Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 15)

— Та як же ти, в ім’я королеви, дізнався, куди я зібралася?

Томас згорнув квиток і сховав туди, де брав, а його обличчя здавалося самовдоволенішим, ніж у безхатнього пса, що поцупив печену гуску на Різдво.

— Це доволі просте запитання, Водсворт. Адже ти взута в шкіряні чобітки на шнурівці.

— О так, простіше простого, — я закотила очі. — Якщо я тебе сьогодні не вб’ю, це буде диво Господнє. І тоді я, клянуся, знов почну ходити на служби.

— А я знав, що таки затягну тебе до церкви. — Юнак розгладив перед костюма. — І вражений, що ти так швидко злагідніла до мене. Хоча... мені важко опиратися.

Він сів рівніше — немов павич, який виставив напоказ свій барвистий хвіст. Я уявила, як він чистить яскраве пір’я, що росте з його п’ятої точки.

А затим поквапила його, щоб говорив далі.

— Не відволікайся.

— Зазвичай ти носиш атласні туфельки. А шкіряне взуття годиться для дощової погоди, — сказав Томас сухо. — Позаяк у Лондоні ані краплі з неба, зате в Ридінгу, як пишуть у газеті, з самого ранку ллє як із відра, було нескладно виснувати, що ти їдеш саме туди.

Я хотіла було пустити якусь шпильку, та Томас ще не закінчив мене вражати.

— Щойно ти забігла у вестибюль, ти не помітила мене: твій погляд одразу кинувся до настінного годинника. А значить, ти квапилася. — Він сьорбнув чаю. — Хутко звірившись із графіком відправлень, я завважив, що наступний потяг до Ридінга вирушає опівдні. І це також єдиний потяг, що їде о цій порі. — Юнак відхилився, самовдоволена усмішка приклеїлася до його вуст. — Я заплатив офіціантові, щоб купив мені квиток, тоді метнувся до нашого столика і замовив нам чай. А ти ще навіть пальто в гардероб не здавала.

Я заплющила очі. Цей хлопець надміру випробовував моє терпіння, але в прийдешній справі міг стати у пригоді. Якщо комусь і було до снаги осягати атмосферу навколо нього, то тільки Томасові Кресвелу. Я потребувала відповідей щодо міс Емми Елізабет Сміт і її зв’язку з нашою родиною, і мені на думку спадала лиш одна людина, яка могла про це знати. Я підвелася, і Томас миттю долучився до мене, охочий вирушити на наше наступне завдання.

— Що ж, поквапмося, — сказала я, беручи орхідею й закладаючи між сторінок записника. — Я хочу зайняти місце біля вікна.

— Гм.

— Ну що вже знову? — нетерпляче кинула я.

— Біля вікна зазвичай сиджу я. Тож доведеться тобі вмоститися в мене на колінах.

* * *

Уже за десять хвилин ми стояли попід гігантськими кованими залізними арками, які простягалися станцією Паддінітон, неначе залізний кістяк, що утримував скляне тіло — склепіння. Разом вони утворювали шедевр рукотворного мистецтва людини. Було щось захопливе в циліндричній формі станції, що кишіла людьми й повнилася величезними пародишними машинами.

Наш потяг уже чекав на пероні, тож ми піднялися у вагон і влаштувалися для поїздки. Й невдовзі відбули. І доки потяг, пихкаючи парою, віз нас із Лондона в англійську глибинку, я спостерігала, як сірий, затуманений світ розпливається в нечітку смугу. У моїй голові роївся мільйон запитань.

І перше з них звучало: «А чи не гаю я даремно час?». Що, як Торнлі нічого не знає? Можливо, варто було б залишитися в Лондоні й уважно вивчити решту дядькових нотаток. А втім, повертатися вже пізно.

Щойно виринувши із тривожної дрімоти, Томас засовався на своєму сидінні й привернув мою увагу. Він скидався на малюка, який об’ївся солодощів і тепер не міг сидіти спокійно.

— Що ти, на Бога, витворяєш? — прошепотіла я, озираючись навсібіч на інших пасажирів, які кидали на юнака несхвальні погляди. — Чому ти не можеш поводитися пристойно бодай годину?

Томас заклав одну довгу ногу на другу, тоді передумав і натомість схрестив руки — і знов передумав. Мені вже почало здаватися, що він мене не почув, аж тут хлопець відповів:

— А ти просвітиш мене, куди ми їдемо? Чи інтрига — частина твого задуму?

— Хіба ти не здатен виснувати цього своїм дедуктивним методом, Кресвеле?

— Водсворт, я тобі не чарівник, — сказав він. — Я здатен висновувати щось, коли переді мною викладено факти, але аж ніяк не тоді, коли їх навмисно приховують.

Я примружилася. Хоча існувало зо тисячу інших речей, якими мені слід було перейматися, я не стрималась і запитала:

— Тобі зле? — Томасів погляд на мить зосередився на мені, а тоді перейшов на вікно. — Ти страждаєш на клаустрофобію чи агорафобію?

— Мене знуджує сам процес подорожі. — Він зітхнув. — Якщо ще бодай мить слухатиму пустопорожні балачки наших сусідів позаду чи чутиму бісове пихкання двигуна, то з’їду з глузду.

