Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 8)
Це скидалося на риторичне запитання. Тож я мовчки бгала пальцями свої спідниці. Найдужче мені хотілося струсити братову руку зі свого ліктя, адже він досі грубо і занадто сильно його стискав. А ще хотілося вишпетити Натаніеля за цю надмірну опіку в дусі нашого батька та істерику, що він тут влаштував.
Але я не змогла зробити ні того, ні того.
Натаніель відпустив мене і заходився обсмикувати дорогі шкіряні рукавички. І лише трохи заспокоївшись, зітхнув і провів долонею по білявому волоссю.
— Пережити смерть матері вже було нелегко. — Слова застрягали йому в горлі, і Натаніель прокашлявся, щоб позбутися цього клубка. Тоді витяг гребінця із внутрішньої кишені пальта. — Тож не думай, що я спокійно сидітиму і дивитимусь, як ти наражаєшся на небезпеку. — Його очі так і під’юджували мене бовкнути одну дурницю. — Бо це мене просто знищить. Розумієш, сестричко?
Мій гнів улігся так само швидко, як перед цим здійнявся. Упродовж попередніх п’яти років ми з Натаніелем зосталися самі проти цілого світу. Батько жив у своїх печалях, далекий від дійсності. Уявивши себе на братовому місці я збагнула, що якби його втратила, мої емоції — вже пересічені дрібними тріщинками — узагалі розлетілися б на друзки.
— Мені справді шкода, що змусила тебе хвилюватися, Натаніелю. — Кожне моє слово було щирим. Тут мені дещо пригадалося, і я примружила очі. — До речі, а з якого дива ти сам тиняєшся задвірками у товаристві того диявольського містера Кресвела?
— До твого відома, сестро, — промовив Натаніель дещо бундючно, поправляючи комір, — ми тут далеко не самі.
А це вже цікаво! Я здійняла брову, чекаючи, доки брат окидав поглядом довколишню пустку.
— Гурт однодумців провадить власне невеличке розслідування. Ми чатуємо по всьому Вайтчепелу і пильнуємо підозрілих осіб. Ми нарекли себе «Лицарями Вайтчепела».
Я закліпала очима. Та ж мій елегантно вбраний брат і цей його сміховинний посіпака в капелюсі найбільше виділялися на тлі тутешніх. І я могла лишень уявити, який вигляд має решта високородних хлопчаків, яких занесло у цей район.
— Лицарі Вайтчепела, — повторила я. Мій брат і мухи не скривдить; мені було несила думати про те, що йому заподіє у темряві якийсь пекельний убивця. — Ти ж не серйозно, Натаніелю. Що ти робитимеш, якщо натрапиш на душогуба — позичиш свого гребінця чи почастуєш французьким вином?
На його обличчі промайнув лихий позирк.
— Тебе здивує, на що я здатен за потреби. — Натаніель зціпив зуби. — Убивця швидко збагнув би, що не він один може нагнати страху. Ну а тепер, — брат повів мене до самітної постаті, що чекала віддалік, — містер Кресвел подбає, щоб ти безпечно дісталася додому.
От іще! Та це останнє, чого я хочу, — щоб містер Томас Кресвел супроводив мене додому. Він і без цього занадто самовдоволений.
— Якщо ти лишаєшся, то і я теж.
І я стала як укопана. А Натаніель просто взяв і потягнув мене, немовби я була легенька, наче пір’їнка.
— Оце вже ні. — Брат передав мене моєму однокласникові. — Візьми екіпаж і їдь до мене додому, Томасе. А я повернуся пішки.
Якщо Томаса й дратувало, що Натаніель помикає ним як звичайнісіньким слугою, то він це приховував. Юнак лишень обхопив мою руку довгими пальцями, прив’язуючи мене до себе. Мене обурило, що його дотик прискорив мій пульс, але я більше не намагалася звільнитись. Я зиркнула на хлопця і зауважила самовдоволену усмішку. Він не вчепився в мене як у вередливу дитину, яку треба покарати, а натомість тримав подалі від Натаніеля — наче це його слід було рятувати. Ну нарешті хтось помітив, що я здатна постояти за себе. Навіть якщо цей «хтось» — нестерпний юнак Томас. Розумний, нахабний, вродливий юнак Томас. Я злегка випрямилася, і хлопець видобув смішок — і цей смаковитий розкотистий звук я була б не проти почути ще. А тим часом брат кинув на мене останній погляд.
— І не забудь заблокувати вікно вітальні патиком, хлопче. — У відповідь на мій смертовбивчий позирк Натаніель обдарував мене широкою усмішкою. — Даруй, сестричко, але годі з тебе гострих вражень на сьогодні. Дякуй небесам, що ти зустріла саме нас, а не когось зловіснішого.
— Ходімо, — Томас повів мене до екіпажа. — Ваш брат має рацію. Щось недобре ховається в цих тінях.
Я озирнулася на нього.
— Щось гірше за вас?
Томас розтулив було рота, але тут збагнув, що я з нього тільки дражнюся, і засміявся — а моє серце знов забилося швидше. Можливо, саме він і був найнебезпечнішою людиною, яку мені трапилося тут зустріти; а Натаніель і гадки не мав. Одне ставало ясно: існував ризик, що я захоплюся містером Кресвелом усупереч власній розсудливості. Подув вітер, скуйовдив моє волосся і обдав прохолодою, яка гладила мою шкіру. Я озирнулася через плече, на брата, проте його вже поглинув туман.
