Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 7)

Ну й абсурд!

Мій-бо дядько геть не здатен на таке. А от Томас... Сказати напевне я не могла, але розвивати цю думку далі не схотіла.

Мені уявилося, що вбивця — це лікар, який прибув із-за кордону, чи помічник лікаря, який шукає органи для досліджень. А може, якийсь багатій чи багатійка були ладні заплатити всі гроші світу за пересадку.

Хоча ні, науці таке поки що не до снаги. Ще нікому не вдалося провести успішну операцію з пересадки органів. Хай там як, а я сумнівалася, що Шкіряний Фартух зараз вештається вулицями, вистежуючи «жінок ночі». Тож під покривом темряви буду в безпеці.

Не вагаючись і миті, я хутко спустилася сходами на перший поверх, прослизнула до вітальні і там замкнулася. Роззирнулася порожньою кімнатою і полегшено зітхнула: навколо панувала тиша. Навшпиньках дісталася до вікна, розташованого якнайдалі від входу, й відчинила його.

Уже взявшись руками за підвіконня, я озирнулася через плече, знов перевіряючи засув на дверях. Батько спав і ще не дійшов до того, щоб пильнувати мене й посеред ночі. Втім, уже від самої думки про це моє серце закалатало удвічі швидше.

Щойно я, відштовхнувшись руками, вискочила у вікно і пролетіла кілька футів до клаптика трави, оточеного кам’яним обідком, у моїх жилах зануртувало збудження. Протягом цих секунд невагомості я почувалася вільною, мов пташка в небесах.

З усмішкою на вустах я обтрусила свої м’які шкіряні рукавички й метнулась у тінь побіля будинку.

Якби батько прознав про мою нічну ескападу, то неодмінно замкнув би в старому вугільному погребі — однак це тільки надавало пригоді більшої принадності.

І хай би батько дізнався, що я була надворі в негожий час і що мені цілком до снаги подбати про себе. Мене вабила можливість не лише вивідати важливі докази для розслідування, а й довести батькові, що його страхи ірраціональні.

Хай навіть на свободі потенційно розгулює скажений душогуб.

* * *

Що довше я пробиралася темними й безлюдними вулицями Лондона, то дедалі менше мене приваблювала ця пригода.

Я не могла взяти екіпаж, оскільки так батько довідався б про мої ганебні дії, а ось майже годинна мандрівка брукованими вулицями виявилася не такою вже й сміливою та зухвалою, як гадалося. Було холодно, тхнуло відходами. Між лопаток кололо немовби голками — мене охопило жахливе відчуття, наче за мною стежать. І коли дорогу переді мною перебіг нещасний старий котисько, я заледве не зомліла.

Попереду почувся якийсь шум, тож я майнула в найближчий провулок між будинками, щоб мене ніхто не помітив. Крізь туман, що стелився навколо, долинули голоси. Здавалося, наче ці моторошні вулиці заполонили привиди. Я рахувала свої вдихи й видихи — чекаючи, доки невідомі пройдуть, і молячи Бога, щоб ніхто не зазирнув у мій сховок. Вітер лоскотав мені потилицю, і від цього на шкірі повиступали сироти. І як же неприємно перебувати в тісному просторі між будинками — це мовби в пастці.

Правду кажучи, я не подумала, що сказати, якщо когось перестріну о такій порі. Єдине, що спало на думку, — це попильнувати за пабами, де незадовго до смерті з’являлася міс Ніколз, вивідати щось корисне від людей, яким алкоголь розв’язав язика, а також перевершити Томаса Кресвела. Мабуть, усе-таки варто було б краще підготуватися до вилазки, а не піддаватися бажанню похизуватися розумом перед нестерпним, але збіса метикуватим юнаком.

Я визирнула крізь туман на вулицю. Це ж Ганбері-стріт. І як це я дісталася аж сюди? «Принцеса Аліса» була недалечко, але я трохи збилася з дороги. Нічого, пройду ще кілька вулиць й опинюся на розі Вентворт-стріт і Комершл-стріт.

Не чекаючи, доки п’яна парочка пройде, я набралася духу й тихесенько, немов примара, практично беззвучно рушила провулком у бік вулиці. Я ступала твердо, а проте мене збила б із ніг навіть пір’їнка, адже серце калатало мов навіжене. Десь посеред провулка за моєю спиною прокотився камінець. Я крутнулася... і нічогісінько не побачила.

Ні тобі убивці з косою, ні п’яного завсідника пабу. Просто порожня чорна пройма між будинками. Мабуть, це якийсь щур крався поміж сміття.

Постояла нерухомо зо кілька секунд, вичікуючи, а серце тим часом гупало в ребра, неначе рибина, що корчиться на суші. Обернутися було страшно: а раптом позаду стоїть чудовисько і дихає мені в потилицю гнилим подихом. Я заплющила очі: чомусь, коли так робила, було легше з усім упоратися. Щоправда, це неабияка дурість. Чудовисько ж не зникне, якщо вдати, наче його немає. Так хіба що легкою здобиччю станеш.

Не зачувши інших звуків, я поспішила геть, раз по раз зиркаючи через плече, щоб упевнитись, що я сама.

