Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 60)

Томас подивився в мій бік. Вираз, який можна було б витлумачити як страх, промайнув на його обличчі, перш ніж він змахнув його.

— Вкриті кров’ю, чи наповнені нею?

Я уявила собі картину, ніби наблизивши її, і побачила краплі, що стікають донизу.

— Кривавий дощ насправді, — моя губа мимоволі скривилася від цього уточнення. — Я не розглядала її надто уважно.

Томас перейшов через кімнату і зняв зі стіни рубін розміром з яйце, нахиляючи його то в один бік, то в другий. Він нагадав мені гігантську краплю застиглої крові.

— Ти маєш покласти це на...

Пролунала серія клацань і скрипів, наче ожив велетенський годинниковий механізм. Розгубленість, а потім паніка промайнули на обличчі Томаса. Він спробував заштовхати рубін на місце, але стіни тепер тряслися й гуркотіли, наче велетні, що прокинулися від довгого сну. Шматки породи обсипалися навколо того місця, звідки він взяв дорогоцінний камінь, гарантуючи, що ця стіна вже ніколи не буде такою, як колись.

Я повільно відступила від вівтаря, насилу увернувшись від круглого каменя, що вилетів, наче корок, зі стіни поруч зі мною. Ще один циліндричний камінь вилетів зі стіни, потім ще один.

— Мабуть, зараз саме час нам піти, Водсворт. Не варто тут стояти, поки обвалюється стеля.

Я глипнула на свого друга.

— Блискуча дедукція, Кресвеле.

He чекаючи на відповідь, я розвернулася й побігла до проході, Томас наступав мені на п’яти. Враз він схопив мене за талію і смикнув назад до себе: сталеві двері впали зі стелі, як гільйотина, відрізавши нас від світу, запечатавши з гучним, тріском, що відлунив. Вони мало не розрізали моє тіло навпіл. Я так сильно здригнулася, що у Том аса затремтіли руки.

— Ох... Ми не можемо бути поховані живцем, Томасе! — Я накинулася на двері, спочатку гамселячи їх кулаками, а потім проводячи пальцями по гладкій поверхні, шукаючи будь-яку клямку, гвинтик, який би давав надію на визволення. Нічого. Не було ні ручки, ні замка. Жодного механізму, щоб їх відчинити. Нічого, окрім суцільного моноліту сталі, на якому не було жодної вм’ятини від моїх ударів, якими я щойно його атакувала.

— Томасе! Допоможи! — я спробувала виштовхнути двері назад, але вони ніби вросли в землю. Томас спробував відкрити їх плечима, поки я продовжувала бити ногами. Ані поруху. Потираючи плече, він спробував проаналізувати нашу ситуацію.

— Ну, принаймні, це не найгірша з наших проблем на цю мить. Тут могло бути повно змій та павуків.

— Навіщо? Навіщо ти це говориш?..

У віддаленому кутку почулося тихе шипіння. Шум ставав дедалі гучнішим, наче стіна камери була єдиним захистом, що стояв між нами і тим, що було на шляху.

— Що це, в ім’я королеви, таке? — Я швидко відійшла від дверей. Тривога в моєму голосі миттєво подіяла на Томаса: він наблизився, готовий захистити мене від загрозливого звуку. Я вчепилася в його руку, розуміючи, що так чи інакше ми зустрінемо невідому небезпеку разом. І тоді я побачила це.

Цінна стікала по стіні.

Я підбігла, щоб переконатися втому, що бачу

— Вода. Ллється вода...

З отворів у підлозі, стінах і стелі на нас із пій півням хлинула рідина. Сотня крихітних каскадних водоспадів залила кімнату білою пінистою водою. За лічені секунди ми були по щиколотку у воді. Я, не кліпаючи, втупилася в підлогу. Цього не могло статися.

— Шукай люк! — кричала я, перекриваючи шум потоку. — Тут має бути важіль або якийсь вихід із цієї камери.

Я підняла спідниці, а потім низько нахилилася до землі, сподіваючись знайти вихід. Але, звісно, його не було. Лише ще більше хрестів, вибитих у підлозі. Знущання над тими, хто мав нещастя опинитися в цій камері смерті. А можливо, це був милосердний спосіб сказати, що невдовзі ми побачимо Бога. Якщо хтось вірив у такі речі.

Ця камера очищала людей від гріхів.

Мій розум на мить геть затьмарився. Це була найгірша доля, яку я могла собі уявити.

— Перевір стіни, Водсворт, — Томас кинувся на стіл і провів руками по стелі, шукаючи хоч якийсь вихід.

Я опанувала себе і взялася до дії.

— Я намагаюся!

Холодна вода сягала вже моїх колін. І це не гра уяви, це відбувалося насправді. Нас не ховали заживо — нас топили. Страх був майже таким же крижаним, як і вода, що промочила мої спідниці, й майже таким самим важким, як вода: спробуй-но продертися крізь нього. Та я готова була його долати, здаватися не збиралася.

Повернувшись до дверей, я знову почала шукати приховану клямку, гарячково обмацуючи руками кожну можливу поверхню. Мої спідниці гирями тягнули мене вниз, але я не могла вибратися з них сама.

Вода вже сягала вище моїх стегон, і мені було взагалі важко рухатися. Томас стрибнув у басейн, що піднімався, і за лічені секунди дістався до мене.

