Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 3)

Мій записник ряснів картинами речей, цікавитися якими юній леді геть не годилося, та я не могла приборкати свій інтерес.

Коли на папір упала чиясь тінь, я вже звідкілясь знала, що це Томас — ще до того, як він розтулив рота.

— Треба додати тінь із лівого боку тіла, бо інакше воно схоже на калюжу крові.

Я напружилася, але нічого не відповіла — мої губи були міцно стиснуті, неначе їх зашив якийсь безрозсудний трупар. Тілом розходився жар, і я почала клясти себе за те, що так реагую на цього нестерпного хлопчиська. Тим часом Томас і далі критикував мої малюнки.

— Їй-право, краще зітри ці плями, — сказав він. — Вуличні ліхтарі світили ось із цього боку. У тебе тут усе поплуталося.

—Їй-право, краще не лізь не у свої справи.

І одразу ж заплющила очі, шпетячи себе. Мені так добре вдавалося: сиділа собі тихенько, уникала контактів із хлопцями. А вистачить раз дати маху — і прощавай, навчання.

Та все ж перед скаженим собакою не пасують. Тож я впевнено зустрілася очима з його гострим поглядом. На Томасових губах грала легка усмішка. Моє серце рвонуло у чвал, помчало, мов кінний екіпаж Трафальґарською площею. Я нагадала собі, що цей хлопець — негідник, і вирішила, що серце забилося швидше через нерви. І я радше прийму ванну з формальдегідом, ніж дозволю, щоб мене витурили звідси через якогось бісового зухвальця.

Дарма що привабливого.

— Дякую за твої зауваги, — процідила я крізь стиснуті зуби, докладаючи необхідних зусиль, щоб мій голос здавався глибшим. — А проте було б добре, якби ти мене більше не відволікав.

Томасові очі заіскрилися, наче він розкрив якийсь вельми цікавий секрет, і тут я збагнула: я миша, і мене спіймав надзвичайно хитрий кіт.

— Що ж, гаразд, містере...

Те, як він вимовив оте «містере», промовисто свідчило: Томас знає, що я ніякий не хлопець, але вирішив підіграти мені Бог його знає з якої причини. Тож я змилостивилася над ним і вже не вдавано — але так, щоб розчути міг лише він — промовила:

— Водсворт. Мене звуть Одрі Роуз Водсворт.

А моє серце тим часом знову забилося швидше — адже тепер ми обоє розділяли цю таємницю.

Після моїх слів Томасове обличчя на мить осяяло розуміння, і він кинув швидкий погляд на мого дядька — той досі підтримував гарячу дискусію між учнями. Юнак простягнув мені руку, і я неохоче потисла її, тривожачись, щоб мимоволі не виказати йому свою схвильованість.

— Здається, ми вже бачилися минулого вечора, — мовила я впевненіше. Та Томас лишень звів на це брови, і вся впевненість як випарувалася. — У дядьковій лабораторії?..

Томас насупився.

— Перепрошую, та я гадки не маю, про що ти. Зараз ми розмовляємо вперше.

— Ну, ми не те щоб розмовляли...

— Приємно познайомитися, Водсворт. Певен, нам буде про що поговорити у найближчому майбутньому. І то дуже близькому, насправді, адже сьогодні ввечері твій дядько дає мені приватний урок. Маю надію, ти дозволиш мені перевірити кілька теорій?

Мої щоки спалахнули рум’янцем.

— Яких іще теорій?

— Щодо твого скандального рішення відвідувати ці заняття, ясна річ. — Томас вишкірився. — Не щодня випадає нагода зустріти таку дивачку.

Уся та приязнь, що я почала було до нього відчувати, враз покрилася кригою, як-от поверхня озера напрочуд морозної зими. І здається, Томас не уявляв навіть, як мене дратує він і ця його безтурботна посмішечка.

— А мені ж бо вельми до вподоби розгадувати загадки й насолоджуватися відчуттям власної геніальності.

Не знати як, та я знайшла в собі сили прикусити язика й не огризнутися у відповідь. Натомість вичавила усмішку. Тітка Амелія, певно, пишалася б, що я не забула її повчань щодо етикету.

— О, я вже чекаю не дочекаюся, коли нарешті почую цю іскрометну теорію про ваші життєві пріоритети, містере?..

— Джентльмени! — гаркнув дядько. — Будьте ласкаві, запишіть свої гіпотези стосовно вбивства міс Мері Енн Ніколз і здайте мені завтра.

Томас востаннє обдарував мене своєю капосною усмішкою і повернувся до своїх записів. А я, згортаючи записник і збираючи речі, ніяк не могла позбутися думки, що й він для мене стане ще тією загадкою.

 

Зображення серця та сечового міхура зі студентського зошита корабельного лікаря Томаса Грема (1618-1850), близько 1834 р.

 

РОЗДІЛ 3

ЧАЮВАННЯ І РОЗТИНИ

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ

31 СЕРПНЯ 1888 РОКУ

— І куди це ти зібралася о такій порі?

