Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 52)

— Da, domnișoară.

— Дякую. Mulțumesc.

— Вам потрібна допомога, щоб підготуватися до сну?

Я глянула на свою просту сукню і похитала головою.

— Ні, дякую. Я впораюся.

Покоївка кивнула, взяла записку і сховала під кришку таці, яку несла. Вона вийшла з моїх покоїв, і я молилася, щоб вона доставила її непомітно для охорони.

Крокуючи і шпортаючись на килимі у вітальні, я прокручувала в голові кожну деталь дня. Майже не знала, з чого почати розплутувати цю нову справу. Вбивцею могли бути або Раду, або Іліана. Раду через його знання про отрути. Іліана — через здатність підмішувати їх у їжу.

Але чи розуміла вона, не маючи достатньої освіти, як застосовувати таку речовину, як миш’як? І чи мав Раду можливість годувати ним учнів? І все ж Томас вважав, що Іліана може бути жертвою, що залишало Раду головним підозрюваним. Щось зачепило мене за живе, не могла позбутися відчуття, що Іліана якимось чином причетна до цього, і пояснення цьому не знаходила.

Я витягла зі скрині свій костюм з бриджами, призначений для верхової їзди і, переодягнувшись, продовжувала ходити по кімнаті уже в новому вбранні.

Хто ще, окрім Іліани, міг знати, що Томаса збентежений через ганебність його роду? Як хтось із присутніх міг знати його настільки добре, щоб використати це проти нього і нейтралізувати його зазвичай блискучу дедукцію? Іліана могла отримати якусь інформацію від Дасіани; можливо, вона взагалі використовувала її весь цей час. Я зупинилася. Це неможливо, неправильно: вдавати таку сильну любов не так вже й просто. Це повернуло мене до нашого професора.

Хай би які дослідження проводив Раду, навряд чи це дало йому змогу розкрити таємницю особистості Томаса, хіба що це була просто щаслива випадковість, неочікуваний подарунок. Ще краща ідея: убивцею міг бути хтось, із ким ми взагалі не спілкувалися. Моїм тілом пробіг дрож. Уявити собі безликого вбивцю, який був не лише вправним, а й благословенним фортуною. було особливо страшно.

Минуло пів години, а Томаса досі не було. Я сіла за письмовий стіл і витягнула ручку з чорнильниці. Обіцяла батькові написати йому; але досі не надіслала належного листа. Я втупилася в чистий аркуш, не знаючи, що відкрити йому.

Про вбивства говорити категорично не можна. Батькове благословення і підтримка моєї кар’єри в судовій медицині обмежувалася цим. Якби він дізнався про тіло, що ми знайшли в поїзді, він би ще тоді повернув мене до Лондона.

Слабкий шум шарпанини привернув мою увагу до вікна. Це звучало так, ніби тварина проповзла по даху. Кров прилила до тіла.

Я зірвалася зі стільця і втупилася в засніжений світ, занурений у темряву. Серце калатало, я очікувала побачити жахливе обличчя, що дивилося на мене, не кліпаючи, молочними очима. Але нічого подібного не сталося. Найімовірніше, це був шматок снігу або льоду, що впав із даху. Або птах, який шукав притулку від бурі. Я зітхнула і знову сіла за стіл. Мабуть, ніколи не перестану створювати лиходіїв із тіні.

Крутячи ручку між пальцями, намагалася думати про щось інше, окрім упирів, вампірів та людей, які вміють працювати з отрутами. Я знову майже забула, що настала різдвяна пора — час для радості, любові, для родини. Важко було згадати, що життя існує поза смертю, страхом і хаосом.

Я дивилася на фотографію батька і матері, дозволяючи теплим спогадам розморозити всередині мене холодний науковий підхід. Я пригадала, як батько наказував нашому кухареві набити повний кошик ласощів, а потім грав із нами а хованки в лабіринті в Торнбріарі.

Він сміявся вільно і часто — хіба могла я тоді знати, як сильно мені бракуватиме його такого, адже він — саме такий, веселий і впевнений у собі, — зник назавжди разом зі смертю мами. Він повільно виходив із того спустошеного небуття, що настає після втрати частини твоєї душі, але я боялася, щоб тепер, коли залишився сам, він не повернувся до старих шаблонів. Відтоді я поклялася часто писати йому, щоб підтримувати його зв’язок із живими: нас обох гнітили смерті близьких.

Я скористалася давньою порадою брата і на кілька миттєвостей викинула з голови смерті, убивства, дозволивши собі згадати, що життя прекрасне навіть у найтемніші години. Я думала про велич цієї країни, про її правителів, про історію, втілену в архітектурі. Про чудову мову її людей, про їжу і любов, з якою її готують.

 

Любий тату!

Королівство Румунія справді чарівне. Коли я побачила замок Бран і його шпилі, мені одразу згадалися ті дитячі казки, які ви з мамою читали нам перед сном. Черепиця на вежах нагадує луску дракона. Я майже очікую, що будь-якої миті переді мною постане лицар на коні. (Хоча ми обоє знаємо, що я, найімовірніше, сама би позичила його коня, щоб знайти дракона, якого треба вбити. Якщо він справді лицар і джентльмен, я впевнена, що він не буде проти).

