Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 9)

І якби зі мною щось таки трапилося, батько втратив би рештки глузду, замкнувся б у кабінеті, де зрештою і вмер би від розбитого серця.

— І навіщо він закинув кишки їй на плече? — Дядько спинився перед діаграмою, але дивився не на неї, а радше на спогад, не зафіксований на дошці. — Це послання інспекторам, чи просто це був найлегший спосіб дістатися до потрібного органа?

— Можливо, — зронила я.

Дядько обернувся до мене — здивований, неначе геть забув про мою присутність. Похитав головою.

— Одному Богові відомо, чому я дозволив тобі вивчати такі невластиві для дівчат речі.

Час від часу він спересердя бовкав такі нісенітниці, та я навчилася пускати їх повз вуха — переважно. Адже знала, що досить скоро він забуде свої нарікання.

— Бо ти мене любиш?

Дядько зітхнув.

— Так. І ще гадаю, шкода марнувати такий мозок, як у тебе, на всілякі світські дурнички та чутки.

Я знов перевела увагу на малюнок. Жінка, яка знімала перед цим із мене мірку, майже ідеально пасувала до опису загиблої.

Дотримуючись приводу для виходу в місто, який я вигадала для батька, дорогою сюди я завітала до кравчині: обрати дорогі тканини і нові фасони, які згодом доставлять додому. Я зупинила свій вибір на новій прогулянковій сукні — темно-синій із золотою та кремовою облямівкою.

Турнюр був менший, ніж на інших моїх сукнях, зате товста тканина буде до речі, щойно похолоднішає. А найбільше мені припала до смаку сукня для чаювань, яку я обрала для прийняття гостей: світло-рожева, із вишитими спереду дрібними трояндами. Завершувала ансамбль рожева-таки мантія, що збігала каскадом по просторій сукні донизу.

І правду кажучи, мені так і кортіло, щоб сукні пошили якомога швидше: те, що я штудіювала трупи, жодним чином не заважало мені любити гарне вбрання. А тим часом мої думки повернулися до поточного моменту. Якби швачка не мала пристойної роботи, вона так само могла б опинитися на вулиці — а там і в дядьковій лабораторії.

Як іще одне тіло для розтину.

Я перетнула кімнату й підійшла до мініатюрного столика в кутку. Служниця залишила там тацю з чаєм і тарілку сконів із малиновим варенням. Налила собі чашку «ерл-ґрею» і, скориставшись оздобленими срібними щипцями, додала кубик цукру — така пишнота поряд із об’єктом нашої нової справи здавалася просто нудотною. Налила ще одну чашку чаю для дядька, а от до сконів навіть не доторкнулася: кривавий колір варення викликав огиду — боялася, що вже ніколи не зможу дивитися на їжу.

Отримавши з моїх рук паруючу чашку, дядько виринув зі своєї чергової задуми. Солодкий трав’яний аромат із ноткою бергамоту на кілька дорогоцінних митей відвернув його увагу, а тоді він продовжив бубоніти і міряти кроками приміщення.

— І де носить цього бісового хлопця?

Дядько звірився з мідним настінним годинником у формі анатомічно правильного серця й насупив чоло. Було непросто зрозуміти, чи його дратував сам часомір, чи Томас Кресвел.

Цього годинника дядькові від щирого серця подарував колись батько — з нагоди отримання медичного ступеня. До смерті матері батько виготовляв іграшки та годинники, але й цієї радості його позбавила втрата коханої.

І якщо я відцуралася від релігії, бо та підвела мене, то батько відкинув свого брата і науку загалом, бо вони виявилися неспроможні врятувати його дружину. Коли мати померла, батько звинуватив дядька, що він зробив недостатньо заради її порятунку. А той, зі свого боку, вважав, що мій батько занадто покладався на диво, якого дядько не міг здійснити, а тому виставляв себе дурнем, звинувачуючи брата у смерті моєї матері. Я не могла уявити, що колись зненавиділа б Натаніеля, тож жаліла їх обох за ворожість.

Услід за дядьком я теж звернула увагу на час. Томас пішов годину тому — зустрітися з іншими учасниками свого месницького угрупування. Дядько ж бо сподівався, що хтось із них щось та бачив, адже хлопці — вдаючи середньовічних лицарів — чатували по всьому Вайтчепелу до четвертої ранку.

Утім, це мене здивувало. На цю годину Томас мав би вже дізнатися, чи вони щось бачили. У цьому ж була суть існування їхньої групки.

Минуло ще пів години, а містера Кресвела все не було, і дядько заледве не шаленів від хвилювання. Здавалося, наче все неживе навколо нас, укупі з трупами, затамувало подих, страшачись пробудити зі сплячки дядькову внутрішню темряву. Я любила й поважала його, та дядькова пристрасть часто підступала до межі божевілля — а надто, коли він перебував під тиском.

А за десять хвилин двері зі скрипом відчинилися, явивши нам Томасів високий силует. Дядько кинувся до нього, замало не перестрибуючи лабораторію, і в його очах горіла шалена жага знань. І коли придивитися, то — чесне слово! — можна було помітити ще й піну, що збиралася в кутиках його рота. У такі моменти ставало зрозуміло, чому безліч людей (і, зокрема, мій брат) мали дядька за дивака.

