Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 1)
ПЕРЕДМОВА
Книжка, яку ви тримаєте в руках, символізує безліч речей, зроблених уперше.
Це перший текст, який я видаю під новим ім-принтом для юних читачів — JIMMY Patterson Books.
Це також і перший янг-едалт роман, котрий я обрав завдяки його оригінальному й бентежному переосмисленню захопливої таємниці Джека-Різника.
А ще це дебют для авторки Керрі Маніскалко.
Щойно я прочитав перший рядок її рукопису, то збагнув — мені ця книжка буде до смаку.
Буквально з перших слів проступає яскравий дотепний стиль Керрі, а також її безпомильне чуття саспенсу й насичення емоцій. «По сліду Джека-Різника» — це атмосферна історія, сповнена таких поворотів, від яких вам піде мороз по шкірі, й запевняю: вона цілком виправдовує очікування, породжені тим гіпнотичним першим реченням. Хоча дія й розгортається у вікторіанському Лондоні, та блискуча й наполеглива Одрі-Роуз — на диво сучасна героїня, навіть за нашими мірками.
Місія JIMMY Patterson, зокрема, і полягає в тому, щоб видавати книжки, прочитавши які, юні читачі одразу казали б: «Дайте ще!». Я не маю сумніву, що «По сліду Джека-Різника» стане першою (і далеко не останньою) книжкою, що дасть нам змогу досягти цієї місії.
Джеймс Паттерсон
Він прагне крові... Адже кров — за кров!1
Шекспір, .«Макбет», Дія.3, Сцена 4
Приклад розтягування шкіри і правильного тримання скальпеля під час первинного розрізу
Дж. М. Бітті. Методики посмертного розтину, 1915
РОЗДІЛ 1
ПЕРВИННИЙ РОЗРІЗ
ЛАБОРАТОРІЯ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА
ГАЙҐЕЙТ
30 СЕРПНЯ 1888 РОКУ
Я поклала великий і вказівний пальці на зледенілу шкіру, розтягуючи її, як показував мені дядько.
Правильно виконати первинний розріз конче важливо.
Якийсь час придивлялася до металу, приставленого до шкіри, щоб обрати годящий кут — так вдасться зробити найохайніший розріз. Відчула на собі дядьків погляд, що уважно спостерігав за мною, та одразу зосередилася винятково на лезі у своїй руці.
Не вагаючись і миті, я протягла скальпель від плеча до грудини, щосили намагаючись тяти якомога глибше. Мої брови ледь здійнялися, але я швидко опанувала себе: моє лице перетворилося на непроникну маску. Людська плоть піддавалася куди легше, ніж я передбачала. Це було схоже на вирізання свинячої корейки перед смаженням. І не бентежило мене так, як мало б.
Зі щойно зробленого розрізу долинув нудотно-солодкавий запах: цей труп був старіший за інші. Я навіть була пожалкувала, що так поспішно відмовилася від кисневого апарата, яким пропонував скористатися дядько. Закралася підозра, що не всі наші піддослідні об'єкти добуті законним шляхом чи пожертвувані добровільно.
З губ злетіла хмаринка пари, та я не воліла упокорюватись перед холодом. Відступивши від стола (під туфельками захрускотіла деревна стружка), я окинула поглядом свою роботу.
Рана практично не кровила. Для цього кров надто загусла й застоялася, а її нетиповий вигляд геть не викликав страху. Якби цей чоловік помер менш ніж тридцять шість годин тому, тоді інша річ — кров могла б пролитися на стіл, а там і на підлогу, просочивши стружку. Я витерла скальпель об фартух, і на ньому залишився не більший за чорнильну ляпку слід.
Ніде правди діти, це був чудовий розріз.
Я вже було зібралася приступити до наступного, аж тут дядько підняв руку і спинив мене. Я прикусила губу, шпетячи себе, що так скоро забула його настанови.
Через його тривалу суперечку з моїм батьком — обидва запевняли, що не пам’ятають, із чого все почалося (а от я добре все пам’ятаю) — дядько відмовився продовжувати моє навчання. Напартачити зараз означатиме лише нашкодити собі, а надто втратити можливість відвідати завтра школу.
— Одрі Роуз, зажди-но хвильку, — сказав він, виймаючи брудний інструмент у мене з руки.
Змішуючись із запахами органів, що розкладаються, у повітрі розвіявся гострий аромат прозорої рідини. Дядько якраз відкоркував пляшечку і плеснув трохи на ганчірку. Всенька дядькова лабораторія та його інструменти були пронизані ароматом антисептика. Мені слід було протерти ним і власний скальпель.
Більше такої помилки я не припушуся.
Я роззирнулася підвалом, глянула на тіла при одній зі стін та на їхні бліді й закляклі, мов припорошені снігом гілки, кінцівки. Як не покваплюся, ми згайнуємо тут цілу ніч, а не повернись я додому якнайшвидше, мій батечко — велике цабе лорд Едмунд Водсворт — поставить на вуха Скотленд-Ярд.
