Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 5)

Я хитнула головою і знову зосередилася на верхній частині тіла. Ножові рани на шиї свідчили: це зроблено із жорстокості. Оглядати їх, відключивши емоції, виявилося напрочуд легко. А проте, на якусь мить я замислилась, чи не стало б це в очах тітки Амелії черговим свідченням мого морального занепаду.

— Дівчатам у мережива гоже вбиратися, а не ганьбою всуціль покриватися, — сказала б вона.

Я ж мріяла про день, коли дівчата зможуть займатися обраною справою, хоч убравшись у мережива і наклавши макіяж, а хоч без нього й одягтись у мішковину — і їм ніхто не закидатиме, що це негоже.

Дядько раптом відскочив від столу і чхнув. Мені в голову одразу ж полізли нав’язливі думки про інфекції, що передаються повітряним шляхом. Та за хвилину я знов опанувала себе. Батькові страхи не оволодіють мною і не стримають від того, що має бути зроблене.

Дядько клацнув пальцями і вказав на один із чотирьох скальпелів на металевій таці. Я схопила його й передала дядькові. Потому брала використаний інструмент і дезінфікувала в спиртовій ванночці. А ще до того як приспіла пора вилучати органи, я підготувала для кожного окрему тацю і скельце для зразків.

Я свою роботу знала.

Дядько схвально буркнув, а тоді заходився зважувати нирки по одній.

— Ліва нирка важить приблизно сто тридцять сім грамів.

Томас нашкрябав число й негайно звернув увагу до дядька, очікуючи нових даних. Поглинутий роботою, він не відволікався на слова — чи на мене. Я була мов меблі: не помічаєш, доки не знадобляться.

— Права дещо легша, сто дев’ятнадцять грамів.

Дядько відкраяв по шматочку з кожної нирки і поклав зразки у чашки Нетрі для подальших дослідів.

Ту саму процедуру було повторено із серцем, печінкою, кишками та мозком. Поступово дядьків білосніжний фартух дедалі більше вкривався кров’ю, а ось руки він мив після кожного розтину — щоб не заплямувати докази.

Не було жодної причини, щоб таке трапилося, але дядько мав свої погляди.

— Та до дідька поширену думку, — ревів він. — Я знаю те, що знаю.

Своїм виглядом дядько вельми нагадував м’ясника. Та й якщо подумати, мертві люди теж були, як звірі — тільки патрали їх в ім’я науки, а не харчування.

Якщо зрізати верхній шар, усе має однаковий вигляд.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися від цих абсурдних міркувань.

Двічі на рік до нас приїздили тітка Амелія та кузина Ліза. І обов’язковий елемент цих відвідин полягав у тому, щоб під час пишних чаювань увести мене в товариство дівчат-однолітків. Тітка Амелія покладала надії на те, що я ходитиму на чаювання і після її від’їзду, та я поклала цьому край. Дівчата-чаювальниці геть мене не розуміли, а тому протягом останніх кількох місяців я не прийняла жодного запрошення на ці світські посиденьки. Мене бісив жаль у їхніх очах, і я навіть не уявляю, як би розповідала їм про свою діяльність по вечорах.

Для деяких дівчат умочити ніж для масла у лимонний крем було верхом невихованості. А тепер уявіть, який жах вони відчують, забачивши, що я встромляю скальпель у криваві нутрощі!

Крізь підошви моїх туфельок просочилося щось холодне та мокре. Я й не помітила, що стою в калюжі крові. Хутко схопивши мішок із деревною стружкою, я посипала нею під ногами: підлогу вкрив шар блідо-коричневого снігу. Треба буде перед поверненням додому туфельки викинути. Не годиться лякати мою нову покоївку більше, ніж зазвичай: вистачить із неї плям від інших моїх трудів.

Дядько клацнув пальцями, повертаючи мене до реальності.

Щойно я продезінфікувала і поклала на полицю пилку, якою дядько розкривав череп, розтин було завершено. Неначе досвідчений швець, який, щоправда, працює з людською плоттю замість дорогих тканин, дядько Джонатан зашив тіло. На моїх очах темно-багряний Y-подібний розріз, який той зробив на початку процедури, завдяки нитці став чорним.

Краєчком ока я зауважила, що Томас шалено замальовує вигляд тіла по завершенні розтину — його олівець то вповільнювався, то знов гасав папером. І хоч як мені не хотілося це визнавати, та малюнок був справді добрий. Таке деталізоване зображення стане нам у пригоді, коли тіло повернеться до моргу.

— Одрі Роуз, а ти впізнала небіжчицю?

Я негайно перевела погляд на дядька. Той пильно дивився на мене, водночас знімаючи фартуха. Я закусила губу і вгледілася у скалічене обличчя мертвої жінки. І знову це гризотне відчуття знайомості — проте звідки воно, невідомо. Я повільно захитала головою, визнаючи поразку.

— Вона працювала у вашому домі. Якийсь час.

Почуття провини так і встромило в мене кігті, а я й досі не впізнавала нещасну. Ну що я за нікчема, не звертаю уваги на людей у власному домі. Міс Ніколз заслуговувала на краще. Від мене і світу загалом. Мені стало так кепсько. Тим часом дядько розвернувся до умивальника.

