Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 61)
Коли здалося, що повітря в легенях закінчилось, Томас витягнув мене, прибираючи мокрі пасма волосся з мого обличчя, бо я задихалася і мене мало не знудило. Він переконався, що зі мною все гаразд, перш ніж підпливти до люка І спробувати його відчинити. Я глибоко вдихнула і попливла за ним, сподіваючись, що паші спільні зусилля спрацюють. Але зусилля виявились марними.
Томас стиснув мою тремтячу руку в своїй, і ми відштовхнулися вгору до залишків повітря. Коли ми виринули, на нас полився дощ — тепер вода дісталася наших підборідь — і я зловила саме ту мить, коли Томас, здається, змирився з нашою долею.
Він уривчасто втягнув у себе повітря, можливо, від переохолодження, яке починалося, або від усвідомлення того, що ми живемо наші останні хвилини. Я ніколи раніше не бачила його без плану. Він втупився в мене таким поглядом, що, здавалося, запам’ятав кожну мою рису. Його великі пальці пестили мої щоки. Вода покрила мій рот, і я підняла обличчя вище. Я знала, що це кінець. Це останні хвилини мого життя. Жаль наповнив мене безмірним смутком. Я стільки всього не зробила, стільки всього залишила несказаним.
— Одрі Роуз, я... — У його зазвичай розміреному погляді вирувала паніка. Я ледве могла розібрати безлад його слів, коли вода хлинула мені у вуха.
Напружуючись підняти обличчя над водою, я вдихнула останній ковток повітря.
— Одрі Роуз!
Благання Томаса було забуте в ту саму секунду, як кімната затряслася. Різкий тріск пролунав у стінах камери, коли земля під нами широко розверзлася. Він схопився за мене, кричачи щось, чого я не чула через оглушливий рев. Вода вирвалася зі стін і стелі, й ще швидше ринула вниз у гігантському вирі, тягнучи нас за собою.
Я потягнулася до простягнутої руки Томаса і заволала, коли вода роз’єднала нас.
Нас засмоктало в яму, рештки води змили і наші слова, і наші тіла.
РОЗДІЛ 41
КІСТКИ БІЛІ
СКЛЕП
CRIPTA
ЗАМОК БРАН
22 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Я щосили намагалася утримати ніс і рот над водою, коли ми скочувалися вниз по тому, що, як я припускала, було стародавньою трубою, вкритою слизькими водоростями, прямуючи бозна-куди.
Якби знати, що нас не виплюне у ще гіршу камеру або що мій скальпель і молоток Томаса не завдадуть серйозних травм, — я, можливо, навіть насолоджувалася б гігантським підземним водоспадом. Однак не вірила, що Влад Дракула або Орден Дракона створили це для розваги. Мої м’язи стиснулися в очікуванні того, де ми можемо приземлитися.
Я здригалася не лише від крижаної води, коли ковзала вниз по, здавалося б, нескінченній трубі. Не могла уявити, наскільки глибоко ми перебуваємо під землею — темрява була абсолютна, я не бачила своїх рук перед собою.
Труба закручувалася і звивалася, і після кількох поворотів зрештою вирівнялася. Через кілька секунд я опинилася в неглибокому басейні. Розглядати, що там гойдається на поверхні, не хотілося, — принаймні, воно було не надто смердюче. Коли відчула ногами дно, на мене знадився Томас, збивши мене з ніг наші коліна і лоби вдарилися одне об одного в незграбному зворотному танці.
Якимось чином йому вдалося обхопити мою голову так, що я не розпанахала череп об камінь під нами Гадаю, його рукам пощастило менше.
— Це... було... жахливо... і неймовірно» — сказав він, заходячись у нападі сміху. Я хотіла погодитися, але все. про що я могла думати, були його руки, що обіймали мене. Ми були так близько до смерті. Наче зірка, що розтинає променями нічне небо, наш ліхтар поплив у воді, тримаючись на поверхні й даруючи трохи світла.
Томас подивився на мене й перестав хихотіти. Вираз його обличчя став серйозним і виваженим. Я вдивлялася в його обличчя: вії — довгі й темні, як нічне небо, очі як два сузір’я — мої улюблені сузір’я» Я так любила роздивлятися їх; кожна золотиста цяточка навколо зіниць була новою галактикою, яка благала, щоб її відкрили. Ніколи раніше не захоплювалася астрономією, але тепер стала її старанною дослідницею.
— Ти знову мене врятувала, — Томас сперся на лікті, насміхаючись з мого ошелешеного виразу. Він простягнув руку і випорпав мул з мого волосся. — Ти прекрасна, Водсворт.
— О, так. Вкрита брудом і ще чимось смердючим...
— Тобі краще не знати.
