Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 13)

Я поглянула на брата, стискаючи виделку над своєю неторкнутою їжею. Ми обоє знали, що це марна погроза. Він відвів очі першим і почав масажувати по колу скроні. Сьогодні на ньому був костюм надзвичайно модного фасону, пошитий із закордонних тканин й ідеально підігнаний до його статури. Натаніель попросив слугу принести пляшку його улюбленого вина, виготовленого ще до батькового народження.

Дивлячись на його зсутулені плечі, які неначе стомилися нести тяжку ношу, я усвідомила: батькова недуга тисне на брата.

Із нас двох Натаніель завжди був чуйніший та добріший. Завжди випускав на волю комашок і жучків, що потрапляли до нас у дім. Годував понад міру всіх безхатніх тварин, що прибивалися на поріг. Я ж уявляла, якими на вигляд будуть їхні нутрощі, якщо ті тваринки здохнуть.

На всякого метелика брат дивився, мов на витвір мистецтва, який має пурхати світом, ділячись із усіма своєю різнобарвною красою. Ну а я бачила блискучу металеву пшильку, якою, прагнула припнути його тільце до дощечки для подальшого вивчення.

Натаніель вдався в матір.

— Не годиться, щоб ти голодувала, сестро, — мовив він.

А сам відставив власну тарілку й налив собі ще вина з кришталевої карафи, яку щойно наповнили. Я зачудовано дивилася, як на білу скатертину проливалися дрібні червоні крапельки — немов бризки крові, що заляпували стіни біля голів жертв.

Я заплющила очі. Хоч куди глянь, усюди щось нагадувало про жахіття, скоєні у Вайтчепелі.

Може, я й справді занадто переймалася смертю. Навряд чи моя кузина Ліза уявила б криваві бризки. Вона б радше покликала слугу, щоб той подбав про пляму, перш ніж та встигне висохнути. Тітка Амелія її гарно виховала й, безумовно, сподівалася, що, додавши дрібку зусиль, із мене теж «вийде людина».

Брат відпив чималий ковток та обережно поставив келих на стіл. Неспішно барабанячи пальцями по ніжці келиха, він вигадував новий спосіб відмовити мене від дядькової науки. Та це його показове опікунство почало добряче втомлювати.

Я здійняла в повітря руку й помахала нею перед братом, неначе білим прапором — усе одно сперечатися з Натаніелем, коли він у такому стані, було виснажливо. Якщо його втішить те, що я кілька днів триматимусь якнайдалі від дядькової лабораторії, то так і зроблю. Адже проводити необхідні дослідження я могла й тут. Хоча братові про це знати не обов’язково.

— Любий братику, ти маєш рацію. Відпочити від усього того страхіття — це саме те, що лікар прописав. — Я обдарувала його найщирішою зі своїх усмішок і втішилася, коли Натаніель повільно всміхнувся у відповідь. — І перед сном я обов’язково щось з’їм, обіцяю. — Я поклала серветку й підвелася з-за столу. — А тепер, якщо не заперечуєш, я тебе покину. Страшенно втомилася.

Натаніель теж звівся на ноги й кивнув. На його думку, щоб забуяти здоров’ям, мені тільки й треба було що регулярно їсти та спати.

— Як же приємно, що ти хоч раз дослухалася до свого старшого брата. Невеличкий перепочинок від земних нещасть піде тобі на користь, Одрі Роуз.

— Так, ти справді маєш рацію.

Пославши йому ще одну усмішку на прощання, я вийшла з кімнати. Слуги зачинили за мною двері й залишилися наодинці з братом. Я зробила кілька вдихів, а тоді поглянула вглиб коридору.

У мене була ще одна причина, щоб покинути вечерю раніше. Батько зберігав інформацію про всю прислугу, і я сподівалася знайти в документах щось корисне про міс Мері Енн Ніколз.

Я стала прокрадатися до батькового кабінету, старанно оминаючи ті місця, де підлога рипіла: не можна, щоб Натаніель чи хтось зі слуг упіймав мене. Спинившись біля дверей, я втупилася в оздоблену клямку. Якщо батько прознає, що я проникла в його особистий робочий простір, то вб’є мене. Хоча про це ніколи не говорилося напрямки , було очевидно: після материної смерті заходити до батькових кімнат мені зась. Я немовби перетворилася на незвану примару в рідному домі, приречену никати по кутках.

Службовими сходами з долішнього поверху долинуло лунке бряжчання: слуги клопоталися прибиранням після вечері. Це була найкраща пора, щоб непомітно прослизнути у батьків кабінет. У мене так і свербіли долоні повернути клямку й шмигнути всередину, та я ніяк не зважувалась це зробити.

А що, як батько викриє моє проникнення в кабінет? Навряд чи він вигадав щось хитромудре, але ж міг, наприклад, натягнути при вході мотузку — і досить її торкнутися, як залунає тривога...

Я припала спиною до стіни, ледь не хихочучи. Ну й абсурд! Подумати, що батько міг утнути таку штуку, коли всередину регулярно заходили прибрати покоївки. Та я просто дурне дівчисько, яке боїться химер, що ховаються під ліжком.

Глибоко вдихнула, вгамовуючи серце: навіть не помітила, як швидко воно забилося в останні кілька митей. Якщо вже я наважилася вештатися вночі вулицями, коли на полювання вийшов убивця, то напевно здужаю пробратися в батьків кабінет, користаючись із його відсутності.

