Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 2)

— Ну гаразд. — Дядько накинув чорне пальто і дістав щось, чого я не розгледіла, із ящика біля свого робочого столу. — Зашивай тіло. І підвал замкни, як ітимеш.

Юнак хутко збіг сходами нагору і цим зробив мені приємність. А дядько спинився у проймі, вистукуючи по дверній рамі нервовий ритм пошрамованими пальцями.

— Коли з усім тут закінчиш, мій екіпаж відвезе тебе додому, — сказав він. — Решту зразків залиш на завтрашній вечір.

— Дядечку, зачекай! — Я оббігла стіл для розтинів. — А як щодо відвідання школи завтра? Ти казав, що повідомиш мені сьогодні.

Дядько кинув погляд на труп на столі, а тоді перевів на моє обличчя, що горіло очікуванням. У тому погляді побачила, як у його голові постають до життя тисячі причин, чому мені не слід приходити на його заняття з криміналістичної медицини.

І йшлося геть не про пристойність.

Батько його на шмаття розірве, якщо прочує про моє навчання.

Дядько Джонатан зітхнув.

— Прийдеш, убравшись хлопцем. Але бодай слівце від тебе почую, більше на заняття не пущу. Затямила?

Я енергійно закивала.

— Я буду тихенька, як мрець, обіцяю!

— О, — мовив дядько, вдягаючи капелюха й натягуючи на самі очі. — До тих, хто ладен їх слухати, промовляють і мерці. Сиди ще тихіше.

 

РОЗДІЛ 2

КРОВНА ПОМСТА

ШКОЛА ДЛЯ ЮНАКІВ «ГЕРРОУ»

ЛОНДОН

31 СЕРПНЯ 1888 РОКУ

Як на таке серйозне розітнення горла, пояснював дядько, крові було небагато. Я не надто вслухалася в його розповідь про жахіття, яке він зранку застав на місці злочину, тож мої нотатки були хаотичними — якраз до пари невпорядкованим думкам.

— А скажіть-но мені, хлопці, — мовив дядько Джонатан, походжаючи низенькою кафедрою по центру аудиторії, і його блідо-зелені очі на мить спинилися на мені, — якщо під тілом виявили кров, яка вже встигла згорнутися, про що це свідчить? Ба більше, якщо її набереться заледве пів пінти, що це нам говорить про смерть жертви?

Прагнення відповісти на запитання скидалося на жалюгідного звіра, який жадав вибратися на волю, та я замкнула його в клітці. І замість вигнати цього демона із себе, я сиділа, набравши в рота води, в насунутому ледь не на очі капелюсі. Щоб приховати роздратування, я взялася розглядати однокласників, і від побаченого захотілося розчаровано зітхнути. Обличчя більшості прибрали барви артишоку, і здавалося, їх от-от знудить. І як вони тільки тіла розтинатимуть? Я заходилася тихцем вишкрібати засохлі рештки крові з-під нігтів, пригадуючи, як воно було тримати в руках печінку, й гадаючи, які ж нові відчуття принесе сьогоднішній розтин.

У повітря злетіла пряма, мов стріла, рука юнака з каштановою кучмою волосся і гарною статурою, до якої пасувала ретельно випрасувана форма. На кінчиках хлопцевих пальців було чорнило, неначе він так захопився нотуванням за дядьком, аж забув про охайність. Я ще раніше звернула на нього увагу: мене захопило, як методично він усе записував. Юнак мав ледь не маніакальну жагу до знань — а це саме та риса, яка мені до вподоби.

Дядько кивнув до нього. Хлопець прочистив горло й підвівся, впевнено розправивши плечі. Замість дивитися на дядька, він обернувся до решти класу. Я примружила очі й уважно до нього пригледілася. Чи не він був тим таємничим нічним візитером? Адже юнак доволі високий.

— Про мене, тут усе вкрай очевидно, — сказав він, ледь не знудьговано. — Або убивця попросив жертву про неморальні послуги, щоб заманити її у безлюдне місце, або ж підкрався ззаду — адже жертва перебувала в нетверезому стані — й напав із-за спини.

Важко було сказати напевно, позаяк нічний гість видобув заледве кілька слів, але голос юнака таки здавався схожим на його. Я навіть мимоволі нахилилася вперед, ніби на ближчій відстані мій мозок осяє іскра впізнання.

Дядько Джонатан кахикнув, щоб перервати виступ самовпевненого хлопчиська, і сів за стіл. Я ж усміхнулася: перевдягання хлопцем мало свої переваги. Повії були дражливою темою для дядька, от тільки тепер він не міг нікого вичитати за те, що про них відверто говорять у моїй присутності. Дядько відчинив шухляду, дістав звідтіля окуляри й, обтерши від плям об свій твідовий піджак, начепив їх на носа. Тоді подався вперед і запитав:

— Томасе, чому ти гадаєш, наче на жертву напали ззаду, тоді як більшість моїх колег вважає, що під час нападу жертва лежала горілиць?

Я перевела погляд з одного на другого, здивувавшись, що дядько назвав учня на ім’я. Зате тепер я була майже цілковито певна, що це і справді той нічний візитер. Томас звів брови.