— Ну? Що ти дізнався? Хто що знає?

Лакей допоміг Томасові зняти довге пальто й капелюх і чкурнув вузькими східцями нагору. Ті, хто не цікавився криміналістичною експертизою, не любили залишатися тут надовго. Адже бачили у скляних банках і на кам’яних стільницях забагато жахливих та порочних речей.

Перш ніж відповісти, Томас кинув погляд на зображення на дошці, свідомо уникаючи дядька.

— На жаль, ніхто не чув і не бачив нічого підозрілого.

Я примружила очі. Не схоже, щоб юнак через це дуже переймався.

— Проте, — вів він далі, — я долучився до інспекторів, які саме збирали інформацію, хоча вони ще ті покидьки. Один із цих блазнів усе засипав мене запитаннями про вашу роботу, але я відмовчувався. Зрештою він сказав, що, можливо, зателефонує вам увечері. — Томас похитав головою. — Біля тіла виявили гвинти й шестірні. І... вже з’явилося кілька свідків.

Дядько голосно втягнув повітря.

— Ну і?..

— На жаль, найкращий опис подій ми отримали від жінки, яка бачила чоловіка тільки зі спини. Вона стверджує, що той чоловік і жертва про щось розмовляли, але розчула лише, як загибла на щось погоджувалася. Позаяк та була повією, певно, ви й самі можете домислити брудні деталі.

— Томасе! — Дядько кинув погляд у мій бік, і лише після цього однокласник звернув на мене увагу. — Ми в присутності юної леді.

Я закотила очі. У цьому весь дядько Джонатан: турбується про мою ніжну жіночу натуру, коли мова заходить про проституцію, і геть не бентежиться, коли я бачу розтяте тіло ще до обіду.

— Сердечно перепрошую, міс Водсворт. Я вас не помітив. — От же ж брехло! Томас схилив голову набік, а на його вустах грала лукава усмішечка, наче він добре знав, що я про нього думаю. — Я не хотів образити вас.

— Що ви, я не образилася, містере Кресвел. — Я вколола його гострим поглядом. — Радше обурена, що ми зосереджуємося на нісенітницях, хоча сталося нове вбивство жінки. Брутальне вбивство. —

І я стала загинати пальці, доводячи свою думку. — її випатрали, а нутрощі перекинули через плече. Ноги задерли, а коліна розвели врізнобіч. І я мовчу про відсутні... органи розмноження.

— Так, — погодився, кивнувши, Томас, — це й справді було неприємно, як ви описали.

— Звучить так, наче ви все бачили на власні очі, містере Кресвел.

— Може, й бачив.

— Годі, Томасе, — осадив його дядько. — Не дражни її.

Тепер я спрямувала своє роздратування на нього.

— Таж звісно, гаймо і далі час на балачки про мій потенційний дискомфорт через тимчасову професію цієї жінки. І взагалі — що ти маєш проти повій? Вони ж не винні, що суспільство несправедливе до жінок.

—Я...

Дядько Джонатан позадкував, приклавши долоню до лоба, так наче хотів викинути мою тираду з голови кількома заспокійливими погладжуваннями. Тим часом Томас мав нахабність підморгнути мені з-над чашки чаю, яку він собі налив.

— Що ж, гаразд. — Юнак театрально здійняв брову в бік дядька. — Ця юна леді довела свою точку зору. Віднині я вважатиму її рівнею чоловікам.

Я вирячила очі.

— Рівнею чоловікам? Їй-право, сер, не принижуйте мене!

Та перш ніж мені вдалося розійтися в новій хвилі обурення, він поставив біло-синю чашку на таке саме блюдце зі справжньої Стаффордширської порцеляни й продовжив:

— Ну і раз ми вже ставимося одне до одного як до рівні та колег, прошу: звіть мене Томасом або Кресвелом. Нас — рівню — не повинні обмежувати безглузді формальності.

На цих словах Томас усміхнувся так, що це можна було вважати фліртом.

Не бажаючи пасти задніх, я випнула підборіддя.

— Коли так, то й тобі дозволяється звертатися до мене Одрі Роуз. Або Водсворт.

Дядько глянув на розетку на стелі й скрушно зітхнув.

— Що ж, а тепер повернімося до вбивства, — сказав він і, діставши зі шкіряного чохла окуляри, закріпив їх на переніссі. — Чим ви обоє можете мене порадувати, окрім нестерпного головного болю?

— У мене виникла гіпотеза, чому це вбивство було жорстокішим за попереднє, — повільно промовила я, тимчасом як у моїй голові на місце стала ще одна частинка головоломки. — Мені спало на думку, що обидва випадки осквернені... помстою.

І це вперше я привернула цілковиту увагу дядька та Томаса — наче труп, який приховує купу таємниць.

— На уроці ти казав, що убивці-початківці найчастіше спершу вбивають когось знайомого. — Дядько кивнув. — Що, як убивця знав міс Ніколз, і через це не зміг розгулятися на повну? Себто хотів помститися, але не зміг себе змусити, коли дійшло до справи. Міс Ніколз не була так сильно спотворена, як міс Енні Чепмен. А тому я вважаю, що убивця не знав міс Чепмен.