Юнак замовк, підкреслюючи свої твердження про набридливу розмову пасажирів та оглушливий гуркіт потяга.

— Можливо, це й спонукало нашого вбивцю до дії, — пробурмотів він.

Я відкинулася на спинку сидіння і взялася підслуховувати сусідів. В уявленні суспільства саме цим і годилося перейматися юним панночкам. Туфельки, шовки, звані вечері, кого вважають найвродливішим герцогом чи лордом у королівстві. Як роздобути собі запрошення на важливий бал чи чаювання. Хто в королеви у фаворі, а хто потрапив в опалу. Хто старий і смердючий, а все одно завидний наречений.

Мої щоденні турботи були від цього надто далекі, і я боялася, що однолітки завжди мене цуратимуться. Мені подобалися пишні речі, та коли я уявляла, як обговорюватиму візерунки на серветках, то мої думки щоразу поверталися до теми трупів. І власна неспроможність бодай уявити себе так званою нормальною юною леді викликала в мене усмішку.

Я прагнула бути і милою, і сильною водночас — і мати запевнила мене, що це можливо. Я не повинна махати рукою на власну жіночність лишень тому, що обрала чоловічий фах. Та й хто визначає ці ролі?

— Їй-право, Томасе, — мовила я, тамуючи сміх. — Людям не потрібно дискутувати про риторику, щоб із ними було цікаво. Невже, крім лабораторії, тебе ніщо не захоплює?

Томаса це не вразило.

— На жаль, наразі ти теж не схожа на королеву стимулюючих інтелектуальних дискусій.

— Ти що, почуваєшся занедбаним?

— Може, й почуваюся.

— Ми їдемо до колишнього камердинера мого батька, нестерпний ти хлопче, — сказала я. — У мене є підстави вважати, що в нього є інформація про одну із жертв. Тепер задоволений?

Томас перестав бовтати сюди-туди ногою й крутнувся до мене. Мене щиро дратувало, коли він отак відверто починав мене роздивлятися, ніби якесь складне рівняння, яке потрібно розв’язати. Юнак байдужливо затупав ногою, і я збагнула — його мозок шалено працює.

У шибки рясно забарабанив дощ, і мов за сигналом, випустивши хмарку пари, свисток потяга сповістив, що ми наближаємося до станції Ридінг.

Мій супутник усміхнувся.

— Здається, щойно день став трішечки цікавішим.

* * *

Коні цокотіли копитами по мокрій бруківці Брод-стріт, тягнучи наш орендований екіпаж схилом угору до будинку Олдоса Торнлі. Від тряского

гойдання карети у мене в шлунку все переверталося: боялася, що зоставлю свій обід на умитій дощем бруківці. Я відсмикнула завіску морської барви і, щоб не думати про нудоту, зосередилась на довколишніх краєвидах.

Місто за вікном повнилося людьми, які чимось торгували попри неприємну погоду. Від потоків води продавців захищали навіси. Онде якась жінка торгується з якимсь чоловіком щодо ціни кошичка з насінням, який вона продає.

Навмисно нахилившись через моє плече, так що його дихання лоскотало високий мереживний комірець у мене на шиї, Томас вказав на здоровецький будинок праворуч від нас.

— Ридінг славиться своєю промисловістю, яку формують три П: пивоварні, паростки і печиво. Оце фабрика Huntley & Palmers.

— Їхнє печиво дуже мені смакує до чаю, — зронила я.

Утім, його розповідь про історію фабрики практично цілком пропустила повз вуха. Я м’яла собі руки і спинилася, лишень коли від однієї рукавички відірвався ґудзик.

Якщо Томас і помітив — а він помітив напевне — мою знервованість, то ніяк цього не прокоментував. Я була безмежно вдячна за те, що він не діймав мене запитаннями про нашу поїздку, а натомість намагався відволікти мою увагу на кожнісіньку фабрику, яку ми проминали.

Чергова велетенська будівля випустила в дощове небо хмару диму, як курець видихає цигарковий дим в атмосферу.

Ще. зранку я була переконана, що приїхати сюди — це найкраще рішення. Однак тепер у голові розпускалися дрібні пуп’янки сумнівів. І кожна краплинка води, що стукала по даху екіпажа, гучно відлунювала мені у вухах, примножуючи неспокій.

— Може, міс Емма Елізабет працювала в нашому домі до свого падіння, — сказала я. — Може, це єдине, що пов’язує її з моїм батьком.

— Може, — відповів Томас, пильно мене розглядаючи. — Та ліпше знати напевно.

Я кусала нижню губу, зневажаючи себе за надмірну тривожність. І чого я так хвилююся: боюся просто не мати рації чи страшенно помилитися на очах у Томаса? Друга частина запитання бентежила мене. Відколи це його думка про мій розум так багато важить? Я ж терпіти цього хлопця не могла. Тож і все, що він думав про мене, не мусило мати жодного значення.

Але мало. І то більше, ніж я була готова визнати.

Було ще й лиховісніше запитання, ставити яке я геть не бажала: що пов’язувало батька із двома вбитими жінками? Мені ніяк не вдавалося приборкати страх, ніби ймовірність того, що все це виявиться лишень якимсь химерним збігом, напрочуд мізерна.

— Що ж, коли хтось і знає подробиці батькового особистого життя до смерті моєї матері, то це містер Торнлі, — мовила я.