РОЗДІЛ 5
ЖАХЛИВІ ТА ПОРОЧНІ РЕЧІ
ДІМ ВОДСВОРІВ
ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ
8 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ
— Щось у тебе зранку нездоровий вигляд, — батько дивився на мене поверх газети. — Можливо, тобі ліпше повернутися в ліжко. Я розпоряджуся, щоб тобі приготували бульйон. Насувається зима, і буде недобре, якщо ти захворієш на інфлюенцу чи щось гірше.
Він відклав газету й витер чоло хустинкою. Батько єдиний у нашій сім’ї мав нездоровий вигляд. І останнім часом забагато пітнів.
— Усе... гаразд, тату? Бо на вигляд...
— Мій вигляд тебе не обходить! — гаркнув він, і тут же додав м’якшим тоном: — Не турбуйся про моє здоров’я, Одрі Роуз. Дбай про себе. Мене втішить, якщо ти якийсь час не виходитимеш із дому. Здається, бідними районами шириться якась хвороба.
Додавши кілька крапель тоніка до чаю, батько повернувся до читання новин. Мені хотілося сказати йому, що я тільки здоровішою стала б, якби здобула імунітет до певних захворювань, а єдиний спосіб здобути його — це виходити з дому. Втім, батькові були не до вподоби мої наукові міркування й медичні знання. У його розумінні, берегти мене означало тримати під куполом — і байдуже, що це дурість.
Батько сьорбнув чаю. Хоч він сидів поруч, та приємним компаньйоном не був. Мій погляд ковзнув на годинник. Незабаром треба було вирушати до дядька. Натаніель досі спав, тому, щоб вибратися з дому, я мала покластися на власну кмітливість.
Я чемно кахикнула.
— Мені потрібно придбати кілька нових суконь і туфельок... — і опустивши очі долу та з удаваною сором’язливістю позираючи на батька крізь вії, додала: — ...а також кілька більш особистих речей...
На це батько лиш відмахнувся рукою: навіть переймаючись моїм здоров’ям, він не бажав слухати про корсети та спідню білизну. Він висякався у ту ж таки хустинку і заховав її до кишені.
— Роби, що маєш, — мовив. — Але повернися до вечері та свого уроку благопристойної господині. Твоя тітка каже, що відколи вона відвідувала нас востаннє, ти не продемонструвала значних успіхів.
Я ледве не закотила очі, почувши передбачувані слова.
— Звісно, таточку.
— О, і ще одне, — сказав він, знову витираючи чоло. — Одягни перед виходом маску. Ходять нові чутки про Іст-Ендську хворобу.
Я згідливо кивнула. «Маскою» була звичайна бавовняна хустина, яку я пов’язувала на рота й носа. Сумнівно, щоб вона могла бодай від чогось захистити. Удовольнившись моїм послухом, батько повернувся до читання. І далі товариство нам утворювали його шморгання носом, дзенькіт чашки об блюдце і шурхіт газетних сторінок.
ЖАХЛИВЕ ВБИВСТВО У ВАЙТЧЕПЕЛІ
Я прочитала заголовок дядькові вголос, поки він ходив сюди-туди перед полицями зі зразками. Шпалери насичено бордового кольору, що вкривали стіни підвальної лабораторії, зазвичай були приємним, теплим тлом, яке відтіняло холодну температуру приміщення та крижані тіла на столі для розтинів.
Проте сьогодні червоняста барва нагадувала мені пролиту кров, а її я останнім часом набачилася чималенько. Я розтерла долонями передпліччя крізь тонкі рукави муслінової сукні й пробігла очима статтю. Жодної згадки про знайдене вранці тіло. Досі йшлося про смерть бідолашної міс Ніколз. Убивця над нею ще змилостивився, як порівняти з тими мерзенними речами, які він заподіяв жертві №2.
З відсутнім виразом на обличчі дядько крутив вуса і водночас силкувався протерти доріжку в килимі. А якщо ходитиме вперед-назад і потому, то, боялася я, невдовзі зітре на порох і дерев’яні мостини.
— Навіщо він залишив тіло у такому положенні?
Над цим запитанням дядько бився вже понад дві години, відколи повернувся з чергового місця злочину. Я не змогла запропонувати йому жодної теорії, бо все ще намагалася відсторонитися від огидної діаграми, яку дядько намалював на дошці. Утім, ця страхітлива картина, це свідчення незбагненної жорстокості так і притягувало мою увагу, немов магнітом — і я була нездатна цьому опиратися.
Я вивчила записи над деталізованим малюнком. Міс Енні Чепмен, сорок сім років. Близько п’яти футів5 на зріст. Блакитні очі. Каштанове волосся до плечей, кучеряве. Усе життя зведене до п’ятьох фізичних ознак.
її було вбито на Ганбері-стріт. Це ж туди мене занесло минулої ночі. Мороз пройняв мене до самих кісток і засів між хребців, наче голуби на мотузці для білизни.
Смерть цієї жінки від мого танцю з небезпекою відділяли лічені години. Чи й справді убивця весь час був неподалік? Натаніель мав рацію; я ж практично сама заледве не втрапила в загребущі руки Шкіряного Фартуха, вештаючись де не слід, мов дитя у відьмину годину6.