Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 53)

— Підтягуйся вперед, поки я тримаю.

— Як... безглуздо... з мого боку... панікувати. Висячи... за кілька дюймів... від неминучої смерті.

Довелося трохи поманеврувати, але мені вдалося вхопити його під пахви і, смикнувши з усієї сили на себе, впасти назад. Ми гупнулися на підлогу, зчинивши неабиякий шум.

Сніг увірвався до кімнати крізь розчинене вікно, кружляючи і навісніючи. Томас скотився з мене і ліг на підлогу, обхопивши руками тулуб і важко дихаючи. Його чорне пальто було майже наскрізь мокре. Я насилу підвелася — руки неконтрольовано тремтіли від адреналіну і жаху, що досі билися в моєму тілі несамовитими хвилями, — і зачинила вікно.

— Про що, в ім’я королеви, ти думав? Лізти на дах... під час хуртовини. Я... — я стиснула руки в кулаки, щоб вони не тремтіли від холоду. — Ти мало не впав із даху, Томасе.

— Я ж казав, що готуюся до підкорення замку. — вологе пасмо волосся впало йому на чоло, коли він витягнув шию, — Може, варто трохи похвалити мене? З мого божу було досить героїчно попри всі труднощі вдертися до твоїх покоїв. Не треба мені докоряти.

— Героїчно — не зовсім те слово, яке я вжила б, — я зітхнула. — І не сердься. Це негоже.

Томас сів, і на його губах заграла ця клята крива усмішка.

— Коли ми з Дасі були дітьми, то часто тікали з кімнат і вилазили на дах. Це доводило нашу матір до сказу. За відсутності батька вона влаштовувала якусь нудну вечерю, а ми підглядали за присутніми вельможами, — він із зусиллям піднявся з підлоги, обтрусивши пальто кількома рухами пальців у рукавичках. — Щось я не пригадую, щоб під час наших вилазок ми потрапляли в хуртовину. Невеликий недогляд.

— І то правда, — я глибоко вдихнула. Тільки Томас міг зробити щось настільки божевільне — мало не розбитися на смерть на моїх очах, а потім запропонувати трохи дитячих спогадів, щоб заспокоїти мій гнів. — Твоя мати часто влаштовувала заходи, коли батько був у від'їзді?

Легкість зникла з його обличчя.

— Батько майже не їздив з нами до Бухареста — не дуже хотів віддавати належне нашому

проклятому походженню, — Томас підійшов до моєї шафи і порився в моїх речах. Він подав мені мій плащ. — Треба поспішати. Буря тільки починається.

Я була вдячна за товсті панчохи й чоботи, коли ми продиралися крізь сніг. Він був важкий і мокрий і щосили чіплявся за низ мого плаща. Раніше я любила зимові ночі, тишу, яка огортала землю, блискуче іскріння льоду, що вигравав у місячному сяйві. Але це було тоді, коли я безпечно сиділа у своєму затишному лондонському будинку з чашкою чаю і з книжкою на колінах біля розтопленого каміна.

— Ти бачила, як вони забрали тіло саме звідси, так?

Томас показав на прогалину в лісі, невиразну стежку в задній частині замку, звідки ми вийшли. Я кивнула, зуби цокотіли від холоду. НІч була максимально непридатна для пригод на свіжому повітрі, але ми більше не могли дозволити собі розкіш чекати на кращі обставини. Якби Дасіану чи Іліану викрали, можливо, ми знайшли б зачіпку тут: швидка перевірка моргів нічого не дала. Хоча як можна знайти щось у темряві, коли все засипало снігом, — це здавалося нездійсненним завданням.

Ми зупинилися біля входу до лісу, місячне світло відкидало довгі, тонкі тіні від дерев у наш бік. Кігті, пазурі — ці образи бентежили мене.

Томас оглянув землю по обидва боки стежки, він теж трохи тремтів.

— Виглядає непорушно. Ми зможемо пройти трохи далі — подивимося, чи не натрапимо на що-небудь. Може, пошукаємо продуктові склади, які, за словами Моддавану, знаходяться тут. Тоді повернемося до замку і зайдемо тим самим шляхом, яким вийшли, — через кухню.

Вітер вибивав пасма волосся з моїх кіс, але мені було надто холодно, щоб вивільнити руки з-під плаща. Я була майже впевнена, що це була найхолодніша ніч, яку коли-небудь знав світ. Коли я не відповіла, Томас обернувся. Він зауважив сльози, що котилися по моїх щоках, вітер, що шмагав мене по обличчю моїм власним волоссям, і повільно наблизився. Без жодних натяків чи флірту він тремтячими пальцями заправив мені волосся за вуха.

— Мені шкода, Водсворт, що погода така мерзенна. Нумо швидше повернімося в приміщення.

Він спробував допомогти мені повернутися до замку, але я впиралася замерзлими п’ятами.

— Н-ні. Ні. Давай п-подивимось, що т-там.

— Я не впевнений... — він підняв руки на знак капітуляції. — Але якщо ти наполягаєш...

Я помітила його власне тремтіння і почервонілий ніс.

— Ти можеш залишитися тут ще трохи?

