаху, який нас оточував.

Томас переключив увагу на моторошну сцену просто на нашому шляху.

— Здається, ми знайшли Дерево смерті, яке згадується в Poezii Despre Moarte, — прошепотів він, роззираючись навкруги.

— Принаймні, воно має влучну назву. Його точно не сплутаєш з Деревом життя.

— Це так... кошмарно. Але я вражений, — Томас перераховував кожну нову кістку, яку знаходив на дереві, що стояло біля паркана. — Плечова, променева, — він затамував подих, вказуючи на ще один шматок молочного кольору, — це чудова ліктьова кістка. Мабуть, належала майже велетню. Великогомілкова, малогомілкова, наколінок...

— Дякую за урок анатомії, Кресвеле. Я бачу, що вони таке, — тихо сказала я, кивнувши в бік зачиненого входу і розкопаних кісток. — 3 чого почнемо?

— З дерева, звісно. І нам треба поспішати. У мене таке відчуття, що той, хто запалив смолоскипи, невдовзі повернеться, — Томас передав мені ліхтар. — Після тебе, моя люба.

Величезна частина мене не бажала входити до цієї диявольської місцини — це здавалося наругою над святістю смерті, — але ми зайшли надто далеко, щоб дозволити трепету керувати моїми почуттями. Якщо Дасіана, Іліана чи Ніколай були в біді, ми мусили рухатися вперед. Не зважаючи на те, що мої інстинкти кричали, щоб я схопила Томаса за руку й побігла в протилежному напрямку.

Я глибоко вдихнула, сподіваючись, що ні уява, ні тіло не підведуть мене зараз. Якщо колись і був час для ясних думок і рівного пульсу, то це був саме він.

Не даючи страху встромити в себе пазурі, я підняла підборіддя і навшпиньки підійшла до огорожі з давно перебраних трупів. Однак не могла зупинити різкий вдих, коли ввійшла на кладовище, що містило те, що Poezii Despre Moarte називали Деревом смерті.

Я дуже добре уявляла собі Влада Дракулу, який піднімається з цього місця, щоб привітати свого останнього спадкоємця чоловічої статі.

 

РОЗДІЛ 42

КРОВ ЧЕРВОНА

 

ДЕРЕВО СМЕРТІ

COPACUL МОRТИ

ЗАМОК БРАН

22 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Дерево виявилося ще моторошнішим, ніж видавалося з відстані кількох метрів. Кістки рук, черепи з порожніми очниця ми та зламані грудні клітки створювали страхітливий шедевр. Я дивувалася, як вони трималися разом без жодної нитки чи зв'язки — були просто сплетені докупи.

Стегнові кістки були згруповані разом, утворюючи центр стовбура. Реберні кістки звернені одна до одної, охоплювали кістки ніг, наче кора. Оглядаючи ділянку навколо основи дерева, я помітила стоси кісток, що лежали купами, можливо, чекаючи на те, що їх зберуть. На деяких із них досі лишалися клапті плоті та сухожилля. Не всі ці скелети були старими. Моторошна думка.

Я усвідомила, що затамувала подих, боячись зчинити зайвий шум. Хотіла поспішити, але це місце не дозволяло не зупинятися і не роззявляти рота перед кожним новим жахіттям. Як ось те, що зараз перед нами.

Поруч із купою кісток стояла велика ванна на лев’ячих лапах. Вона була до краю заповнена темно-червоною кров'ю, і запах мий жалив мені ніс. Ймовірно, це був обман органів чуття, але я присягаюся щось, булькало з її багряних глибин. Томас завмер, його увага була прикута до ванни, коли він підняв руку, зупиняючи наші рухи, Я не наважувалася підійти ближче — надто великим був страх перед тим, що може домалювати моя уява. Томас продовжував витріщатися на неї, напруживши плечі. Ми знайшли зниклу кров жертв Наштрикувана — тих. про кого ми знали» і Бог знає, чию ще. Убивця близько, занадто близько! Усе моє тіло поколювало від передчуття.

Відчуття було таке, ніби ми, самі того не підозрюючи, потрапили в пекло Дайте.