З кухні долинали голоси, і вони наближалися. Певно, Натаніелеві несли якийсь вигадливий десерт наостанок. Це враз розігнало пульс у моїх жилах.

Тепер або ніколи. Голоси наближалися, і я кинулась до дверей, повернула клямку й прослизнула всередину. Двері за мною легенько клацнули, зачиняючись, та цей звук неприємно нагадував кулю, що прослизає в патронник.

Я стояла, щільно притулившись спиною до дерев’яних дверей, а кроки тим часом спершу відлунювали, а тоді зникли в глибині коридору. Про всяк випадок я крутнула в замковій шпарині ключ: замикаючи себе всередині, а всіх решта зоставляючи назовні. Кімната була непроглядно темна.

Я кліпала, доки не призвичаїлася до чорноти, що заповнювала все, ніби розілляте чорнило. Батько запнув вікна щільними темно-зеленими шторами, які не пропускали ані вересневої прохолоди, ані вечірнього світла.

Словом, тут було затишно, мов у крипті.

Та навіть у повній трупів дядьковій лабораторії панувала приємніша (й тепліша) атмосфера! Я повільно рушила в бік каміна, водночас розтираючи від холоду руки, а позаду, зрадницьки перешіптуючись, шурхотіли спідниці.

Запахи сандалу й сигар породжували батьків примарний образ, і я не могла стриматися, щоб раз по раз не позирати через плече: упевнитися, що він не стоїть у мене за спиною, готуючись напасти, їй-право, мені здавалося, ніби хтось спостерігає за мною з тіней.

Камінну полицю прикрашали гасові ліхтарі, з їхніх ґнотів скрапували воскові сльози, і величезний канделябр. А поряд стояла світлина матері. У нас було небагато її фотографій, тож я сердечно дорожила кожною.

Я глянула на материні вуста, граційно вигнуті в надзвичайно ніжній усмішці. Здавалося, ніби я вдивляюся в дзеркало, що показує мене майбутню — такі схожі були наші риси. У долонях мати тримала медальйон у формі серця, а на пальці в неї була та сама каблучка, яку я ніколи не знімала. Я відірвала погляд від світлини й зосередилася на своїй меті.

Усе, що було потрібно — це запалити якийсь із цих ліхтарів і в його світлі переглянути батькові записи про слуг. Ну й сподіватися, що ніхто не завважить легкого мерехтіння коло з-під дверей.

Я підібрала з полиці ліхтар, і тут з-під його споду щось, дзенькнувши, впало на підлогу. Кожнісінький м’яз мого тіла застиг. Так я простояла кілька секунд, певна, що зараз мене хтось та виявить — хто завгодно — проте у відповідь чула лиш поважну тишу. Опанувавши себе, я запалила ліхтар. Шипіння вогню, що пробудився до життя, змусило мене затамувати подих удруге: кожнісінький-бо тихенький звук видавався мені пострілом гармати, покликаним сповістити про моє місцеперебування. Зрештою я нахилилася додолу й підняла маленький латунний ключик.

Яка незвична знахідка.

А втім, не бажаючи марнувати цінний час на гадання, що ж цей ключик відмикає, я поклала його на місце і знову взяла ліхтар.

Тримаючи світло над головою, я переводила очі з однієї речі на іншу, неначе бачила їх уперше і востаннє. Я прагнула каталогізувати кожен предмет у цій кімнаті, розкласти їх усі по поличках у своїй голові, щоб вивчати, коли забажаю. На стіні між книжкових стелажів, що сягали самісінької стелі, висів величезний портрет — певно, якогось нашого пращура. Його груди бундючно випиналися, а ногу він поклав на тушу здоровенного ведмедя, якого й убив. Як цікаво: портрет тут не висів, коли я була в батьковому кабінеті востаннє — однак це було давно.

— Краса яка... — пробурмотіла я.

Мертве громаддя шерсті, на яке наш пращур поставив ногу, оточувало море крові. Художник ухопив божевільну іскру в очах предка, від якої мене продер мороз до самої кості.

Я знов окинула кімнату поглядом. Усе тут було темне: і паркет, і килим, і велика канапа, і ті поодинокі фрагменти парчевих шпалер на стінах, які ще можна було розгледіти за антикваріатом, зібраним упродовж кількох поколінь. Навіть мармур, що оздоблював камін, і той був темно-зелений, з іще темнішими прожилками. Не дивина, що батько не зміг побороти свою скорботу — його єдиним товариством повсякчас була темрява.

Я підійшла до батькового столу — гігантської громадини, що займала майже весь простір кабінету і лякала своїм нелюдським розміром. І тут же закотила очі. Це ж треба: навіть звичайнісінький стіл у моїй уяві набував зловісних рис. Теж мені громадина.

Опустившись у вишукане шкіряне крісло, я обережно — щоб не зачепити розкиданих повсюди паперів — поставила ліхтар на стільницю. В око впали кілька технічних ескізів батька. Просто неймовірно, скільки деталей йому вдалося передати на папері, користуючись самим лише вугільним олівцем. їй-право, та я замало не чула, як обертаються шестірнівиготовл і як пахне мастило, що ним вони змазані.