Золотисто-карі очі ідеально поставлені на гострому обличчі, яке ніби вийшло з-під пензля Леонардо да Вінчі. От би й мені такі пишні брови, як у нього! Квадратне підборіддя надавало хлопцеві виразу непохитної рішучості. Та що там, навіть тонкий, воістину королівський ніс підкреслював його завзятість у кожному поруху. І не будь він таким обурливо зарозумілим, я могла б назвати його навіть привабливим.

— Тому що, сер, за вашими словами, горло перетяли зліва направо. Загальновідомо, що більшість людей праворукі. Висновуючи з низхідної траєкторії, яку ви описали, та статистичної ймовірності, що зловмисник також праворукий, можна припустити, що найпростішим способом скоїти цей злочин був напад з-за спини жертви.

Томас ухопив однокласника, який сидів поряд, і силоміць підвів того, наочно демонструючи, що мав на увазі. Ніжки стільця заскреготіли об кахляну підлогу, коли учень спробував вирватися з хвату, та Томас не відпускав — як удав не відпускає здобич.

— Зловмисник, певно, схопив жертву лівою рукою за груди чи живіт, притяг до себе, отак... — Томас крутнув однокласника, — ...і швидко полоснув лезом по горлу. Спершу стоячи, і вдруге, коли жертва впала на землю. Вона навіть не встигла нічого усвідомити.

Продемонструвавши це майже обезголовлення, він відпустив учня і, переступивши через нього, повернувся на своє місце і до своєї нудьги.

— Якби ви дослідили криваві бризки на бійні, певен, що виявили б обернений «візерунок», адже худобу зазвичай забивають підвішеною догори дриґом.

— Ха! — Дядько так голосно ляснув у долоні, аж луна пішла.

Від несподіваного прояву його почуттів я підскочила, але втішилися, помітивши, що так само підстрибнула на своїх дерев’яних стільцях і більшість класу. Ніде правди діти: мій дядько захоплювався убивствами.

— Чому ж тоді бризки крові не потрапили на верхній край огорожі, наполягатимуть опоненти? — допитувався дядько, гупнувши кулаком по долоні. — Коли жертві перетяли яремну вену, кров’ю мало забризкати все.

Томас кивнув, неначе очікував цього запитання.

— Насправді відповідь проста, чи не так? Коли на жертву напали, на ній була шийна хустина, а потім вона впала. Або ж її зірвав убивця, щоб витерти знаряддя. Можливо, він має якийсь невроз.

В аудиторії повисла гнітюча тиша — як туман над Іст-Ендом — коли в нашій уяві постала яскрава картина, що її Томас породив до життя. Дядько навчив мене відсторонятися від емоцій на час розгляду таких справ, однак було неприємно, що про жінку говорили наче про тварину, яку привели на забій.

І геть неважливо, що вона упала в очах порядного суспільства.

Я тяжко зглитнула. Томас мав тривожну здатність передбачати й пояснювати дії убивць і водночас вимикати емоції, коли було треба. Мій дядько загаявся з відповіддю на кілька секунд, а тоді на його лиці намалювалася шалена усмішка і очі запалали вогнем. Мені в животі раптом кольнуло від ревнощів. Чому? Від досади, що то не я викликала в дядька таку реакцію, чи тому, що самій кортіло перекинутися слівцем із цим зухвальцем? Його принаймні не налякала, як-от решту, жорстока природа цього вбивства. Страх-бо не допоможе принести правосуддя для родини — і Томас, здається, це добре розумів.

Я прогнала ці думки і зосередилась на уроці.

— Бездоганна дедукція, Томасе. Я також вважаю, що на жертву напали ззаду. За знаряддя правив ніж, найімовірніше, від шести до восьми дюймів завдовжки.

Дядько замовк і, розвівши долоні, показав гадану довжину леза. У мене побігли мурашки по шкірі — скальпель, яким я користувалася минулого вечора, був десь такого ж розміру.

Дядько прочистив горло і повів далі:

— Що стосується грубого розрізу на животі, то я гадаю, цю рану завдали вже посмертно, на тому місці, де виявили тіло. Ще я ладен припустити, що вбивці завадили докінчити справу і він не зробив того, що початково планував. А деякі докази також дають підстави вважати, що наш зловмисник шульга або амбідекстр².

Якийсь хлопчина в першому ряду підняв тремтливу руку.

— А що ви мали на увазі раніше? Що вбивця початково планував?

— Молімося, щоб нам ніколи не довелося про це дізнатися, — відповів дядько, крутячи між пальців кінчик світлого вуса.

Він робив так завжди, коли поринав у задуму. І я точно знала: те, що він скаже далі, прозвучить неприємно.

Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я схопилася за краї стільця — та так міцно, аж побіліли кісточки. Тож я трохи розслабила хват.

— Та в цілях уроку я поділюся своєю теорією, — дядько ще раз обвів поглядом аудиторію. — Я вважаю, що вбивця хотів вилучити органи жертви. Щоправда, детективні інспектори не поділяють цієї думки. Сподіваюся, вони таки мають рацію.

Доки всі решта взялися обговорювати дядькову теорію про вилучення органів, я почала замальовувати анатомічні зображення, що їх він нашвидкуруч накидав на дошці на початку заняття. Це давало мені змогу прояснити думки. Сторінки мого записника були вкриті зображеннями розітнутих свиней, жаб, пацюків, а також іще химернішими малюнками — людських кишок і сердець.