— «Хто входить тут, покинь усю надію». Це так моторошно, — прошепотіла я. — Не можу збагнути, як хтось міг створити цілий склеп із кісток. Або цю ванну... бідолашні Вільгельм і Маріана, — я затремтіла, знаючи, що мій водопій одяг був винен лише частково. — Орден досить обдарований у психологічних воєнних іграх.

— Це буквально кривава баня, — Томас відірвав погляд від ванни» вираз його обличчя став похмурим. — Хтось має дуже темне і дуже збочене почуття гумору.

Я заплющила очі, намагаючись сповільнити прискорений стукіт серця. Ми мусимо знайти Дасіану й Іліану. Я повторювала цю думку, поки страх не відпустив мене.

Ми тихенько відійшли під ванни з кров’ю, але жах того видовища приріс до нас. Я відчувала її за спиною, вона чекала, ніби манила мене своєю кошмарною ситністю. Я навіть не думала про те, що б ми робили, якби в тій кривавій бані була ще одно підказка. Якщо мешканці села забобонно ставилися до осквернення мертвих, я могла лише уявити їхню реакцію, якби вони коли-небудь натрапили на це блюзнірське місце поховання.

— Мабуть, понад двісті людських тіл пішло на створення цієї хворобливої скульптури, — Томас спрямував ліхтар на верхню гілку. Грона фаланг були нанизані разом, наче біле листя. — Може, чутки про безсмертя Влада Дракули правдиві?

Я відвела погляд від кістяного дерева, оглядаючи друга на предмет будь-яких ознак ушкоджень. Він вистрелив у мене кривою усмішкою.

— Ти найчарівніша, коли дивишся на мене так, Водсворт. Утім, я лише дражнюся. Судячи з ванни крові, я вважаю, що той, хто виправив для тебе цей мерзенний віршик, побував тут. Можливо, ми знайдемо зачіпку щодо Дасі.

— Чи бачиш ти вирізьблені якісь римські цифри на дереві? — Я зосередилася на цвинтарі та мавзолеї; не могла не дивуватися навколишньому антуражу. На стінах були черепи без плоті. Власне, черепи утворювали стіни. Вони були складені один на одного, припасовані так щільно, що я сумнівалася, чи зможу просунути між ними пальці.

Томас похитав головою.

— Ні, але згідно з цим знаком, щоб зірвати плід, треба вилізти на дерево.

Я втупилася в табличку, прибиту до кістяних воріт. Вона була викарбувана румунською, літери грубі, як і інструмент, яким її було виготовлено. Я підійшла ближче, читаючи про себе.

Томас мав рацію, адже, по суті, вона стверджувала, що для того, щоб здобути знання, потрібно зірвати плід із дерева. Я пробігла поглядом по гілках дерева, никаючи бодай якісь ознаки цього так званого плоду. Пташині черепи всіх розмірів були нанизані в проміжках, їхні дзьоби були спрямовані то в один, то в другий бік. Я вказала на них,

— Можливо, ці черепи? Якимось хворобливим чином вони майже нагадують груші.

Щось тихенько булькнуло позаду, Я обернулася,, шукаючи очима, моє серце ладне було вискочити з тіла. Кров у ванні була непорушною, поверхня темна, як багряна олія.

— Ти це чув?

Томас глибоко вдихнув, методично досліджуючи кімнату і камеру позаду нас.

— Треба поспішати, Кресвеле. У мене жахливе передчуття.

Без єдиного слова Томас став обличчям до дерева, простягнув руку вперед і, переносячи свою вагу на грудну клітку, почав повільно підійматися по гілках кольору слонової кістки. Поставив ліву ногу на ребро, спритно випробовуючи його, перш ніж перенести на нього всю вагу. Повторив рух ще двічі, ледве відірвавшись від землі на кількадесят сантиметрів, коли повітря розірвав жахливий тріск, наче лозиною вдарили по кісточках пальців. Я нахилилася вперед, щоб допомогти йому втримати рівновагу, але він граціозно зістрибнув униз без сторонньої допомоги.

— Схоже, жодного стиглого плоду з цього дерева зібрати не вдасться, — він витер руки об штани, роздратовано стиснувши губи в лінію. Кілька крапель кроні з'явилося на кінчиках його пальців, наче рубіни, перш ніж він висмоктав їх. — Прочитай мені ще раз вірші, будь ласка. Один із них мас стасуватися цієї ситуації. Тут не так багато віршів на вибір.