Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 42)

Гуп.

Тіло вивергнуло адреналін, що й спричинив дію.

За два вдихи і видихи я зіскочила з матраца, запхала попі у капці й опинилася па півдорозі через спальню, у вухах дзвеніло від напруження. Я прислухалася. Не було жодних сумнівів, що хтось або щось рухається в коридорі за межами моєї кімнати.

Я зібрала весь страх і запхала його в найглибшу кишеню свого розуму, не звертаючи уваги на те, як він штовхався і дряпався дорогою вниз.

Відмовившись від халата на користь непомітності, я повільно прочинила двері спальні. Зазирнула до вітальні; вугілля в каміні теж уже майже згасло. Певно, чомусь моя нова покоївка не докинула палива перед сном. Глибоке помаранчеве сяйво було недостатнім, щоб бачити, але цс водночас давало змогу не бути поміченою тими, хто міг би причаїтися поблизу. Хмари теплого дихання в холодному приміщенні виривалися через нерівні проміжки часу.

Гуп-гуп. Я зупинилася па порозі між спальнею і вітальнею. Було тихо, як у могилі.

А потім... суворий шепіт: «Тихо» румунською, «Liniste».

Гуп

Після часу, проведеного серед тіл в лабораторії дядька, я знала звук, що його видають обтяжені смертю кінцівки, торкаючись землі. У моїх думках промайнули образи крадіїв трупів. Я не знала, чому уявляла їх скелетами з пазурами на руках, з іклами, з яких крапала кров, і шкірястими крилами, хоча вони мали бути достатньо сильними, щоб підняти мертву вагу. І, безумовно, мали бути людьми.

Я затамувала подих, боячись, що навіть наймем ший вдих відгукнеться луною, як дзвін, що сповістить про мою долю. Хай би ким вони були, я не хотіла, привернути їхню зловісну увагу Люди були справжніми монстрами і лиходіями. Більш реальними, ніж у будь-якому романі чи фантазії.

Минали миті, а шепіт тривав. Я розім’яла затерплі суглоби, рухаючись через маленьку кімнату так швидко і безшумно, як тільки наважувалася. Ніколи ще я не була такою вдячною за убогість обстановки, як у той момент, коли рухалася до дверей у коридор.

Я попрямувала, як привид, через кімнату й завагалася, дійшовши до дверей. А раптом дурні розповіді Раду виявляться правдою. Зрештою, ця ніч підходила для переслідувань. От тільки примарою була б я, бігаючи непоміченою.

Притиснувшись вухом до стіни біля дверей, я прислухалася, намагаючись залишатися холодною і нерухомою, як мармур. Притишені голоси гуркотіли надто низько, щоб я могла їх розібрати. Важко сказати, чи це були два чоловічі голоси, чи до них долучилася ще й жінка. Я так і не змогла зрозуміти, про що шепочуться нічні блукачі. Це звучало майже як наспів...

Я відступила назад, розгубленість тягнула мене геть. Навіщо, заради Бога, людям співати якісь дивні гімни посеред глупої ночі — це було поза межами логіки о цій порі. Можливо, цей стукіт був лише наслідком підпільної інтриги. Хіба я вже не засвоїла цього уроку з Дасіаною та Іліаною? Я розвернулася, готова повернутися назад у ліжко, але зупинилася.

Шепіт ставав дедалі гучнішим, здіймався, наче хвиля, а потім знову спадав до майже повної тиші.

Це не було романтичним рандеву у вежі. Мені вдалося розпізнати кожне слово, проспіване румунською.

«Кістка… Кров... Тут... щось... мертве... крила чорні... серце... увійди... в ліс один... він сліди... залишить... Вполювати... потім...»

Бух. Спів припинився, наче гільйотина відтяла язики тим, хто насмілився вимовити такі богохульні слова в цей святий зимовий переддень. Не хотілося б довіряти забобонам Раду, але, можливо, в цій ночі було щось інше.

Світло мерехтіло біля прорізу дверей, позолочуючи підлогу і торкаючись моїх пальців на ногах, взутих у капці. Я не наважувалася поворухнутися. Затамувала подих, спостерігаючи, як світло зникає в коридорі, супроводжуване звуками, як щось тягнуть за собою. Щонайменше дві пари чобіт ритмічно крокували сходами, а їхній вкрадений вантаж глухо гупав за ними. Цікавість проникала в мій мозок, ускладнюючи логічне мислення. Якщо не піти за ними — і то доволі швидко, — то їх легко загубити у лабіринті замкових коридорів.

Йти наодинці видавалося жахливою ідеєю, але що мені лишалося робити? Вдавати, ніби нічого неналежного не відбувається, я не могла. І достатньо часу, щоб побігти до спальні Том аса і розбудити його, у мене також не було. До того ж, він жив на поверсі з іншими студентами-чоловіками. Неважко уявити, який скандал я спричинила би, шия гнувши його з ліжка о такій пізній норі. Ми обоє втратили б місце в академії. А чутки про таємні романи неодмінно дісталися б до тих у Лондоні, хто, здавалося, здобував владу завдяки пліткам і торгував ними, як валютою. Я шкодувала, що Анастасія не повернулася — вона, безперечно, допомогла б вирішити цю дилему.

