Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 59)

— Томасе... — я кивнула на двері, хоча вів і сам дивився на них. — їх має бути більше тисячі. Кожен клаптик їхньої поверхні живий і рухливий.

— Lycosa singoriensis... — Томас бурмотів латиною, зосереджуючись щоразу більше, коли повторював ці слова. Він відкинув емоції, як знімають рукавички, на зміну прийшла холодна механічна маска, яку він іноді надягав. — Це румунський тарантул.

— Чудово. Вони отруйні?

— Я... Я насправді не впевнений, — Томас важко з глитну в — єдина ознака того, наскільки він був наляканий. — Я так не думаю. Принаймні, не цей вид.

— Вони всі тарантули? — запитала я.

Він повільно похитав головою, уважно спостерігаючи за кожним рухом павуків. Звісно, тут були не тільки тарантули. Чому б це раптом у замку, наповненому такою кількістю огидних засобів для заподіяння смерті, жили лише нешкідливі павуки? Моє серце панічно закалатало.

Нам потрібен був план втечі, але швидке обстеження показало, що можливостей не так вже й багато. Ми не могли повернутися тим шляхом, звідки прийшли: занадто багато павуків перегородили нам шлях. Очі павукоподібних виблискували з кількох сотень точок у майже непроглядній темряві, затуляючи собою будь-який Інший вихід.

Я ступила ще один поспішний крок назад і спіткнулася об великий камінь. Вилаявшись, спрямувала світло на землю й побачила, що помилилася. Це був не камінь.

Я спіткнулася об молочно-білий череп.

— О, Боже мій, — я мало не зомліла, жах тиснув з усіх боків. Якщо тут був скелет, це не обіцяло нам великих шансів на втечу. — Томасе, нам слід...

Вісім довгих ніг повільно вигиналися в очних ямках черепа, ще вісім виповзали з відкритих щелепних кісток. Обидва здоровезні павуки підкрадалися до мене, їхні ноги рухалися розсинхронізовано, як у страховинної почвари, що хитається на шляху до наступної жертви. Якщо селяни розповідали подібні історії своїм дітям — казки про павуків-людожер і в, що ховаються під землею, а потім у підземеллях знаходили ось такі скелети, — то не дивно, що вони вірили, ніби вампіри теж існують. Навіщо спростовувати існування одного монстра, коли є докази існування іншого?

Перед очима пливла хвилеподібна чорнота, і це було не від нестачі кисню в мозку. Із тріщин і щілин виповзали павуки, демонів кликали зі свого підземного царства. Ми мали рухатися. Негайно.

Передавши Том асу ліхтар, я зібралася з духом, підібгала спідниці. Щось упало мені на плече і зачепило горло. Підняла руку й відчула, що у волоссі заплутався павук. Я могла впоратися з видаленням органів Із трупів і копирсатися в желатинових нутрощах більшості померлих істот. Але стерпіти, щоб паву плутався в моєму волоссі і повзав по шкірі не могла категорично. Його ніжки лоскотали оголену плоть шиї. Я заверещала.

Здоровий глузд покинув мене. Я підскочила, шалено трясучи волоссям, намагаючись не заверещати знову, коли павуче поповз по шиї. Щосили била сама себе руками, намагаючись скинути цього монстра, а той повз далі, ухиляючись від ударів. Перш ніж я його скинула, гострий укол пронизав шкіру біля коміра. Паніка накрила мене нудотними хвилями.

— Воно вкусило мене!

Томас впустив ліхтар і миттю опинився біля мене.

— Дай-но гляну.

Я вже збиралася відгорнути комір, коли перед нами впав ще один павук. Все, що я встигла побачити, це як Томас розтулив рота від несподіванки. Далі я вже не думала — підсмикнула спідниці до колін і побігла, забувши про необхідність дотримання тиші. Нехай той, хто був у тунелях, бореться з тарантелами сам.

М’язи в кінцівках тремтіли так сильно, що ледве могла рухатися, але я бігла так, ніби сам Влад Дракула — strigoi — біг навздогін. У цей момент була готова повірити у що завгодно.

На якусь мить я втратила швидкість, перечепившись через зіпсовані спідниці. Щось гостре пронизало мою литку, і я похитнулася. Біль прострелив ногу, наче хтось встромив у мене одразу кілька голок із моргу.

— Ой!

І захлинулася ще одним зойком. Неможливо було сказати, чи вкусив мене ще один павук, чи я порізала ногу об уламки людських кісток. Зупинитися, щоб перевірити, я не могла собі дозволити. Томас змахнув масу павуків із дверної ручки, а потім втягнув нас у двері, світло розгойдалося і змусило світ навколо нас нахилитися. Це був цирк, який втратив свої магічні ілюзії. Ми побігли так, ніби від швидкості залежало наше життя. Я сподівалася, що позбувшись одного жаху, ми не натрапимо на інший.

Через кілька хвилин ми вибралися з темного тунелю в інший тихий простір, зігнувшись і хриплячи. Томас зібрався з духом і підняв ліхтар — тьмяне світло показало, що це була величезна кам’яна кімната. Я хотіла роздивитися, що нас оточує, але не могла вдихнути достатньо повітря і втриматися на ногах.

