Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 55)
— Я знаю.
Знайома холодність оселилася в його рисах. Це був Томас Кресвел, якого я вперше зустріла в Лондоні. Юнак, який нікого і нічого не підпускав до себе надто близько. Той, хто відчував занадто глибоко, — я це зрозуміла. Ліза мала рацію всі ці місяці, навіть більше, ніж могла собі уявити. Томас використовував відстань як бар’єр проти болю. Він не був холодним і жорстоким — навіть близько не був схожим на своїх родичів, порівняння з якими боявся. Він був вразливий і точно знав, де його найслабші місця. Щоб допомогти тим, кого любить, він розірвав би світна шматки.
— Томасе, я...
Перед нами зупинилася елегантна чорна карета, коні такі ж високі й горді, як і візник, який відчинив дверцята перебільшено шанобливо. Томас подав мені руку і допоміг сісти в карету, а сам сів навпроти мене. Я намагалася ігнорувати відчуття неправильності, яке викликало в мене сидіння в такому маленькому просторі без супроводу', коли він штовхнув гарячу цеглу мені під ноги.
— Що ти казала, Водсворт?
Я усміхнулася.
— Нічого. Це може почекати.
— Що ти там розбираєш? Якийсь глибоко вкорінений страх чи... — Томас завжди вражав мене своєю проникливістю. Лінива усмішка розтягнулася на обличчі, замінивши напруженість попереднього виразу. Він відкинувся на спинку сидіння, потім поплескав по невеликому простору біля себе на сидінні. — До Бухареста кілька годин їзди. Не говорімо поки що про серйозні речі.
Я подивилася на нього, але нічого не відповіла, повернувшись думками до свого дискомфорту. Подорожувати без супроводу було доволі скандально, але місіс Гарні вже виїхала з Братова, а нам потрібно було переконатися, що Дасіана в безпеці в Бухаресті. Пристойність і навіть наша репутація мали бути відсунуті на другий план заради більшого блага. Хоча батько, дізнайся він про це, міг подивитися на ситуацію інакше. Я сперлася на спинку сидіння й відкинула ці думки геть.
Ми з гуркотом від’їхали, залишивши готичний замок на його місці серед гір. Я дивилася, як він повільно зникає у сніговій заметілі. Здавалося, що крижані відблиски фортеці манять нас назад, марно намагаючись повернути до себе. Як же ця велетенська будівля з каменю змогла набути людських якостей?! Жахливих якостей, насправді. І як із цим миритися?
Я відвела погляд від замку і крадькома глянула на Томаса.
— Минулого вечора я дещо дослідила про дім Басарабів.
Томас відвернув обличчя, спостерігаючи за мною краєм ока, що завадило мені повністю прочитати його реакцію.
— Звучить страшенно нудно. Мати найняла гувернантку для нас із Дасіаною, і частина ЇЇ славних уроків включала в себе вивчення нашого родоводу Басарабів. Більше гілок і колючих відгалужень, ніж у цілого лісу ожини, а ми з ДасІ — єдині квіточки. Ти впевнена, що не хочеш обійняти мене? Це значно покращило б цю тему. Я б дуже хотів не думати ні про що, пов’язане з дядьком Дракулою.
Він совався на своєму сидінні, що свідчило про те — як я вивчила, — що в нього є таємниці, які він не поспішає відкривати. Його тики та дивацтва були малопомітними, але я була старанною ученицею. Я нахилилася вперед, серце схвильовано билося від інтриги.
— Наберися терпіння. Як ти вже казав, давним-давно дім Басарабів розпався на дві ворогуючі родини. Одна лінія — Данешті, а друга — Дракулешті. Твоя сім’я і сім’я принца Ніколая походять Із двох різних гілок. Він має кров Данешті, а ти — Дракулешті. Формально Вільгельм Алдіа і королівська гвардія також королівської крові, всі вони пов’язані з Ніколаєм. Правильно?
Томас відхилив занавіску і вперто мовчав. Минуло кілька хвиль — ми саме повзли через засніжений перевал, — перш ніж він відкинувся на спину і заговорив.
— Так, ми обидва походимо з дому Басарабів. Хоча це було багато-багато поколінь тому. Я не впевнений, де на генеалогічному дереві сидить охоронець Данешті, але припускаю, що він якимось чином пов’язаний із Ніколаєм і Вільгельмом. Формально я пов’язаний з Владом Дракулою, а Ніколай — ні.
— Ти думаєш, що це працює на твою користь? І... Дасіани?
Оксамит занавіски повернувся на місце, вікно знову було засмикнуте, за винятком одного крихітного клаптика. Крізь нього просочувалося світло, позолотивши один край лінії його підборіддя.
— Ти припускаєш, що моя сестра може бути не мертва?
— Не впевнена, що я думаю, — я закусила губу, не знаючи, як діяти далі. — Чи не дивно, що Іліана — судячи з усього, неосвічена сільська дівчина — знає історичну лінію поваленого дому? Це все так заплутано. Ти походиш Із цього роду, але навіть тобі важко розібратися. Хіба вона розбереться в хитросплетіннях середньовічних родів, навіть якщо вони такі сумнозвісні?
— На що ти натякаєш?