І зважаючи на його статус, мене вочевидь шукатиме невеличке військо.
Дядько заткав пляшечку карболової кислоти й передав мені інший скальпель, схожий на довгий тонкий обідній ніж. Лезо виявилося навіть гострішим, ніж у попереднього. Користуючись цим стерильним інструментом, я зробила такий самий розріз уже від іншого плеча, а затим продовжила різати донизу, спинившись над пупком померлого.
Дядько не попереджав, що тяти вглиб грудної клітки буде аж так тяжко. Я зиркнула на нього, та його погляд був хижо прикутий до трупа.
Часом темрява в дядькових очах лякала більше, ніж мерці, котрих ми препарували.
— Щоб дістатися до серця, маєш спершу проламати ребра.
Було видно: він заледве стримується, щоб не зробити цього власноруч. Трупи складали йому товариство протягом багатьох ночей, наче то були захопливі підручники. Дядько любив розтинати тіла й віднаходити таємниці, що крилися серед їхньої шкіри та кісток. А тому, щоб його одержимість не поклала передчасно край урокові, я проламала грудну клітку, являючи на очі серце та інші нутрощі.
У лице вдарив огидний сморід, і я мимоволі позадкувала, заледве не затискаючи рота долонею.
Саме на це дядько й чекав, тож рушив уперед. Та перш ніж зумів відсторонити мене, я занурила руки в розпоротий живіт, копирсаючись між слизьких оболонок, поки не намацала те, що шукала. Зібравшись із духом, я приготувалася видалити печінку і прийняла з дядькових рук скальпель. Зрештою — після низки підрізань і підсмикувань — орган піддався.
Я поклала його на тацю для дослідних зразків (печінка плюхнулася з чавканням) і переборола бажання витерти руки об фартух. Якщо дядькові служниці відпиратимуть плямку крові — це одне, а ось липка суміш крові та слизу, що красувалася на моїх пальцях, — дещо геть інше.
Не годилося знову втрачати цілий штат покоївок, та й дядькові не всміхалося, щоб розлетілися нові чутки. Багато хто і без того вже мав його за справдешнього шаленця.
— Ну, небого, і який твій медичний вердикт? Що призвело до смерті цього чоловіка?
Печінка була просто в жахливому стані. Уздовж і впоперек її перетинали шрами, що скидалися на висхлі річки та притоки. Найперше мені спало на думку, що небіжчик частенько зазирав у чарку.
— Схоже на цироз, — я вказала на шрами. — І гадаю, його печінка відмовляла вже якийсь час. — Підійшовши до голови мертвого, я підняла на одному оці повіку. — Легеньке пожовтіння білків вказує на те, що цей чоловік помирав повільною смертю от уже кілька років.
Повернувшись до печінки, обережно відкраяла фрагмент — щоб дослідити невдовзі під мікроскопом, а сам орган сполоснула і вклала в банку для зберігання. Лишається ще позначити його і поставити на полицю до решти видалених органів. Треба вести ретельний облік кожного розтину.
Дядько закивав.
— Дуже добре. І справді. А що...
Двері до лабораторії розчахнулися і гримнули об стіну. У проймі з’явилася постать — чоловік. Годі було сказати, який він на вигляд чи скільки йому років, бо капелюха насунув ледь не на очі й вбраний був у пальто до самої землі, але що високий, це точно. Я не наважувалася й ворухнутися, бажаючи, щоб дядько дістав якусь зброю, але того темний візитер зовсім не вразив.
Геть не звертаючи на мене уваги, новоприбулий зосередився на дядькові.
— Усе готове, професоре.
Голос у незнайомця був м’який, вочевидь юний. Я здійняла брову: і що це замислили мій дядько та цей студент?
— Так скоро?
Дядько подивився на настінний годинник, зиркнув на тіло на столі й перевів погляд на мене. Я й гадки не мала, хто цей нечема і що було готове, але відчувала: нічим добрим о такій пізній порі навіть не пахне. Дядько почухав підборіддя, а тоді — немовби через цілу вічність — звернувся до мене, змірюючи оцінювальним поглядом.
— Ти зможеш сама зашити це тіло?
Я виструнчилась і випнула підборіддя.
— Авжеж.
От же ж абсурд! І чого б це дядько вважав, ніби мені не до снаги таке просте завдання, а надто по тому, як я вправно копирсалася в нутрощах мертвого. Хіба може бути щось легше?
— Тітонька Амелія хвалить моє шиття, — додала я. Щоправда, навряд чи вона мала на увазі зшивання шкіри. — Та й улітку я тренувалася зашивати тушу ведмедя, і голки без проблем проходили крізь його шкіру. Думаю, і зараз легко піде.
Темний юнак пирснув сміхом, до біса приємним. І хоча на лиці я лишалася сам спокій, та в мені нуртувала буря. Ну що такого смішного я сказала? Хай що ти використовуєш для шиття — шкіру чи тканину — однаково важить уміння, а не матеріал.