Я придушила сміх і обережно поворушила кожною кінцівкою, перевіряючи себе на наявність переломів. Здається, все було в робочому стані, хоча важко стверджувати, поки не стану на ноги.
— Як тобі така пригода? — запитала я, не перестаючи тремтіти. — Схоже на те, що ти мав на увазі?
Приязна усмішка тиркнула його губи, стираючи незручність.
— Очевидно, тобі треба поспати. Я не впевнений, що нам варто залишатися друзями, Водсворт. ти занадто бурхлива для мене,
Я здригнулася, коли ні її перемістив свою вагу. Лежати на кам’яній підлозі басейну, наскрізь промокнувши, було надто жахливо, щоб не зважати на це, та навіть попри це я не могла не насолоджу датися такою близькістю з Томасом. На його обличчі промайнуло занепокоєння.
— Що з тобою? Ти поранена?
— Можливо, нам слід повернутися до завдання — знайти Наштрикувана. І якщо ти не проти, посунься, щоб я могла нормально дихати... Ти гірший за корсет.
Він кліпнув, ніби прокинувшись зі сну, потім підхопився і простягнув мені руку.
— Перепрошую, прекрасна леді, — він вихопив ліхтар із води і витер його боки. — Яка камера смерті наступна в меню?
— Я не впевнена. У тебе ще є Poezii Despre Moarte?
— Ось тут, — Томас поплескав по кишені. — Хоча молоток для розтину черепа зник.
— Як і мій скальпель, — я озирнулася камерою, помітивши виступи по обидва боки від басейну з водою, в якому ми стояли, і показала, що нам треба йти туди. — Подивимось, чи вдасться нам трохи обсохнути.
Ми вилізли на виступ і віджимали одяг та волосся, як могли. Мої спідниці прилипли до кінцівок, роблячи кожен рух складнішим за попередній. Та от дивина: з кількох щілин у скелі піднімалася пара, забираючи більшу частину пронизливого холоду з повітря Я простягнула тремтячі руки, і Томас швидко зробив те саме.
— Мабуть, в одній із цих гір є гарячі джерела, — сказав він, знімаючи сюртук і розвішуючи його над парою. Я витріщилася на його груди, рельєфні й виразні завдяки воді, що намочила сорочку. Він був тонко виліплений, тіло нагадувало античні скульптури напіводягнених героїв чи богів.
Насилу відвела погляд, тримаючи спідниці якомога ближче до несподіваного тепла: зараз не час відволікатися на непристойні бажання. Я обернулася, сподіваючись висушити задню частину ліфа, і помітила ще один вхід до тунелю, позначений цифрою XII. Моє тіло пронизав озноб з абсолютно нової причини.
— Дай-но мені книгу, Кресвеле.
Томас розгледів вхід, на який я вказала, і простягнув мені старий пергаментний фоліант. Я погортала його, дивуючись, як сторінки пережили воду. Той, хто створив його, мабуть, передбачав, що він має витримати ці небезпеки. Я знайшла те, що шукала, і зупинилася. Мені знадобилася мить, щоб розібратися з румунською в голові, але я впоралася.
XII
Я прочитала його вголос для Томаса, мої думки знову були повністю зосереджені на нашій місії Він відкинув пасма темного волосся з чола й зітхнув.
— Я не пригадую, щоб Раду щось згадував про боротьбу зі strigoi, а ти?
— На жаль, ні, — я похитала головою. Наші уроки про вампірів не містили жодних натяків на те, як можна вижити в кімнаті, присвяченій їм. — Ходімо, — сказала я, піднімаючи свої почасти висохлі спідниці й кивнувши в бік входу, — залишаючись тут, ми не зможемо швидше вибратися з цих тунелів.
— Ні, — погодився Томас, повільно йдучи слідом, — але я краще вкриюся мулом, ніж побачу, які ще принади чекають на нас.
Тунель виявився не дуже довгим і виплюнув нас в іншу камеру, ніби ми пройшли з однієї великої зали замку в іншу.
— Ось так. Як чарівно.
Я відвела погляд від кам’яних стін, роздивилася, де ми перебуваємо, і одразу ж про це пошкодувала. Ця камера була величезним старим склепом, розділеним на дві частини ретельно продуманою аркою. Хтось нещодавно спускався сюди, запалюючи смолоскипи, і моя кров застигла в жилах від цієї думки. Мав бути інший спосіб потрапити сюди, окрім пекельного шляху, який ми пройшли. Я розривалася між бажанням просуватися вперед і бігти в протилежному напрямку.
Ми з Томасом зупинилися під аркою, не бажаючи переходити в простір за нею. Він подивився на мене і підніс палець до губ. Нам потрібно було рухатися якомога швидше і тихіше.