— Що як хтось використовує Іліану, І Орден Дракона якимось чином втягнув її у свою схему? Як дізнатися, хто є його членами? Хто добре знається на генеалогії? Чому вони вбивають тільки членів роду Данешті, зокрема, не найвищих його представників? — я глибоко вдихнула, змушуючи себе висловити свою найбільшу тривогу. — Поки що не було вбито жодного члена нашої лінії. Дасіана цілком може бути в Бухаресті — жива і здорова. Або... що як... як вона взагалі не зникала? Принаймні, не зникала через лихий намір. Хто такий Орден, Томасе? Чого нони, зрештою, хочуть? Вони захищають твою сестру, твій рід? Як нинішня королівська сім'я вписується у все це; чи не помилився Раду? Чи вони взагалі пов'язані з твоєю родиною?
— Нинішня королівська родина не має ніякого відношення до жодної зі сторін дому Басарабів, — він нахилився вперед, очі його палали. — Ти вважаєш. що вони...
Карета різко зупинилася, екіпаж смикнувся вперед, а потім гойднувся назад. Наш візник покликав когось румунською, його тон був не таким веселим, як вираз обличчя кілька хвилин тому. Я притиснулася лицем до замерзлого вікна, але не могла розгледіти, з ким розмовляв керманич. Мокрий сніг сипався з неба холодними пластівцями.
Коли я обернулася, погляд Томаса був прикутий не до вікна, а до ручки дверей. Ручка повільно повернулася. Мороз пробіг мені поза шкірою. Наш візник вигукнув щось румунською схоже на прокляття. Я не роздумуючи перескочила через сидіння і схопилася за ручку, але мені забракло сили, щоб зупинити двері, які рвучко відчинилися.
У прорізі з’явилося перекошене обличчя — брови білі від снігу, а щоки багряні від шквального вітру.
Данешті задоволено усміхнувся самими губами: очей його посмішка не торкнулася.
— Ніхто не залишає територію: наказ королівської родини.
Томас непомітно пересунув кінцівки переді мною, створюючи невеликий бар'єр між мною і охоронцем.
— Ви не можете тримати нас тут, Ректор дав дав дозвіл на наш від'їзд.
— Принца Ніколая не було в його покоях, коли ми прийшли, щоб супроводити його додому. Поки він не повернеться, ми всіх тримаємо під вартою. — не промовивши більше жодного слова, Данешті грюкнув дверима. Я мовчки спостерігала, як охоронці на конях обступили нашу карету. Пас повезли назад до академії.
В моїй голові вихором оберталися думки від цього одкровення. Ніколай не родич нинішніх короля і королеви, то чому ж двір так панічно боїться його зникнення? Якби принц справді зник, то він не міг би працювати з Іліаною або бути членом Ордену. А це означало, що треба шукати когось іншого, хто добре знав родовід. Я не могла зупинити свої підозри. Невже той, кого ми шукаємо, — це Дасіана? Чи нас знову завели на манівці?
Можливо, її і не утримували насильно, і не захищали. Можливо, вона сама все це організувала. Якщо аристократичні родини були членами таємного товариства, як стверджував Раду про походження Ордену, то вона цілком могла бути причетна до цього. Хоча чи прийняли б вони до своїх лав молодут жінку?
Вітер завив, наче від болю, і від цього звуку волоски у мене на руках стали дибки. Виникло відчуття, що нас ведуть назад до нашої загибелі. Замок Влада Дракули жив зловісним передчуттям, коли ми зупинилися перед фортецею.
Здавалося, академія не могла дочекатися, щоб вчепитися в нас зубами.
РОЗДІЛ 37
КІМНАТА, ПОВНА ПІДОЗРЮВАНИХ
ЇДАЛЬНЯ
SALĂ DE MESE
ЗАМОК БРАН
22 ГРУДНЯ РОКУ
Свічки нервово мерехтіли в канделябрах над нашими головами, коли ми в напруженій тиші чекали на новини про наше примусове затримання.
На кухні випікалася якась здоба з корицею, аромат проникав крізь решітки, занадто приємний для бурі, що вирвала надворі — в прямому розумінні й у стінах замку — в переносному. Ректор Молдавану стояв біля дверей їдальні, сховавшись у тіні, й перешіптувався з Данешті, Персі та Раду. Професор фольклору явно принюхувався, реагуючи на аромат своїх улюблених булочок. Молдавану клацнув пальцями, якщо судити з виразу обличчя, то він лютував, здавалося, був готовий убити, поки Раду бурмотів вибачення.
Я пошукала очима по кімнаті бібліотекаря, але П'єра ніде не було, і це кидалося в очі. Дивно, адже нам сказали, що на цій зустрічі мають бути всі присутні в замку. У моїх очах кожен був тепер під підозрою.
Швидким поглядом окинула своїх товаришів. Вінченцо І ДжованнІ вже не тримали перед собою медичних щоденників, сиділи поруч із напружиш ми плечима й мовчали- Ерік, Кіан і Ноа тихо обговорювали зникнення Ніколая, а потім знову перевели увагу на ректора. Ніхто не знав, що робити з цією справою.
Я намагалася не зважати на тягар на серці — важке відчуття втрати при самому лише погляді на порожній стілець Анастасії. Досі не могла повірити, що моя подруга пішла назавжди. Що хтось знищив таке яскраве світло. Якби вона жила, то точно правила би світом.