Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 4)

Я обернулася до брата. Натаніель саме дістав свого улюбленого срібного гребінця і заходився розчісувати волосся. Якщо бодай одне золотисте пасмо лежатиме не так як слід, настане кінець усесвіту.

— Чи не затепло для рукавичок, брате?

Той стенув плечима.

— Я теж збираюся вийти.

Хоч мені й хотілося потеревенити з Натаніелем, але важливі справи не чекали. Дядько був педант іще той, тож спізнень не терпів. Навіть у мій день народження.

Про мене, мертвим байдужісінько, чи їх розітнуть і стануть досліджувати на п’ять хвилин пізніше від запланованого часу. Та вголос казати такого не сміла. Я приходила до дядька по науку, а не для того, щоб розбудити демона, який у ньому спав.

Якось я вже поставила була дядькові звички під сумнів — і цілий місяць вимивала кров із деревної стружки в лабораторії. Вдруге повторити цю помилку я не збираюся. Вичищати перед вечерею кров з-під нігтів був сущий клопіт. Слава Богу, що цього не бачила тітка Амелія — а то б знепритомніла, сердешна!

— Не хочеш пообідати завтра? — запропонувала я. — Скажу Марті, щоб приготувала нам щось поїсти, і ми погуляємо Гайд-парком. І навіть Серпентин обійдемо.

Натаніель трохи скрушно всміхнувся.

— Може, відкладемо святкову прогулянку навколо озера до наступного тижня? Хоча мені так і кортить дізнатися, чим же ви там із дядечком Труполюбом займаєтеся в його домі жахіть. — У братових очах зблиснула тривога. — Мене бентежить, що ти бачиш усю ту кров. Боюся, це занадто для твоєї ніжної дівочої натури.

— Он як? І в якому ж це медичному підручнику сказано, начебто жінкам годі витримати такі видива? Що є в чоловіків, чого бракує нам? — Мене понесло. — Щось я не знала, що в мене всередині сама лиш бавовна і кошенята, а в тебе сталеві деталі й паровий двигун.

Натаніель відповів мені м’яким голосом — нарешті відкривши, що по-справжньому його непокоїло.

— Боюся, батько глузд утратить, якщо довідається, чим ти займаєшся насправді. Його зв’язок із реальністю і без того крихкий, а химери стають ще... химерніші.

— Тобто?

— Я... Я застав його одного ранку. Гадаючи, що всі сплять, він точив ножі й розмовляв сам із собою. — Натаніель потер скроні, його усмішка згасла. — Можливо, тепер йому здається, ніби він зможе повбивати мікроби на підступах до нашого дому.

Це й справді тривожна звістка. Останнього разу, коли батькова взяла, він змусив мене носити захисну маску на людях, щоб я не підхопила інфекції, яка передається повітряним шляхом. Я не вважаю себе якоюсь самолюбною, але як же бісили всі ті погляди в мій бік. Якщо таке повториться — це буде суща мука.

Я почепила на обличчя широку усмішку.

— Ти забагато хвилюєшся, — я поцілувала Натаніеля в щоку й рушила до дверей. І вже бадьорішим тоном додала: — Побережи нерви, а то ще свою пишну шевелюру втратиш.

Брат засміявся.

— Матиму на увазі. З Днем народження, Одрі Роуз. Бажаю тобі приємно провести час, хай що ти там робитимеш. Але будь обережна. Ти ж знаєш: наш дядечко іноді... божевільний.

* * *

За двадцять хвилин я вже стояла в підвалі дядькової лабораторії, звикаючи до запаху чужого кошмару.

Мертва плоть має нудотно-солодкавий аромат, до якого завжди потрібно якийсь час призвичаюватися. Свіжі неушкоджені тіла чимось нагадують сиру курятину. А от тіла, яким уже кілька днів, ігнорувати складніше — хоч скільки вправляйся.

Від часу вбивства міс Ніколз іще не минуло й дня, та сморід дохлого щура від тіла промовисто свідчив: її рани звірські. І перш ніж пройти углиб приміщення, я подумки прочитала молитву за упокій душі та розтерзане тіло цієї нещасної.

Гасова лампа на стелі відкидала зловісні тіні на парчеві шпалери. А над столом для розтинів, де лежав труп, схилилися дві знайомі постаті. Не треба бути геніальною, щоб здогадатися: тіло належить жертві, яку обговорювали сьогодні на уроці, а друга постать — це мій нестерпний однокласник. Свого часу я добре затямила, що не варто заважати дядькові, коли той оглядає докази, а тим паче тоді, коли щось пояснює. А дядько саме почав описувати Томасові понівечену шию, ще й приділяючи увагу до деталей. Було щось знайоме в цій жінці, і я незчулася, як узялася уявляти її життя до того моменту, коли її тіло опинилося на столі перед нами. Можливо, десь залишилися люди, які любили її — чоловік, діти — і саме зараз вони оплакували дружину та матір і не ставили їй на карб недавніх поневірянь.

Смерть не обходять умовності смертних: ні становище, ні стать. Вона ж бо забирає і королів із королевами, і повій. А живим зостається лише жаль. Що ми могли б зробити інакше, знаючи, що кінець близької людини вже поруч? Я відкинула такі думки, бо надто наблизилася до дверей, за якими й сама колись замкнула схожі емоції.