— Це було тоді, коли ти хворіла, — сказав він.

Це привернуло Томасову увагу, і юнак заходився вивчати мене, шукаючи залишкових слідів хвороби. А яке йому діло? Його, мабуть, тільки хвилює, чи немає, бува, загрози для нього самого. Моє лице спаленіло, і я закопошилася над зразками.

— І що ж ви обоє дізналися під час нашої невеличкої вправи? — перервав мої роздуми дядько Джонатан, намилюючи руки й передпліччя бруском карболового мила. — Маєте якісь цікаві теорії?

Я вхопилася за можливість висловити свою думку першою, адже тепер нам не заважали інші учні. А якійсь дрібній частинці мого єства ще й кортіло похизуватися теоріями перед Томасом. Хай знає, що не він один тут розумник.

— Винуватець убивства, певно, має якісь знання з медицини, — промовила я. — Може він учився на трупаря, чи принаймні цікавився хірургією.

Дядько кивнув.

— Добре. Продовжуй.

Підбадьорена цією похвалою, я обійшла тіло.

— Жертву, ймовірно, схопили за обличчя і вдарили, й від удару вона знепритомніла. — Я замислилася про рани на тілі та ділянки, де ті розміщувалися. — Ще, гадаю, її кудись перенесли. Убивці був потрібен час, щоб здійснити операцію, і місце, де йому не заважатимуть.

Перед моїми очима постала картина, від якої шкірою неначе поповзли цвинтарні хробаки: ось нашу колишню служницю б’ють до непритомності, а затим тягнуть до якогось богом забутого підвалу чи якогось іншого сирого темного льоху. Хоч я геть не пригадувала цю жінку, проте самої думки про те, що вона жила, дихала і працювала під нашим дахом, було досить, щоб я відчула за неї відповідальність. Мені не вдалося вберегти її за життя, тож я принаймні явлю їй милість у смерті. Можливо, ця жінка й досі була б жива і зберегла б пристойну роботу, якби мені стало духу виступити проти батькової хронічної потреби змінювати обслугу що кілька тижнів.

Мої руки стиснулися в кулаки. З мене годі! Я більше не потерплю такої наруги над жінками. Я зроблю все, щоб розв’язати цю справу заради міс Ніколс — і заради інших дівчат і жінок, яких не чує та ігнорує суспільство.

Мати зробила б те саме.

Усвідомлення нашої жахливої дійсності витіснило решту думок.

— Він вочевидь перерізав їй горло в місці, де велика кількість крові не привертає багато уваги — наприклад, на скотобійні.

Зачувши це, Томас пирхнув зі свого сидіння біля столу для розтинів. Я різко крутнулася, щоб поглянути йому у вічі, а тим часом розв’язала зав’язки фартуха так люто, як лишень могла, і пожбурила його в корзину для брудного одягу. Моє обличчя аж пашіло, та я сподівалася, що хлопчисько не збагне справжньої причини чому.

— І що ж тут смішного, містере?..

Той опанував себе й підвівся.

— Містер Томас Кресвел до ваших послуг, міс Водсворт. — Він схилився в удаваному поклоні, а відтак виструнчився на весь свій неймовірний зріст і всміхнувся. — Мені видається кумедним, щоб убивця завдавав собі стільки мороки. Нести жертву кудись на бійню, щойно побивши її до нетями, — юнак прицмокнув язиком, — це так нерозсудливо.

— Перепрошую, та...

Томас згорнув записник, де робив замальовку тіла, і рушив навколо столу. Грубо мене перебивши, він повів далі:

— Нерозсудливо, особливо якщо врахувати, що з таким самим успіхом душогуб міг запросто перетяти горло жертві біля річки. Вода змила б усі докази, а зловмисник не забруднив би зайвий раз рук. До того ж, — хлопець вказав на брудне взуття жінки, — ми маємо сліди багнюки на підборах.

Я скривилася, наче в повітрі засмерділо чимось огиднішим за гнилу плоть. Мене бісило, що я не помітила зв’язку між брудом на взутті й багнюкою на березі річки. І навіть дужче бісило, що цього не проґавив Томас.

— Не дощило вже з тиждень, — не вгавав юнак, — та й поблизу Темзи знайдеться вдосталь темних закапелків, де може орудувати Шкіряний Фартух.

— Ви ж щойно кепкували з ідеї, нібито вбивця скоїв злочин на бійні, — зауважила я, примружившись, — а тепер берете й кажете, що на ньому був шкіряний фартух?

— Я казав про прізвисько: Шкіряний Фартух. Ви що, вечірній випуск газети не читали? — Томас дивився на мене так, наче я якийсь дослідний зразок, який він так і хоче розітнути. — Певно ж, читати про кровожерного убивцю має бути важливіше, ніж обирати найкращу пару шовкових туфельок. А втім... ви лишень погляньте на це своє вишукане взуття. Усе в крові. Це що ж виходить, ваше зацікавлення наукою — просто спосіб знайти собі чоловіка? Дайте-но, я візьму пальто, і можемо йти на прогулянку.

Томас відповів на мій сердитий вигляд каверзною усмішкою.