Не встигнувши навіть віддихатися, Томас поставив ліхтар поруч зі мною і присів навпочіпки, оглядаючи мої рани. Його руки були прохолодні та обережні, коли він знімав мої зіпсовані панчохи. Між його бровами проклала собі шлях складка занепокоєння.

— Тебе вкусив лише один павук, судячи з вигляду, неотруйний, без набряку чи кровосмоктання, що вказувало б на отруйність, і ти порізала ногу об гострий камінь, — він обережно постукав по пораненій ділянці на моїй нозі. — Ті треба промити. І не завадило б накласти бандаж.

— Я залишила свої медичні матеріали в іншій сукні. Як невчасно.

Губи Томаса сіпнулися — перша ознака того, що його холодність і відстороненість відступають, а гору бере теплота і турботливість. Він витягнув з кишені штанів невеликий згорток марлевої тканини.

— На щастя для тебе, я не забув про свій набір.

Не гаючи часу, він якнайкраще промив мою рану і вивіреними рухами перев’язав її. Упоравшись із цим, задоволений, він підвівся і оглянув приміщення.

Перед нами розкинулося кілька проходів, позначених цифрами. Жоден із них не співвідносився з віршами, що їх ми читали в класі.

- Не думаю, що за нами стежили, інакше ми б уже почули звуки переслідування, — сказав Томас, піднявши ліхтар угору. — Який із цих мерзенних проходиків нам слід випробувати першим?

— Я не... — думка промайнула, і я не змогла стриматись, щоб не видихнути. Вказала на най вужчий тунель. Над його арочним входом була римська цифра VIII. — Це майже підказка в підказці, Томасе.

Він підняв брову.

— Мабуть, це через вогкість або павуків, але я не зовсім розумію, як це пов’язано.

— Римська цифра вісім цілком може бути кодом для Влада Наштрикувана. V — означає літеру «В», ІІІ — означає «три». Влад Третій — Князь Дракула.

— Вражаюче, Водсворт, — сказав Томас, перевівши погляд на мене. — Якби не цей жахливий прохід, сповнений небезпек для життя, я обійняв би тебе цієї ж миті.

 

РОЗДІЛ 40    

.

НАПЛИВ ІНФОРМАЦІЇ

 

СЕКРЕТНІ ТУНЕЛІ

TUNELE SECRETE

ЗАМОК БРAH

22 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Опинившись у проході, я взяла у Томаса ліхтар і почала повільно обертатися, освітлюючи простір.

Вивчивши стіни, я не змогла дібрати слів, щоб висловити захват. Замість чергового забутого тунелю далеко під залами замку цей прохід закінчувався ідеально квадратною кам’яною кімнатою. Стіни, підлога і стеля були вкриті різьбленими візерунками у вигляді хрестів завбільшки з мою долоню. Коштовності та кахлі виблискували у світлі лампи.

У мерехтливій мозаїці було більше багатства, ніж я будь-коли бачила. Вона нагадала мені стародавні храми, де видатні художники витрачали ціле життя, щоб закарбувати кожну деталь. Яке призначення мала така кімната тут, у колишній фортеці Влада Дракули, було поза моїм розумінням. Можливо, це було таємне місце зустрічей Ордену Дракона. Тут, безумовно, відчувалась аура хрестоносців. Не думаю, що це ще одна камера смерті.

Я підійшла до найближчої стіни і провела пальцем по кам’яній грані. Усі хрести були однаковісінькі.

А вздовж верхнього і нижнього кутів кімнати плямами росло щось схоже на водорості.

— Це... неймовірно.

— Неймовірно підозріло. Поглянь туди. — Томас вказав на іншу вирізьблену римську цифру — XI. — Прочитаєш цей вірш?

— Так, дай мені хвилинку, я знайду його.

Томас повільно обертався на місці, вбираючи в себе якомога більше вологої кам’яної камери. Я відкрила Poezii Despre Moarte і проглянула вірш, що відповідав проходу, в якому ми зараз перебували. Я не мала жодного уявлення про те, як розшифрувати його так, як це зробив Раду, і не знала, яка доля може чекати на нас тут.

— Ну? — запитав він. — Є щось іще?

— Ні. Це той самий вірш, що й раніше, — відповіла я. — «Пани плачуть, дами теж. / Дорогою ти смерть знайдеш. / Земля дрижить, печери ж — ні. / В землі глибоко, в пекла стороні / Вода на швидкій глибині — / Не встоять довго в цих стінах тобі».

У самому центрі кімнати стояв кам’яний стіл заввишки десь метр з гаком, вкритий такими ж різьбленими хрестами. У мене в грудях, наче дзвін, гострим болем вдарила тривога, але я диханням заспокоїла нерви. Стіл, ймовірно, був вівтарем, який використовувався для жертвоприношень.

Знання про те, кому належав замок, викликало в уяві моторошні картини тортур. Скільки людей було замордовано тут в ім’я війни? Скільки бояр було закатовано і покалічено заради створення мирної нації? Під час війни не буває переможців. Страждали всі.

— Я майже впевнена, що в коридорі для слуг є гобелен із зображенням кімнати, схожої на цю, — сказала я, зіщулившись від того, як голосно відлунював мій голос- — Однак стіни на тому зображенні мають такий вигляд, ніби вкриті кров'ю.