Мені було треба на щось відволіктися, і, на щастя, я була у правильному місці. Полиці червоного дерева уздовж стін були ущерть заповнені сотнями скляних банок зі зразками. Усі вони були ретельно каталогізовані й розташовані за алфавітним порядком — я взялася до цього доручення минулої осені, а закінчила тільки нещодавно.

Загалом тут налічувалося близько семисот різних зразків. Солідна колекція для цілого музею, а для окремого маєтку й поготів.

Я провела пальцем по найближчому зразку: на етикетці моїм дрібним охайним почерком було вказано «Поперечний переріз жаби». Геть усе в цьому підземному царстві просякнув легкий, але такий на диво приємний аміачний запах формаліну — він перекривав навіть солодкаві аромати тіл, що розкладалися. Я взяла банку з печінкою, яку видалила з тіла вчора, і поставила на полицю. Моє найперше доповнення до колекції!

Тут мою увагу привернули речі, які, певно, були одягом міс Ніколз. Розрізнити плями крові на темній тканині було непросто, та, зважаючи на характер нападу, вони конче мали там бути. Невеликі черевики на шнурках залишили на столі плями від грязюки. Взуття мало вельми поношений вигляд: виходить, жертва жила бідно.

Мою шкіру продер мороз — але аж ніяк не від макабричної сцени, що розгорталася неподалік, біля столу для розтинів. Підтримувати низьку температуру тут було конче необхідно, щоб тіла не зазнавали надто швидкого гниття.

Хоча муслінова сукня, що тепер була на мені, не сильно захищала від холоду, та працювати в ній було куди зручніше, ніж у сукні з корсетом, а тому доводилося миритися з сиротами на шкірі.

Я кинула погляд на стіну навпроти, де на полиці лежали лікарські записники та інструменти. Стороннього спостерігача останні, певно, трохи налякали б. Ніж для ампутацій із кривим, наче в коси, лезом, пилки для кісток та вражаючі скляні й металеві шприци чудово пасували б до антуражу якогось готичного роману, хоч би й нашого з Натаніелем улюбленого з дитинства «Франкенштейна»³. А втім, комусь забобонному ці інструменти могли б запросто здатися і знаряддями диявола... Наприклад, моєму батькові.

Тут моторошну тишу лабораторії порушив дядьків голос. Оглядаючи тіло вбитої в пошуках інших травм, яких та могла зазнати під час нападу, він почав перераховувати загальні відомості про жертву: зріст, стать, колір волосся й очей. Я вже знала їх із конспекту уроку, тож спостерігала, як Томас із механічною точністю записує почуте у медичну карту, ще більше забруднюючи пальці чорнилом. Зазвичай нотуванням за дядьком під час розтинів займалася я. Тепер же просто терпляче стояла, вдихаючи хімічні аромати та слухаючи, як рипить під скальпелем шкіра, й намагалася ігнорувати неприємну коловерть у животі. Мені завжди було потрібно кілька секунд, щоб опанувати себе.

За якусь мить дядько нарешті помітив мене в кутку і знаком велів одягти фартух та приєднатися до нього з Томасом.

Щойно я підступила до трупа на столі, як між моїм серцем та головою зачинилися якісь двері, не пропускаючи емоції. Опинившись над тілом, я враз перестала уявляти, якою загибла була за життя. Переді мною лишилася тільки мертва оболонка, і мене охопила нездорова цікавість.

Приємна на вигляд жінка перетворилася на ще один труп, яких я вдосталь набачилася за це літо.

У деяких місцях її тіло з міркувань пристойності вкривали клаптики тканини, хоча про яку пристойність може йтися, коли воно в такому стані.

Шкіра блідішої барви, ніж у вишуканої розписаної вручну кераміки, яку моя мати отримала у спадок від своєї бабусі в Індії; хіба що вздовж підборіддя і щік тяглася темна смуга синців. Утім, тяжке життя позбавило цю шкіру колишньої гладкості, а смерть теж не була до неї поблажлива, коли прийняла цю жінку у свої немилосердні обійми.

Але хоча б очі її були заплющені. Тільки це і надавало тілові бодай якоїсь умиротвореності. Адже в загиблої, повідомив дядько, бракувало п’ятьох зубів і була рана язика. Це вказувало на те, що жертву вдарили, щоб оглушити або позбавити свідомості перш ніж перерізати їй горло. Щоправда, ці рани — ще квіточки...

Мій погляд ковзнув донизу живота, до серйозної рани з лівого боку. Дядько Джонатан аж ніяк не перебільшував на уроці: розріз був грубий і надзвичайно глибокий. З правого боку живота було кілька дрібніших порізів, та жоден із них і близько не був таким серйозним.

Я також збагнула, чому дядько припускав, що за вбивство відповідає людина-амбідекстр. Синці на підборідді та щоках свідчили, що за обличчя жертву тримали лівою рукою, а от розріз із лівого боку тіла зробили вочевидь правою. Ну або вулицями вештається не один убивця-різник...