Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 10)

— Цікава гіпотеза, небого. — Дядько з відстороненим виглядом погладив вуса. — Можливо, міс Ніколз убив чоловік чи співмешканець.

Томас перебрав собі дядькову улюблену звичку, і тепер обходив по колу лабораторію. З кожним його кроком у повітрі розвіювався запах формаліну й бергамоту, що в парі утворювали дивний аромат — бентежний і заспокійливий водночас.

— Але чому він видаляє їхні органи? — бурмотів він до себе.

Я мовчки спостерігала, як у нього в голові крутяться шестірні, прокладаючи собі шлях крізь лабіринт його мозку. Досліджувати Томаса було цікаво, хоч як я вдавала, що робити це неприємно.

Тут хлопець клацнув пальцями — наче темряву осяяло світло.

— Він відчуває глибоку ненависть до жінок за те, що вони для нього означають або про що нагадують із його минулого. На якомусь етапі життя вбивцю сильно підвела якась жінка.

— А нащо нападати на повій? — запитала я, ігноруючи дядькову реакцію на непристойний вибір слова.

— Насамперед тому, що це зручно, і є чимало нагод для нападу. А ще тому, що ті охоче йдуть за чоловіками у темні закапелки. — Томас підійшов ближче і на якусь мить зосередив свою увагу на мені, перш ніж перевести погляд на труп. — Може, вбивця боїться загрози, яку вони становлять. Або ж це релігійний фанатик, що поставив собі за мету очистити світ від хвойд та блудниць.

Дядько гупнув по столу обіруч, і вміст банки для зразків вихлюпнувся на дерев’яну стільницю.

— Годі! Оповідати Одрі Роуз про такі речі — вже саме по собі непристойно. Не годиться опускатися ще й до вульгарності.

Я зітхнула. Мені ніколи не збагнути, як працює його розум. Моя стать не робила мене вразливою. Добре хоч дядько виявився доволі сучасним, щоб дозволити мені навчатися у нього ремесла: цього було досить, щоб не зважати на його поодинокі прикрі коментарі.

— Перепрошую, сер. — Томас прочистив горло. — А втім, я вважаю, що коли ваша небога може витримати розтин людини, то навряд чи зомліє під час інтелектуальної дискусії. І її розум — хоч і не зрівняється з моїм — може стати нам у пригоді.

Юнак прочистив горло вдруге, готуючись до дядькових протестів, але той без зайвих слів відступився. А я все витріщалася на Томаса, роззявивши рота. Він став на мій захист. У своїй нестерпній кружній манері — але став. Здавалося, не лише в мене зростала повага до однокласника.

— Гаразд. Продовжуй.

Томас глянув на мене і зробив глибокий вдих.

— Убивця зневажає цих «жінок ночі». Зневажає за те, що живуть, продають себе. Б’юсь об заклад, та, котру він кохає чи кохав, імовірно, його покинула. Можливо, він почувається зрадженим. — Юнак узяв чашку, обережно відсьорбнув чаю і поставив її на місце. — Не здивуюся, якщо його дружина чи наречена вчинила самогубство — покинувши його остаточно й безповоротно.

Дядько — який знову налаштувався на науковий лад — кивнув.

— А ще вбивця вважає, наче має право брати те, що захоче. Буквально. Він же за це заплатив. У його сприйнятті, він каже цим жінкам, чого насправді бажає, тож вони самі добровільно погоджуються на...

— Вбивства. — Мій живіт нудотно скрутило. На вулицях міста орудує хтось, хто обманом схиляє жінок погодитися на смерть.

— А що, як убивця проживає певну фантазію наяву? — зронила я, мислячи вголос. — Може, він вдає з себе Бога?

Томас так раптово зупинився, що ледь не впав. Крутнувшись на підборах, перетнув за кілька кроків підвал і, взявши мене за лікті, цмокнув у щоку. Мені відібрало мову, і я зашарілася.

Я доторкнулася до щоки і зиркнула на дядька, але той ніяк не прокоментував цю непристойну поведінку. Його розум був прикутий до вбивства.

— Одрі Роуз, це геніально, — мовив Томас, чиї очі сяяли від захвату. Він затримав на мені погляд на мить довше, ніж дозволяла пристойність. — Це воно! Ми маємо справу з кимось, хто вважає себе за такого собі бога.

— Ви молодці, обоє. — Дядькові очі сяяли відродженою надією та майже певністю. — Ми встановили ймовірний мотив.

— А який? — запитала я, бо не простежила мотиву.

Цієї миті я могла лишень думати про Томасові вуста в мене на щоці та гротескність усієї нашої розмови.

Дядько зробив глибокий вдих.

— Наш убивця спирається на свої релігійні уявлення, щоб вершити долю цих жінок. Не здивуюся, якщо ми маємо справу з якимсь фанатиком-боронителем моралі чи священником-невдахою, який убиває в ім’я Бога.

Мені на груди каменем лягло раптове усвідомлення.

— Це означає, що є й інші жертви.

І доки це все скінчиться, проллється ще немало крові.

Дядько кинув тривожний погляд на Томаса, тоді на мене. Все було зрозуміло без слів.