Карпатські гори - одні з найвеличніших у всьому світі, принаймні те, що я бачила. Не можу дочекатися, щоб помилуватися цією землею навесні. Уявляю, як вкриті льодовиками гори вибухнуть зеленню. Думаю, вам би сподобалося провести тут у відпустку.

Тут є божественні пиріжки з м'ясною начинкою з додаванням грибів та всяких чудових соусів і спецій. Досі я їла їх майже щодня! Насправді, мій шлунок бурчить на саму згадку про них. Треба буде привезти трохи, коли їхатиму до Лондона.

Сподіваюся, у вас все гаразд. Сумую за вами і часто бажаю доброї ночі вашій фотографії. Перш ніж ви запитаєте, скажу, що містер Красвел був найдосконалішим джентльменом. Він серйозно поставився до своїх обов'язків і зразково про мене піклувався. Ви можете ним пишатися.

Його сестра, міс Дасіана Кресвел, запросила нас на різдвяний бал до Бухареста. Якщо погода сприятиме, це буде чудовий час. Я справді дуже хотіла б приїхати додому на Новий рік і провідати вас. Будь ласка, перекажіть мої вітання тітці Амеліта Лізі. І бережіть їх в себе.

Невдовзі напишу знову. Тут, в академії, є багато чого повчитися, не можу достатньо висловити свою вдячність за те, що дозволили мені навчатися за кордоном.

 

Ваша любляча донька Одрі Роуз

 

P. S. Як справи у дядька? Сподіваюся, ви продовжуєте з ним спілкуватися і запрошуєте на вечері. Можливо, це передчасно, але я наважуся сказати, що ви потребуєте один одного, особливо в цей важкий час. Щасливого Різдва, тату. І багато добрих новин у новому році. У 1889-му! Не можу повірити, що він уже майже настав. Є щось свіже і чудове в початку нового року. Сподіваюся, що він несе в собі обіцянку нових починань для всіх нас. Це буде   

 

Гуп. Гуп..

Чорнило забризкало останні слова на сторінці, зіпсувавши акуратні рядки листа. Я відштовхнулася від столу так швидко, що аж стілець перекинувся. Щось було на даху. Хоч і розуміла, що це божевілля, я уявила собі людиноподібну істоту, яка щойно повстала з могили, було таке враження, ніби чую запах щойно розкопаної землі. Майже бачила перед собою ікла, готові вгризтися в тіло й висмоктати кров.

Я судомно вдихнула й кинулася до своєї скрині з патологоанатомІчним приладдям, вихопивши найбільшу пилку для кісток, яку змогла знайти, і тримаючи її перед собою. Що, в ім’я королеви...

Шкря-я-я-я-я-я-я-я-яб. Це звучало так, ніби те саме щось дряпалося вниз по червоному черепичному даху. Знову образ strigoi опанував мої відчуття. Людиноподібна істота з мертвою сірою плоттю і чорними кігтями, з яких крапала кров з її останньої трапези, продиралася до моїх покоїв, щоб знову поживитися. Частина мене хотіла вибігти в коридор і вереском покликати охоронців.

Гуп. Гуп. Гуп. Серце калатало вдвічі частіше, ніж зазвичай. Це був звук важкої ходи. Хай би що або хто був на даху, він був взутий у черевики на грубій підошві. Образи вампірів і перевертнів поступилися місцем не менш тривожним думкам про страшних лиходіїв. Тих, хто успішно вбив щонайменше п’ятьох людей.

Я підійшла до тумбочки, ні на мить не відриваючи погляду від вікна, і опустила пилку, щоб повернути ручку масляної лампи. Запала темрява, і я сподівалась, що стану невидимою для того, хто повільно сповзає з даху.

Я чекала, затамувавши подих від жаху, і спостерігала. Спочатку все, що я бачила, були важкі грудки снігу, які падали повз моє вікно Звуки скреготу і важкої холи змінилися на якийсь звук ковзання.

Тоді це сталося в одну мить.

Тінь, чорніша за вугілля, затулила засніжений світ за вікном, з усієї сили намагаючись його відчинити: крихітна клямка ледь трималася на місці. Страх паралізував мої кінцівки: хай би хто там був, він міг за лічені секунди розбити скло або зламати благеньку клямку.

Я підняла пилку і ступила крок вперед. Потім ще один. Мій і без того прискорений пульс ще більше посилився. Та я не відступала, підходячи дедалі ближче до вікна, чула, як нападник колупає, штовхає шибку і — прокльони.

Рука в рукавичці вдарила у скло. Я кинула пилку, розчахнула вікно і схопила його так, ніби від цього залежало наше з ним життя.

 

РОЗДІЛ 34

НІЧНА АВАНТЮРА

 

ПОКОЇ У ВЕЖІ

CAMERE DIN TURN

ЗАМОК БРАН

17 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

— Ти геть глузду відбився?

Поки Томас бився ногами, намагаючись намацати підвіконня, я тримала його за пальто з силою, якої в собі навіть не очікувала.

— Припини борсатися, бо втратиш рівновагу й полетиш шкереберть, ще й мене потягнеш за собою.

Він ледь чутно засміявся.

— Що ти пропонуєш, Водсворт?