Вдихнути на повні груди змогла лише тоді, коли переді мною нарешті постав шумний паб. Ліпше вже мати справу з п’яними грубіянами, ніж із примарами, що полюють у темряві. Це був цегляний триповерховий будинок на перетині двох вулиць. Паб був примітний, адже спереду мав трикутну форму.

Крізь вхідні двері долинали галас, дзенькіт тарілок та склянок укупі з непристойним реготом і слівцями, які леді чути не гоже. Прикусивши нижню губу, я окинула поглядом похмуру публіку цього закладу.

І змінила думку про застрашливість тіней.

Дехто з відвідувачів був укритий сажею, а на манжетах закасаних рукавів решти виднілися плями крові. М’ясники та робітники фабрик. їхні руки були помережані слідами тяжкої праці, а різке, грубе мовлення викривало в них бідняків. Мої ж тендітні аристократичні кісточки проступали навіть крізь найпростішу сукню. А ще цей бісів турнюр та елегантні шви, які виділялися навіть у темряві. Я замислилася, чи не варто мені піти звідси від гріха подалі.

О ні, гарно пошите вбрання мене не зупинить!

Розправивши плечі, я ступила великий крок назустріч юрбі, аж тут мене потягнула назад якась незрима сила. Розтулила було рота, щоб закричати, та здорова долоня, яка лягла на нижню частину обличчя, змусила мене затихнути.

Тримали мене неміцно, однак укусити нападника змоги не було. Я брикалася і хвицалася — теж безуспішно. Єдине, чого добилася, — це заплуталася у власних клятих спідницях і хитнулася у бік мого полонителя, полегшивши цим його чорну справу. Я опинилася у владі цього невидимого демона, не маючи сил вирватися з його надприродних лабетів.

— Прошу. Не кричи. Бо ще все зіпсуєш.

Його голос звучав надто весело, зважаючи на обставини. Але принаймні він не примара. Я щосили запручалася, вивільнила голову й буцнула нею негіднику в груди. Якби він не був аж такий високий, поцілила б у довбешку.

— Ми йдемо у спокійніше місце. Там поговоримо. Згода? — мовив він.

Я повільно кивнула, намагаючись зібрати докупи свої метушливі думки. Голос мого полонителя був начебто знайомий. Він обережно потягнув мене у тінь, а наші тіла геть непристойно притулилися одне до одного. І хоч мені здалося, що я впізнала його голос, та полегшувати йому завдання аж ніяк не збиралася. Час довести йому материну мудрість про пелюстки й шипи у троянд.

Упершись каблуками в землю, я забуцалася і спробувала подряпати свого полонителя — не надто вдало. І далі стукаючись кінцівками, ми забрели у провулок між будинками. Мій лікоть нарешті дістав його живота, і він видав приглушений звук болю.

От і чудово. Тепер можна й померти, знаючи, що я вразила звіра. Та моя перемога виявилась швидкоплинною, адже громіздкі спідниці поклали край усім спробам утечі. Відтак нас поглинув непроглядний туман.

Щойно ми опинилися досить далеко від пабу й гасових ліхтарів, що освітлювали бруковані вулиці, полонитель відпустив мене — як і обіцяв. Мої груди здіймалися від жаху та люті. Приготувавшись завдати йому прочуханки, я крутнулася на каблуках й закліпала, не вірячи очам.

Переді мною височів, схрестивши руки на грудях, Томас Кресвел. Обличчя мав злегка насуплене, і це згрублювало його приємні риси. Юнак теж був убраний всуціль у чорне, а також насунув на очі капелюха. У слабкому освітленні Томас відкидав гостру тінь.

Його оточувала заледве не загрозлива аура, що спонукала мене до обережності, та моїми жилами струмував гнів. Я була ладна його вбити.

— Ти геть здурів? Це що, справді було необхідно? — напосіла я на хлопця, вп’явши кулаки в боки, щоб не придушити його. — Ти ж просто міг мене попросити піти за тобою. І що ти собі думаєш — скрадаєшся вулицями у цей безбожний час?

Томас кинув на мене сторожкий погляд, а тоді провів долонею по втомленому обличчю. Якби я добре його не знала, подумала б, що він стурбований.

— Я міг би спитати у вас те саме, міс Водсворт. Але ліпше залишу це задоволення вашому братові.

— Моєму...

Не встигла я й двох слів промовити, як тут з’явився — неначе дух Минулого Різдва — Натаніель. І йому було явно не до жартів. Уперше в житті я не знала, що сказати.

Брат кивнув Томасові, грубо схопив мене за лікоть і потягнув іще далі в тінь, щоб нас не було чутно. Я крутнула головою, озираючись назад, та Томасова увага була прикута до руки, яку стискав Натаніель, і він скреготів зубами. Хлопцева поведінка так збила мене з пантелику, що я аж забула пручатися.

— Навіть не думай годувати мене небилицями, сестро, — прошипів Нататіель, коли ми відійшли досить далеко. — Мені геть байдуже, з якого дива ти вирішила, що це розумно: вештатися темними вулицями, доки на волі убивця, який полює на жінок. Чи ти смерті шукаєш?