Якщо ми звернемося з цією теорією до Скотленд-Ярду, нас висміють чи запроторять до божевільні. І хіба можна буде поставити їм це на карб? Бо що ми скажемо: «Божевільний монах чи священник скоює вбивства, бо так йому повелів Бог. Лондону загрожує небезпека, доки ми його не зупинимо»?

Дядько був відомою персоною, проте люди й досі шепотілися про нього позаочі. І небагато потрібно, щоб вони вирішили, наче від порпання в трупах, мов стерв’ятник, він перейшов до вбивств. Ба більше, вони перехрестилися б і подякували Господу, що дядько доживатиме віку десь далеко, найкраще в одиночній камері.

Про нас із Томасом були б не ліпшої думки. В уявленні суспільства ми займалися оскверненням мертвих.

— Конче важливо зберігати це в таємниці, — наголосив дядько, знявши окуляри й потерши перенісся. — Від Натаніеля. Від ваших друзів та однокласників. Принаймні доки ми не зможемо довести всього поліції. І зараз я хочу, щоб ви удвох ретельно проглянули всі зібрані докази. Має бути якась зачіпка, яку ми пропустили, щось, що дасть нам змогу встановити особу душогуба, перш ніж той завдасть нового удару.

Убивця, напевно, божевільний, якщо вважає, наче його діяння корисні та праведні. І ця думка жахала мене найдужче.

У товсті дерев’яні двері постукали, а затим з’явилася служниця, яка схилилася перед дядьком у короткому реверансі.

— У салоні чекає містер Натаніель Водсворт, сер. Він каже, що терміново бажає побачитися із сестрою.

 

РОЗДІЛ 6

КУБЛО ГРІХА

САЛОН ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙГЕЙТ

8 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Примчавши до дядькового душного салону, я виявила, що Натаніель блідий як смерть.

Темно-зелені й блакитні хвилясті шпалери мали навіювати відчуття спокою, та на брата це не подіяло. З його чола тонкою цівкою стікав піт, плямуючи верх накрохмаленого комірця сорочки. Натаніелеве волосся було розпатлане, очі панічно бігали. Під ними утворилися великі чорні кола, що псували братове зазвичай бездоганне лице. Скидалося на те, що він не спав усю ніч, а проте стан його зачіски непокоїв мене найдужче.

Я підібрала спідниці й налетіла на брата посеред кімнати, не зважаючи на біль у ребрах, куди впилися кісточки корсету. Натаніель схопив мене в занадто тісні обійми, притулившись до моєї шиї підборіддям та глибоко дихаючи.

— Ти в порядку, — несамовито прошепотів він. — Хвала небесам, ти в порядку!

Я злегенька відсунулася від брата й зазирнула в його очі.

— Таж звісно, Натаніелю. Чому ти вирішив, що зі мною щось не гаразд?

— Даруй мені, сестро. Я щойно почув про друге вбивство і де воно сталося. Я знав, що жертва — не ти, та все одно не міг позбутися лихого передчуття в душі. — Він тяжко зглитнув. — Уяви лишень, як я тривожився. Ти ж бо не завжди є взірцем розсудливості. Я боявся, що тебе заманили в якесь гниле місце. Цей день уже й так приніс біду нашій сім’ї. От я і злякався, що сталося найгірше.

— А чого ти раніше не здогадався розшукати мене тут? — запитала я, вчепившись за останню нитку терпіння, що й собі вже розплутувалася. І як же це бісить — постійно стикатися з цими сумнівами в мені. Була б я хлопцем, Натаніель навряд чи ставився б до мене наче до когось нездатного подбати про себе. — Тобі ж відомо: більшість часу я проводжу в дядька. Ну й сумніваюся, що ти всеньке пообіддя безцільно пробігав вулицями. І що такого жахливого вже спіткало нашу сім’ю?

Братове обличчя перекосило від злості.

— І справді, чого це мені бентежитися? Може, тому, що моя сестра не може всидіти вдома, як личить нормальній пристойній дівчині.

На якусь мить його слова ошелешили мене. Чому це я маю обов’язково бути або сумирною і пристойною, або допитливою й кепською. Від того, що я проводжу свій вільний час, читаючи про наукові теорії чи розтинаючи тіла, менш пристойною я не стаю.

— А що ж мені, заради всього святого, було робити? Залишити записку? Таж її міг би знайти наш батечко! '1'и ж знаєш, як він зреагує, відкривши мою брехню. Ти зовсім здурів чи це короткочасний напад безумства? — Не даючи йому й слова сказати, я продовжила: — На щастя, воно, здається, вражає лише Водсвортів кращої статі. Моя жіноча негідність іще порятує мене від ваших грубощів. Але що ти там згадував про сьогоднішню біду? Це якось стосується батька?

Натаніелів запал згас так само швидко, як і розгорівся. Він ступив крок назад, водночас потираючи скроні, щоб зняти напруження.

— Не знаю, з чого й почати. — Зненацька підлога видалася братові неймовірно цікавою, і той узявся розглядати її замість дивитися на мене. — Батька... кілька тижнів не буде з нами.

— Із ним усе добре? — Я торкнулася його ліктя. — Натаніелю, прошу, глянь на мене.

—Я...

Брат виструнчився й зустрівся з моїм стурбованим поглядом.

— Уранці додому телефонував суперінтендант. І те, що я тобі зараз розповім, Одрі Роуз, доволі бентежне, тож приготуйся.