Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 6)
— Я переконаний, ваш дядько не відмовиться зробити перерву в розслідуванні, щоб супроводжувати нас, — він обернувся до того, — адже так, докторе Водсворт? Маю визнати, ваша небога — справжня красуня.
Я відвела погляд. Прагнучи пошвидше втекти з дому, я забула прихопити з собою скромніше взуття. Хоча що поганого у цих туфельках? Якщо я вдягатиму їх на розтини, це мій і лише мій вибір.
І може, відтепер я тільки їх і вдягатиму — щоб подратувати нахабу.
— Вам вельми багато відомо про те, як мислить цей убивця, містере Кресвел, — промовила я лагідним тоном. — То може, нам варто б поцікавитися, де в ніч убивства були ви?
Томас зазирнув мені у вічі, задумливо вигнувши темну брову. Я глибоко зглитнула, однак погляду не відвела. Десь за хвилину хлопець кивнув, наче дійшов якогось висновку щодо мене.
— Якщо надумаєте стежити за мною ночами, міс Водсворт, — його очі ковзнули на мої ноги, — раджу ліпше обирати взуття.
Я вже розтулила було рота, щоб і йому віддячити люб’язністю, та Томас знову не дав мені й слова сказати. От же ж самовпевнений дурко!
— Шкіряним Фартухом прозвали нашого вбивцю, — пояснив він.
Юнак продовжив обходити стіл, наближаючись до мене. Я хотіла відступити, проте він утримував мене у своїй магнетичній орбіті. Томас підійшов упритул — його лице на мить проясніло, а моє серце знов закалатало.
Бережи, Боже, дівчину, на яку цей хлопець накине оком. Його юнацька вразливість була зброєю, могутньою та нездоланною. Хвала небесам, що я не з тих дівчат, які мліють перед вродливим личком. Щоб здобути мою прихильність, йому доведеться добряче попрацювати.
— А даючи відповідь на ваше запитання, докторе Водсворт, — мовив Томас серйознішим ніж досі тоном, відводячи від мене погляд, — то я вважаю: це лише початок. Ми свідки народження серійного убивці. Адже маючи такі хірургічні таланти, ніхто не обмежиться єдиним убивством.
Хлопець помітив мій недовірливий вираз обличчя, і його вуста ледь вигнулися.
— Я б не обмежився. Бо раз спізнавши теплої крові, міс Водсворт, завжди жадатимеш іще.
Паб «Принцеса Аліса»4, близько 1880-х рр.
РОЗДІЛ 4
ТАНЕЦЬ ІЗ ДИЯВОЛОМ
ДІМ ВОДСВОРТІВ,
ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ
7 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ
Газети рясніли заголовками про «Шкіряного Фартуха» та «Вайтчепельського вбивцю» протягом усього минулого тижня.
Хоч куди глянь, повсюди виринали все нові й нові теорії від того чи того уявного фахівця. На прохання детективів Скотленд-Ярду, низка лікарів дослідили тіло міс Ніколз, і вони — переважно — дійшли тих самих висновків, що й дядько Джонатан.
Щоправда, більшість відкинула дядькову теорію, буцімто на жертву напали, доки та стояла. Проте всі погоджувалися, що горло жінки перерізали до того, як їй розітнули живіт, і що на цьому зловмисник навряд чи зупиниться.
Жителів Іст-Енду охопив страх: вони відмовлялися виходити надвір після заходу сонця, а в кожній невідомій постаті їм ввижався збочений маніяк. Повій також застерегли, однак, потребуючи грошей на прожиття, вони продовжували виходити на вулиці.
Та найгірше, здавалося, на все реагував мій батько. Він втрачав самовладання щоразу, коли я йшла з дому. І мені ставало чимраз важче непомітно вислизати чи вигадувати новий привід для виходу, до якого він не причепився б. А ще батькова параноя затуманила його здоровий глузд настільки, що він розпустив наших покоївок і найняв нових — старі, мовляв, могли заразити родину одному Богові відомо якими інфекціями. І годі було йому довести, що якраз нові слуги несли небезпеку інфекцій — позаяк саме вони прибували в наш дім із охопленого хворобами зовнішнього світу.
А невдовзі мене охопив новий жах, що батечкові спаде на думку супроводжувати мене, хай куди я піду.
На жаль, відвідувати дядькові шкільні уроки криміналістичної медицини через це стало практично неможливо. Добре, що хоч до лабораторії ще вдавалось вибиратися.
«Я вважаю: це лише початок». Цілими днями мені з голови не йшли ці зловісні слова Томаса Кресвела. Здавалося, навколо панувало тривожне затишшя перед бурею, а ночами мене огортав навіть більший неспокій, ніж зазвичай. А втім, мені було важко вповні повірити у Томасову теорію. Нові вбивства — таке зовсім не вкладалося в голові. Та й про серійних убивць я ніколи не чула.
Скидалося на те, що цей юнак просто шукав нового способу похизуватися своєю геніальністю. Я ж понад усе воліла довести його неправоту, а заодно й здобути додаткову вагу в очах дядька.
Прагнучи дядькового визнання та зважаючи на мій зв’язок із міс Ніколз, я була рішуче налаштована допомогти в розслідуванні її вбивства.
