Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 11)

Я закотила очі.

— Запевняю тебе, брате: я більш ніж здатна витримати те, що ти збираєшся сказати. В могилу мене зведе хіба що непотрібне зволікання.

Від дверей пирснули сміхом. Ми з Натаніелем одразу ж перевели увагу на непроханого гостя... Томаса. Юнак затулив долонею рота, але навіть не намагався приховати, що заходиться від реготу.

— Прошу, продовжуйте, — вставив він між смішками. — Вдайте, наче мене тут немає, якщо хочете. А я просто поспостерігаю.

— А тобі конче треба втручатися в чужі розмови? — кинула я різко, і аж сама собі здивувалася. — Тобі нема чим зайнятися? Чи ти просто так і пнешся зі шкіри, щоб за всякої нагоди показати, який ти нестерпний і як усіх дратуєш?

Томасова усмішка нікуди не зникла, але я зауважила, що веселі вогники в його очах згасли. Мені тут же захотілося сховатися у найближчій могилі.

— Томасе, вибач. Це було...

— Твій дядько попросив мене перевірити, через що тут вчинився галас. Хотів упевнитись, що ви з братом не вбиваєте одне одного на його улюбленому килимі з океаном. — Томас на хвильку замовк, поправив манжети сорочки, і заговорив холодним і безживним голосом — далеким, як арктична тундра. — І запевняю, юна панно, та ліпше хай мені зараз повиривають один за одним усі нігті, ніж я затримаюсь тут, небажаний, бодай іще на одну мить.

А тоді звернув свою увагу до Натаніеля.

— Розкажи їй нарешті, в яку історію зі Скотленд-Ярдом сьогодні влип ваш батько. Твоя сестра до цього готова, маєш моє слово.

На цьому Томас схилив голову в поклоні й покинув салон. Я напевно його образила, та в мене не було часу думати про це. Я крутнулася до Натаніеля.

— Що за історія з батьком?

Брат підійшов до канапи й опустився на неї.

— Десь після сніданку наш батько вочевидь вирушив у Вайтчепел. Детективні інспектори, які саме прочісували район — з огляду на вбивство і таке інше, — виявили його в одному... закладі, що вважається неприйнятним для людини з батьковим титулом. — Натаніель зглитнув. — Йому пощастило, що його впізнав поліціянт, який знав, хто перед ним. Суперінтендант особисто супроводив батька додому і порадив на кілька тижнів виїхати з міста. Або принаймні доки той не владнає... своїх справ.

Я заплющила очі, й моя уява в неймовірному темпі пустилася вскач. У Іст-Енді було лишень кілька видів «закладів»: паби, борделі та... опіумні пригони.

Несподівано для себе я впала на канапу поруч брата. Батько вживав опіумну настоянку, лауданум, щодня — відколи не стало матері. Лікар стверджував, що цей засіб зцілить його від безсоння та інших недуг, проте ефект виявився протилежний.

Перед моїми очима промайнули картини, як батько витирає мокре чоло, як поночі бродить коридорами нашого дому, як дедалі сильніше поринає в параною. І як це мені не спало на думку, що погіршення батькового настрою та поведінки пов’язане зі зловживанням його безцінним тоніком?

Я потягнула за відсталі нитки на спідницях.

— Як він почувається зараз?

— Щиро кажучи, коли я виходив, батько взагалі був не в змрозі говорити, — мовив Натаніель, соваючись від дискомфорту. — Суперінтендант сам доправить батька в котедж замість мене.

Я кивнула. «Котеджем» був наш розлогий заміський маєток у Баті, що мав назву «Терник». Це було красиве та пишне місце, як і більшість речей, отриманих лордом Водсвортом у спадок. Найвідповідніше для того, щоб відновити... душевний стан.

— Суперінтендант узагалі виявився тактовним чоловіком, і охочим допомогти, — додав брат.

Я прикусила язика. Певне, в минулому батько доплачував поліціянту за мовчанку, тож його нинішня добрість була вислугою в надії на додаткову грошову винагороду.

— Мені треба щось зробити вдома?

Натаніель хитнув головою.

— Суперінтендант Блекберн — так його, здається, звуть — спакував батькові речі разом із новим камердинером, а мене попросив розшукати тебе. Вони відбули годину тому.

Якусь мить я не зводила з брата погляду. Батько вже поїхав. Хоч яким нестерпним він робив моє життя, а я не могла не хвилюватися за нього. Я глибоко вдихнула. Проте розмірковувати про речі поза моїм контролем — тепер, коли потрібно розслідувати вбивства й досліджувати тіла, — неприпустима розкіш.

— Ти упораєшся без мене ще якийсь час? — поцікавилась я, підводячись і розгладжуючи спереду ліф. — Якщо вдома немає роботи, тоді мені якнайшвидше треба повертатися і допомогти дядькові.

Натаніелів погляд ковзнув до дверей, що вели в лабораторію. Самому лишень Богу відомо, що в нього крутилося на думці. Брат казав, що дядько перебував «усього за одну справу від того, щоб зануритися в темряву», яку так полюбляв вивчати.