Він кивнув, хоча й вагався. Я зібралася на силі й попрямувала до лісу, Томас пішов слідом за мною. Гілки засніжених ялин звисали низько, роблячи дивні речі зі звуками навколо нас. Здавалося, ніби хтось тримав рукавиці біля моїх вух, та водночас здавалося, що я можу чути на багато миль у будь-якому напрямку. Я зосередилася на рипінні снігу під ногами Томаса, коли він прискорював ходу, щоб не відставати від мене.

Жодних звуків, що свідчили б про присутність тварин — дякувати небесам за маленькі послуги. Мабуть, було занадто холодно навіть для вовків. Стежка тягнулася, здавалося, на милі, хоча насправді до розвилки залишалося лише кілька десятків метрів. Від розвилки розходилося вже дві стежки. Та. що відходила праворуч, виявилася ширшою, наче хтось дуже ретельно вирубав деревця та кущі. Подумалося, що саме там ми знайдемо продуктові склади.

Стежка ліворуч заросла колючим чагарником. Колючки та ялинові гілки застерігали кожного, хто наважувався нею піти. Я придушила в собі бажання втекти в протилежному напрямку. Знайоме відчуття, ніби за мною спостерігає хтось древній і загрозливий, обпекло спину між лопатками.

Знаю, що Дракули не існує, але було таке враження. що його привид переслідує ці ліси. Шкіра на потилиці поколювала, коли уявляла собі strigoi, що повзуть лісом, чекаючи, щоб напасти на мене. Я зупинилася, щоб заспокоїти нерви. Не мала жодного бажання досліджувати прохід, що його сама природа прагнула тримати в таємниці. Особливо вночі, під час хуртовини, коли десь поруч блукав справжній убивця. Можливо, це було боягузливо, але принаймні ми вижили б і змогли продовжити своє дослідження іншим разом. Я рушила праворуч — до більш прохідної стежки. Сніг сипав дедалі сильніше.

— Другу стежку ми перевіримо при денному світлі. Подивімось, чи є тут продуктові склади, — єдиною відповіддю була тиша, яку порушував шурхіт снігу, що осипався з найближчих дерев. Я кружляла по колу, плащ віялом крутився навколо мене, наче пачка балерини. — Томасе?

Ні звука. Все навколо мене залишалося моторошно тихим, якщо не брати до уваги дзвону в моїх вухах. Я кинулася до стежки праворуч, помітивши сліди, що вели вниз. Клятий Кресвел. Розділитися під час хуртовини посеред лісу було ще однією його клятою ідеєю. Я тихо проклинала його весь час, поки продиралася крізь сніг. Ступивши ще кілька кроків, натрапила на невелику кам'яну споруду, що гніздилася між двома здоровезними валунами. Це виявилася невелика хатина.

Сліди Томаса зникли всередині. Я поклялася, що віддам йому частину свого...

Раптом він вибіг із будівлі, грюкнувши дверима так, що мало не зламав. Перш ніж я встигла запитати, що в біса відбувається, снігову тишу розітнуло гучне гарчання, а за ним — довге, жалібне виття.

Мурашки побігли по всьому тілу, коли ще кілька криків розірвали ніч.

— Кресвеле!

Томас притримував руками двері, з-за яких чувся несамовитий скрегіт: якась істота дряпала дерево, і цей звук посеред неймовірно тихої ночі викликав жах.

— Водсворт... На рахунок три тікай!

Не було часу сперечатися. Томас відраховував занадто швидко, щоб я могла протестувати. Ще до того, як він вигукнув «три», я побігла. Ніколи ще я так не раділа тому, що залишила спідниці й надягла бриджі, ніж коли мчала прожогом крізь снігові замети та гілки дерев.

Томас мчав через ліс позаду мене, гукаючи, щоб я не оберталася, продовжувала бігти. Тепер було виразно чутно, як якийсь звір, а може, й не один, мчить у снігу позаду нас. Я не сповільнювалася. Не думала про те, як морозне повітря обпікає мої легені, коли його ковтаю. Не зважала на холодний піт, що вкривав шкіру, не зосереджувалась на нескінченній стежці, що вела назад до замку. Намагалася не уявляти, що вовки завбільшки зі слова, продираються крізь ліс позаду нас, готові відірвати наші кінцівки й розкидати їх навколо,

От якби Молдавану і Данешті знову стежили за лісом, подумало ся, але нам не пощастило. Ми вирвалися з лісу — бігли так швидко, як дозволяли стихія і наші тіла.

Томас схопив мене за руку — рятівний круг у штормі жаху. Гавкіт і гарчання долинали з кущів: вовки були вже за кілька кроків позаду. Я думала, що моє серце ось-ось зупиниться: жодного способу втекти від цих тварюк не було. Ми були...

З-поза лісосмуги пролунав постріл.

Томас кинув мене на землю, прикривши своїм тілом. Я підняла голову над його плечем, дивлячись, як двоє великих вовків відступають у ліс. Кожна частинка мене завмерла, все, на чому я могла зосередитися, це викид мого адреналіну. Хтось вистрілив у вовків. Ми наступні?

Сніг був у моєму волоссі, вкривав одяг. Томас відштовхнувся від мене, повільно вивчаючи місцевість. Я помітила, як швидко здіймалися й опускалися його груди, як він напружився очікуючи нової несподіванки. Він узяв мене за руку й допоміг підвестися.