Я хотіла обговорити цю справу з братом, але той, занурений у свої студії, не мав на це часу. Зате в мене з’явилося забагато часу на роздуми про смерть і скінченність усього на світі.
Натаніель завжди наполягав, що моєї провини у тому, що сталося, нема. Проте хоч як він мене втішав, я щоразу відчувала жало в серці, коли батько дивився на мене з цим виразом непереборного жаху. Це ж бо було його завдання — захищати мене від усіх небезпек цього світу. Адже мати померла, виходжуючи від скарлатини аж ніяк не Натаніеля. Батькові довелося бачити, як її обличчя вкрили ті жахливі висипи і як набряк її язик, не тому, що захворів мій брат. Інфекцію, яка спинила й без того слабке серце матері, приніс не Натаніель.
Я не могла позбутися думки, що я всього лишень нікчемна донька, яка вбила власну матір — матір, на яку була страшенно схожа, і тим повсякчас нагадувала батькові про його втрату. Про все, що я в нього вкрала тієї ночі, коли зробила свій перший вільний від хвороби вдих, а мати зробила свій останній видих.
Це через мене батько поринав у безумство, і я не давала собі про це забути. Коли заплющую очі, то й досі бачу сестер-доглядальниць у довгих платтях та накрохмалених фартухах. Вони ховають свої серйозні обличчя, коли я заходжуся оглушливим криком, щойно мамині груди здригаються і затихають навіки. Я б’ю обома кулаками їй по грудині, а мої сльози скрапують на її вишукано гаптовану сукню, та мама більше не ворушиться.
Жодній дванадцятирічній дитині не можна бачити, як душа її матері відлітає у засвіти. Тоді я вперше й почулася безпорадною. Бог підвів мене. Я все молилася і молилася, як наставляла мене мати, але пощо? Смерть усе одно прийшла по неї. Саме тоді я й зрозуміла, що маю покластися на щось реальніше, ніж дух святий.
І наука мене ніколи не зраджувала, як тої ночі зрадила релігія.
Зректися Бога вважається гріхом, а я робила це раз по раз. Я грішила щоразу, коли мій скальпель зустрічався з плоттю, і радо приймала це.
Бог більше не мав наді мною влади.
Цього вечора мене охопили підступно гучні думи, і заглушити їх було несила. Я крутилася з боку на бік у своїй тонкій нічній сорочці, аж доки не відкинула зрештою ковдру і не налила собі води з графина на столику при ліжку.
— А хай йому грець!
Сну мені не знайти — це було очевидно. Руки аж свербіли, так рвалися до дії. А може, мені треба було просто вибратися з цих чотирьох стін, моєї кімнати, і втекти від скорботних дум, що налітали в темряві.
Уже збіг не один день, та розради для сім’ї міс Ніколз вони так і не принесли. Якось я вже підвела її; більше цього не станеться.
Я стиснула кулаки. Було б розсудливіше (та й безпечніше) зачекати, доки в дядьковій лабораторії з’явиться нова жертва нападу. Або можна було діяти негайно. Цієї самої ночі. Я могла б зібрати корисні докази, а заодно й дядька з Томасом приголомшити. Що більше я про це думала, то певнішою свого рішення ставала. «У троянд є і пелюстки, й шипи, моя темна квіточко, — любила повторювати мати. — Не вважай, наче щось слабке, бо воно з виду тендітне. Покажи світові свою хоробрість».
У матері було хворе серце, тож дитиною її оберігали від фізичної праці. А проте, вона знайшла інший спосіб довести власну силу — адже не фізичною силою єдиною: гострий розум та міцна воля — теж могутні якості.
— Маєш рацію, мамо. — Я перетнула перський килим насиченої золотої барви і, ступивши за його край, босими стопами відчула приємний холод паркету. Ще не до кінця усвідомивши власні дії, я опинилася перед дзеркалом, убрана в чорне. — Настав час для хоробрості.
Я заплела своє чорняве волосся у просту косу й закріпила її на маківці (кілька пасм вибилися, тож їх я заклала за вуха). На мені була сукня простого крою: з легкої бавовняної тканини, із довгими вузкими рукавами та невеликим турнюром. Я провела долонями по сукні, відчуваючи її м’якість і зауважуючи майстерність пошиття одежі.
Мій погляд вихопив темні кола попід очима. Вони розповідали про безліч безсонних ночей. На тлі чорного вбрання яскраво виділялася моя навіть більша — адже шкіра в мене й так мала блідо-жовтий відтінок — блідість, тож довелося ущипнути себе за щоки, щоб до них прилинув рум’янець.
Матері ніколи не треба було з цим морочитися — її шкіра грала барвою меду, що вказувало на індійське походження, а ось моя була лиш імітацією кремового відтінку.
Тут я собі дорікнула: я ж бо не на бал зібралася, а на вилазку. Хоча, ніде правди діти, мою тітку втішило б, що я стала звертати увагу на свій вигляд.
Раптом у голові промайнула непрохана жахлива думка. Таж Томас із дядьком кудись пішли того вечора, коли сталося перше вбивство... їх цікавило дослідження тіл. І хлопець, не шаріючись, мені про це збрехав. Цікаво, а якби я заскочила їх обох за ницими діяннями, вони завдали б мені шкоди? Я засміялася, прикривши рота долонею, щоб приглушити звук.