— Сюди, Одрі Роуз. Стань на вівтар, — Томас взяв мене за руку, але я вислизнула з його хватки. Мав бути спосіб відімкнути двері.

— Я відмовляюся стояти на столі й чекати на диво або, що більш ймовірно, неминучу смерть, Кресвеле. Або допоможи мені зняти спідниці, або відійди.

— Ми ось-ось помремо, і це твоє безсоромне прохання...

— Ми точно не загинемо тут, Томасе.

Його очі блищали від хвилювання. Він справді думав, що з цього немає виходу. Моє серце потонуло швидше, ніж спідниці, коли вода піднялася мені по пояс. Він був майстром бачити неможливе. Якщо він здавався, то ми...

— Томасе... — спогад про лекцію професора Раду врізався мені в груди, і в той же час неконтрольоване тремтіння охопило наші тіла. — Нагодуй дракона! — крикнула я, ухиляючись від струменя води, коли над нами відкрився ще один патрубок. Вода ринула з такою швидкістю, що вже заливала вівтар. — Це має бути ключем!

— Де цей таємничий дракон, якого нам треба нагодувати, Водсворт?

— Я... Я...

Томас не став чекати на відповідь. Він підхопив мене на руки і поклав на вівтар, а за мить підтягнувся і сам. На нас полилася ще холодніша вода, наче ми приземлилися па покинутому острові під час мусону. У кращому разі нам залишалися лічені хвилини до того, як вода досягне стелі. Мій зір от-от потемніє по краях. Бути похованим заживо завжди було страшною думкою, а от померти у водяній могилі — мені навіть на думку не спадало цього боятися. Мене переповнювали страх, безнадія і бажання жити. Переохолодження давалося взнаки, його наслідки вже затьмарювали розум.

Губи Томаса ледь посиніли, він тремтів поруч зі мною. Якщо нас не вб’є вода, то холод точно. Де шукати дракона? Це здавалося натхненною ідеєю за мить до...

Томас потягнув мене до себе, піднімаючи, коли вода досягла мого підборіддя.

— 3-залишайся з-зі мною, Водсворт.

Він був на добру голову вищий за мене і, використовуючи свій зріст, пропонував мені додатковий час, перш ніж я ковтну води. Мені хотілося плакати, заритися обличчям у його шию і сказати йому, як мені шкода, що я затягла його сюди, в цей жахливий тунель, у цю безглузду пригоду. Кого хвилює, що саме ми знайдемо Наштрикувана чи Орден? Я мала би розповісти про свої підозри й міркування ректору. І прочісувати ці тунелі мала б королівська гвардія, а не ми.

— Томасе... — я виплюнула воду, раптом захотівши розкрити всі свої таємниці. — П-послухай, К-кресвеле, — промовила я крізь стукіт зубів, — є дещо, що я-я маю тобі сказати. Я...

— С-стривай, Водсворт. Ніяких з-зізнань в останню х-хвилину. Ми виберемося з цього, — вода стекла по моїх щоках, і я похитала головою. Томас підхопив моє підборіддя і люто подивився мені в очі, його руки застигли. — 3-зосередься. Не здавайся. Використай свій розумний мозок, щоб знайти дракона Раду і витягли нас звідси. Ти зможеш, Одрі Роуз.

— Драконів не існує! — закричала я, падаючи обличчям йому на плече.

Мені було так холодно, що хотілося згорнутися калачиком і відплисти геть. Хотілося, щоб біль у кінцівках відступив. Хотілося здатися. Я дивилася на вівтар під ногами, очі затуманилися від невиплаканих сліз, коли фігура під нами набрала чітких обрисів. Ми стояли на рішенні.

На поверхні був вирізьблений дракон, майже на весь розмір вівтаря. Його паща була широко роззявлена й виставляла напоказ кам’яні зуби, які здавалися досить гострими, щоб прорізати шкіру.

— Знайшла!

— Я-як... з-захопливо, — сказав Томас, його тіло і голос здригалися від тремтіння. — У-у нас удома в Бухаресті є такий самий стіл. Тільки наш дракон не такий... є-єхидний. Я н-назвав його Г-генрі.

Я кинула гострий погляд у його бік. Він був близький до конвульсій. Діяти потрібно було швидко. Я вирвалася з його залізної хватки і відкинула голову назад настільки, наскільки це було можливо, потім зробила глибокий вдих і пірнула під воду. Пливла до різьблення, не докладаючи особливих зусиль, адже мокрий одяг діяв як якір. Я запхала палець у пащу дракона і провела ним по кам'яному зубу, здригнувшись, коли кров розцвіла у воді.

Моє серце вистукувало тривожний ритм. Щось трохи піддалося, зуби дракона потроху відступили. У кам’яній підлозі прочинився люк, через який витекло трохи води, але недостатньо. Я смикнула ще раз, але зуби підмовлялися піддаватися далі. Звісно, це не могло бути так просто. Ніщо ніколи не було легким.

Мені потрібно дихати: намагалася пробитися на поверхню, але одяг виявився занадто важким. Паніка просочувалася всередину, коли я захлиналася під водою, а навколо мене здіймалися бульбашки повітря. Я хотіла кричати про допомогу, але не могла ризикувати втратою повітря.