Батько стояв біля підлогового годинника у вестибюлі, і його голос звучав у тон тривожному бамканню велетенського старовинного часоміра. А тепер він ще й заходився звіряти час із кишеньковим годинником. Між батьком і дядьком було лишень кілька років різниці, й ще донедавна їх можна було прийняти за близнюків. На його квадратній щелепі сіпнувся м’яз, а це означало: грядуть іще неприємніші запитання. Мене охопило непереборне бажання втекти сходами нагору.

— Я-я пообіцяла дядечкові Джонатану, що приїду до нього на чай. — Зауваживши, як батько різко втягнув повітря, я тихенько додала: — Відмовитися було б нечемно.

Перш ніж той устиг сказати бодай слово, розчахнулися двері вітальні, й до нас підійшов, пружно ступаючи, мій брат. Він скидався на яскравий промінчик сонця посеред похмурого дня. Хутко оцінивши ситуацію, брат прорік:

— Їй-право, по обіді у всіх такий піднесений настрій, що мені аж бентежно. Ну ж бо, батьку, де твій суворий погляд. О... — він усміхнувся, щойно батько перевів на нього увагу. — Так тримати, чоловіче! Бездоганна робота!

— Це тебе не обходить, Натаніелю, — попередив той, поглядаючи то на мене, то на брата.

— Боїшся випустити нашу дівчинку з-під захисного купола? А то вона ще, не дай Боже, віспу підчепить і сконає. Хоча зажди... — Натаніель підвів голову. — Це ж було вже, чи не так? — Брат театрально схопив мене за зап’ясток, перевірив пульс і відскочив. — Господи, батьку. Та вона жива-живісінька!

Батькова бліда рука тремтіла, коли він підніс хустинку, щоб змахнути піт із чола. Це недобрий знак. Зазвичай Натаніелеві вдавалося розвіяти батькові тривоги влучним дотепом — але не сьогодні. Я зауважила нові зморшки довкола батькового рота, що лише додавали йому насупленого вигляду. Якби ж то він лишень відпустив свою вічну бентегу, це миттю стерло б десяток років з його колись вродливого лиця. І останнім часом між його попелясто-білявих пасм ще побільшало сивини.

— Я саме казала таткові, що йду до екіпажа, — промовила я ніжно, як лишень могла, і вдаючи, що не помічаю напруженої атмосфери. — Я їду в гості до дядечка Джонатана.

Натаніель сплеснув долонями в рукавичках, на його обличчі розпливлася лукава усмішка. Брат просто не міг не посприяти мені в здобутті медичної освіти. Хоч би просто тому, що мої модерні погляди — дівчата так само здатні навчитися й опанувати таку професію — неабияк його звеселяли.

Натаніелева любов до суперечок дозволила йому стати вельми успішним студентом юриспруденції, але його мінлива натура досить скоро занесе його деінде. Це вже не перша братова примха: він-бо кілька місяців вивчав медицину, тоді образотворче мистецтво, а ще ж був той жахливий період із грою на скрипці — лихо тому, хто чув, як він розучував гами.

Щоправда, йому, спадкоємцеві фамільного статусу, опановувати якусь професію, було насправді зайве. Це був просто спосіб згайнувати вільний час, коли не хотілося напиватися в товаристві його бундючних товаришів.

— А, звісно. Тепер я пригадую: дядько таки щось казав на початку тижня про чаювання. Та мені довелося відмовитися через навчання і так далі. — Брат поправив рукавички, розгладив піджак, а відтак відступив і широко всміхнувся. — Твоя сукня просто неймовірна, і пасує до погоди та твого свята. Тобі ж бо виповнюється сімнадцять, еге ж? Маєш приголомшливий вигляд, імениннице. Чи не так, батьку?

Той тільки строго оглянув моє вбрання. Певно, шукав щось підозріле, до чого можна причепитися, щоб заборонити мені їхати. Але нічого батечко не знайде, бо комплект простішого змінного вбрання був надійно схований в екіпажі. А якщо він не в змозі довести, що я їду проводити нечестиві діяння над тілами померлих, наражаючись на інфекцію, то й зупинити мене йому годі.

Наразі на мені пишалося гоже вбрання для вечірнього чаювання: муарова сукня барви яєчної шкарлупи, того ж кольору атласні туфельки, а також тісний корсет, який нагадував про себе щоразу, як я намагалася вдихнути.

І як же до речі придалися ці рукавиці трояндового кольору, завдовжки до ліктів — модний спосіб приховати спітнілі долоні.

Батько провів рукою по своєму стомленому обличчю.

— Гаразд. Із нагоди дня народження можеш поїхати на чаювання. Але одразу по тому повертайся. Нікуди більше не ходи. І навіть не думай братися до... — його рука затремтіла, неначе підбита пташка, — ...до тієї діяльності, якою займається твій дядько. Тобі зрозуміло?

Я полегшено зітхнула, та батько ще не все сказав.

— Якщо з твоєю сестрою щось трапиться, — звернувся він до брата, — за все відповіси.

Батько ще якусь мить не спускав очей з Натаніеля, а тоді подався геть, лишивши нас із братом наодинці з наслідками його гніву. Я спостерігала за його широкою постаттю, аж доки він не перетнув коридор і зачинився в кабінеті, захлопнувши двері різким рухом руки. Я знала, що він робитиме далі: запалить сигару і замкнеться до ранку, і його терзатимуть думки та спогади про мою матір, доки він урешті не порине у тривожний сон.