Замість розпалювати чергову суперечку, я взяла братові руки у свої й усміхнулася до нього. Він розслабився, і моя усмішка поширшала. Що ж, уроки тітки Амелії про те, як переконувати представників протилежної статі, таки мені придалися. Та щоб зцілити Томасові уражені почуття, доведеться вдатися до тонших методів.

— Я повернуся на вечерю. Тоді ж обговоримо батькове лікування. — Я відступила на крок, і додавши жартівливу нотку до голосу, сказала: — А зараз, братику, тобі конче необхідно розібратися із зачіскою. Бо це сущий жах.

Натаніель, здавалося, розривався між тим, щоб розсміятися, вимагати мого негайного повернення і дати мені жадану волю.

Зрештою його плечі опустилися.

— Я відправлю по тебе екіпаж рівно о сьомій. І жодних заперечень. До батькового повернення я за головного. Доки, звісна річ, не приїде тітонька Амелія.

Попри все, це були добрі новини.

Упоратися з тіткою Амелією та її уроками етикету мені було до снаги. Ранок вона проводила за походами по магазинах, пообіддя — за чаюванням та пліткарством і досить рано йшла спати, стверджуючи, буцімто це корисно для збереження краси. А втім, я знала, що насправді тітка полюбляла перехилити перед сном чарчину-другу. І вона відлучатиметься з дому частіше за мене. Нарешті настане блаженна свобода.

І диво! — попри батькову залежність, появу серійного вбивці, понівечені тіла жінок та відра крові, я спромоглася легенько усміхнутися.

* * *

— Ти рада, що твій батько поїхав.

Томас не питав, а стверджував — і то з більшою впевненістю, ніж належало звичайним людям. Не звертаючи на нього уваги, я проглядала записи, які дядько робив на кожному місці злочину. Щось має впасти в око.

Якби ж то вдалося знайти якусь зачіпку, перш ніж дядько повернеться зі Скотленд-Ярду.

— У тебе з ним склалися погані стосунки, і так, певно, тривало кілька років.

Томас замовк і опустив погляд на мій палець, де я вертіла каблучку матері — з діамантом (її зодіакальним каменем) у формі грушки. Це була одна з небагатьох материних речей, яку батько дозволив мені залишити собі. Чи радше одна з небагатьох речей, з якою він зміг розлучитися. Батько мав сентиментальне серце.

У дитинстві я теж мріяла про день народження у квітні. Мріяла бути такою, як діамант: красивою, але неймовірно міцною. Та насправді була радше Геркімерським діамантом — на вигляд схожа, а втім, несправжня.

Томасів рот вигнувся в сумній усмішці.

— А-а-а, зрозуміло... Ви не ладнали, відколи не стало твоєї матері. — Усміх зів’яв, голос притих. — Скажи, тобі було... тяжко? А він благав твого дядька врятувати її завдяки науці?

Я зірвалася з місця так різко, аж перекинувся стілець, і гуркіт від нього розбудив би й мертвих, якби вони перебували зараз із нами в лабораторії.

— Не смій говорити про речі, про які нічогісінько не знаєш!

Я стиснула кулаки, щоб не накинутися на хлопця. А з нього злетіла маска байдужості, являючи щирий жаль. За кілька митей, я запитала спокійним голосом:

— Звідки тобі відомі такі особисті деталі мого життя. Ти що, дядька розпитував — щоб уражати мене глибше?

— Здається... Зрозумійте, як сильно... — Томас хитнув головою. — У мене і в гадці не було уразити вас. Вибачте мені, міс Водсворт. Мені здалося, наче я зміг би...

Тут він стенув плечима і замовк. Я ж зосталась губитися в здогадах, що такого він зміг би досягти, порушуючи таку неприємну тему.

Я глибоко вдихнула, а моя цікавість тим часом пересилила гнів.

— Гаразд. Цього разу я тобі вибачаю. — І здійняла пальця перед його очі, в яких заново розквітнула надія. — Тільки скажи правду: як ти про все це довідався?

— Що ж, із цим, гадаю, я впораюся. Насправді все просто. — Томас перетягнув свого стільця навколо столу, заледве не перетинаючи ту межу, що в порядному суспільстві вважається межею пристойності. — Тобі лишень треба вдосконалити свої дедуктивні навички, Водсворт. Шукай очевидне і від нього відштовхуйся. Більшість людей не помічає, що в них просто під носом. Вони вважають, наче все помічають, хоча зчаста бачать тільки те, що воліють бачити. Ось чому ти так довго не завважувала опіумної залежності батька.

Він похлопав по кишенях піджака й брюк, і, вочевидь не знайшовши чого шукав, насупився.

— Усе зводиться до математичних рівнянь та формул. Якщо докази позначити Д, а запитання — З, то чому дорівнює В, себто відповідь? Просто поглянь на те, що перед тобою, і додай між собою.

Я звела брови.

— То кажеш, ти дійшов висновків, лише спостерігаючи за мною? Даруй, але мені в це не віриться. До людей формул не застосуєш, Кресвеле. Не існує рівняння, яке прорахувало б людські емоції. Забагато вже змінних.

— Твоя правда. Мені й справді складно знайти формулу, щоб пояснити деякі... емоції, які я у твоїй присутності відчуваю.