Я прикусила губу Подумаю, що за цією опівнічною крадіжкою стоїть наш убивця: не можу уявити, навіщо йому красти тіло Йому подобалося вбивати, а не красти трупи Нерішучість продовжувала трати з раціональною частиною мого .мозку Тією частиною, яка говорила, що треба розбудити ректора і дозволити йому розібратися зі злодіями. Уявляю, як скривиться його рот, коли розповім про те, що почула. Його насмішку, досить гостру, щоб проштрикнути шкіру і пустити кров Тоді я й наважилася.

Кинулася через кімнату за плащем і скальпелем, руки тремтіли так сильно, що ледь не впустила зброю. Принаймні я була озброєна — до певної міри. Якби я побігла до Молдавану, він розізлився б на моє нічне вторгнення і подумав, що я брехуха. Я могла б навіть стати однією з кісток, якими він колупався б у зубах. Я краще ризикну з викрадачами тіла та їхніми зловісними піснями.

Вискочивши в коридор, побігла вниз сходами. Встигла вловити останній відгомін руху перед тим, як вони спустилися на нижчі рівні, й зупинилася, затамувавши подих. Очевидно, викрадачі збиралися спуститися під землю разом із викраденим трупом.

 

РОЗДІЛ 28

КРАДІЇ ТРУПА

 

КОРИДОРИ

CORIDOARE

ЗАМОК БРАН

14 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Чорні каптури, накинуті на голови крадіїв трупа, затуляли їхні обличчя в затінених коридорах, коли вони пробиралися з вежі на нижні рівні. Мій власний плащ був темно-вугільного кольору — нагадував млисті ночі з півмісяцем і туманні алеї — й ідеально підходив для того, щоб непоміченою прослизати крізь неосвітлені простори. Раділа, що лишила багряний плащ у Лондоні. Міцно тримала в руці скальпель, готова орудувати ним, як мечем, як це робив раніше Андрей.

Злодії рухалися плавно, їхні вивірені рухи свідчили про тс, що роблять вони цс геть не вперше. Зупинялися і прислухалися, перш ніж прослизнути в наступний коридор. Процесія була безшумною, за винятком звуків волочіння тіла. Я одразу зрозуміла, що ми плентаємося до підвального моргу. Притиснулася до стіни і дозволила цілій низці сумнівів прокрутитися в голові. Можливо, ці люди насправді не злодії, а лише слуги, які за наказом професорів переносили тіло з одного моргу до іншого.

Зрештою, хтось же мусив переносити трупи з одного місця на інше. Я ніколи не бачила, щоб їх переміщували в денні години А от співи — ну, це трохи дивно, але назвати це доказом провини навряд чи можна Ба більше, коли я стояла там, розмірковуючи, не була цілковито впевнена, що вони взагалі наспівували. Можливо, вони співали мелодію, щоб відволіктися від своєї роботи Якщо вони мали бодай щось схоже на норовливий темперамент Іліани, то радше за все їм не подобалося перебувати серед трупів Більшості людей це не подобається

Я тупцяла по заяложеному килиму, зношеному від незліченних ніг, що пройшли по ньому за останні кількасот років, і не могла повірити, що заради цього встала з ліжка. Заради пари крадіїв трупа. Здавалося, я ніколи не розлучуся зі своїми романтичними уявленнями.

Не все, що стукало і гупало вночі, було чудовиськом, Я явно наслухалася казок про вампірів і перевертнів відтоді, як приїхала сюди. Це все була моя клята уява. Десь у глибині душі я хотіла, щоб ці дивні та смертоносні історії були правдою, хоча не бажала зізнаватися в цьому навіть самій собі. В ідеї існування безсмертних істот було щось страшенно привабливе. Мабуть, це було чудовисько всередині мене, яке шукало інших чудовиськ, особливо тих, яких знаходять лише в переказах.

Волочачи свою загорнуту в тканину ношу, як могли, дві постаті завернули за ріг і зникли з поля зору. Я вирішила затриматися ще трохи. Треба було перекопатися, що вони поклали цей екземпляр у нижній морг, перш ніж знову підніматися цими жахливими сходами вежі, Я подивилася на гігантський аспарагус на протилежному боці зали і подумала, чи не краще мені просто згорнутися калачиком за ним і проспати до ранку

Клацнули двері, і я завернула за ріг, опинившись у ніші, схованій за масивним гобеленом. Це не повінню зайняти багато часу. Я присіла навпочіпки, прикривши нічну сорочку плащем, аби світла тканина не привернула до себе небажаної уваги. Нетреба, щоб слуги замку знали про мої нічні авантюри. Я відполірувала скальпель краєм плаща, згадавши одну з моїх улюблених цитат Шекспіра: «Знаряддя темряви нам правду мовлять»¹⁸.

Голки кольнули пальці ніг, попереджаючи, що за мить ноги затерпнуть повністю. Я поворухнулася, намагаючись повернути трохи життя в кінцівки. Чого ж вони там товчуться так довго, адже не так багато часу потрібно, щоб покласти тіло на стіл або в ящик моргу? Занепокоєння сповило мене так, що я ледве могла дихати.