Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 16)

Він вбирав мого батька перед кожним заходом і завжди знав, де й коли той перебував. Певно, містер Торнлі знав батька не згірше — якщо не краще — за мою матір. І якби він не став застарим, щоб виконувати обов’язки камердинера, то, безперечно, прислужував би батькові й тепер.

— Усе буде добре, Водсворт. Ми або отримаємо потрібні відповіді, або ні. Принаймні знатимемо, що приїхали і спробували.

Темне небо освітив спалах блискавки, немовби від зіткнення титанів на небесах. Далі прогуркотів грім, нагадавши мені про батьків. У дитинстві, коли я лякалася гроз, що налітали на Лондон, то скручувалася клубочком на маминих колінах, а тато розповідав, що грім викликали янголи, граючи в кеглі. Мама передавала розпорядження на кухню, нам приносили карі з коржиками, що нагадували про бабусину батьківщину. а далі вона сипала оповідями про героїнь із далеких країв. Відтоді я майже полюбила грози.

На щастя, невдовзі поїздка добігла кінця. Ми зіщулилися під парасолькою перед входом до маленького кам’яного будиночка, втиснутого поряд решти двадцяти ідентичних будиночків, що скидалися на корівники.

Томас постукав у двері, а відтак відступив, даючи мені змогу першою привітатися з колишнім слугою батька.

Двері зі скрипом відчинилися — завіси конче потрібно було змастити — і зсередини мляво потягся неприємний запах варених овочів. Я очікувала побачити знайомі зморшки довкола очей і білосніжне волосся.

Але аж ніяк не дівчину з немовлям на руках при одному з боків, іще й явно невдоволену незваним вечірнім візитом. Її руде волосся було заплетене в косу, зібрану кільцями на потилиці. Одяг мав поношений вигляд, на ліктях виднілися латки. На обличчя дівчини спадали окремі пасма волосся, и вона без особливого успіху здувала їх з очей

Томас тихо кахикнув, спонукаючи мене.

— Я даруйте. Я... я декого шукаю, - пробелькотіла я, загинаючись і дивлячись на номер 23 на дверях — Але здається, я помилилася адресою.

Було щось лячне в тому, як ця дівчина стояла й витріщалася на нас, але ми здолали весь цей шлях не для того, щоб якась злюка примусила мене відступити. її погляд повільно ковзнув по Томасові. Двічі. Вона скидалася на людину, яку привабив соковитий на вигляд стейк, до якого мені не було діла. Я прочистила горло, а на небі промайнула чергова блискавка.

— Ви часом не знаєте, де живе містер Торнлі?

Немовля вирішило заревіти саме в цю мить, і дівчина зиркнула на мене так, наче це я пробудила в маляті диявола, а не гуркіт грому. Воркочучи до верескливого бісеняти, вона ніжно поплескала його по спинці.

— Він помер.

Якби Томас не підхопив мене цієї миті за руку, я, ймовірно, тут би і впала.

— Він... але... коли?

— Ну, взагалі-то він іще не віддав Богові душу, — визнала дівчина, — але недовго лишилося. Буде диво, якщо він протягне цю ніч. — Вона похитала головою. — Бідолашний навіть на себе не схожий. Тож, якщо не бажаєте, щоб вам роками снилися кошмари, не плямуйте свою пам’ять про нього.

Ніжна і співчутлива частина мого єства прагнула сказати кілька лагідних слів про нашого колишнього слугу, який от-от мав відійти у засвіти. А втім, зараз була наша єдина можливість довідатися про батькове місцеперебування під час убивств та його потенційний зв’язок із міс Еммою Елізабет Сміт.

Я виструнчилася й уявила, що жили в моєму тілі насправді були сталевими дротами — холодними та неживими. Настав час знайти в собі той перемикач, на який покладався, працюючи, Томас.

— Мені конче потрібно з ним побачитися. Це дуже важливо. Ви ж не відмовите мені в проханні попрощатися з добрим другом, який до того ж потерпає від передсмертних мук, чи не так?

Дівчина витріщалася на мене з роззявленим ротом. А зрештою стуливши його, штовхнула двері вільним боком, і ті відчинилися навстіж. Нетерпляче махнувши рукою, вона запросила нас досередини, а затим різко сіпнула підборіддям, вказуючи на стійку в кутку.

— Парасольку лишіть отам — і проходьте, якщо треба, — сказала дівчина. — Він нагорі. Перші двері праворуч.

— Дякую.

Я перетнула невеличкий передпокій і заквапилася вгору обшарпаними сходами, Томас за мною. За нами тягнувся запах вареної капусти, від якого мені ще дужче закрутило живіт.

Коли моя нога торкнулася горішньої сходинки, дівчина глузливо кинула мені навздогін:

— Сьогодні вночі вас навідуватимуть кошмари. І навіть найм’якші перини не позбавлять вас від них. Не кажіть потім, що я вас не застерігала, міледі.

Від наступного розкоту грому я здригнулася.

Туберкульозна лепра, XIX ст

РОЗДІЛ 9

ПОСЛАННЯ З-ПОМІЖ ДВОХ СВІТІВ

ДІМ ТОРНЛІ

РИДІНГ

11 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Серпанкові занавіски — колись давно, можливо, білі — здійнялися нам назустріч, немов дві напіврозкладені руки, відчайдушно благаючи, щоб їх звідси забрали.

Якби мені самій довелося довго перебувати в цій схожій на склеп кімнаті, то я, безумовно, так само відчайдушно рвалася б на волю. Дощові краплі забризкали підвіконня, та зачиняти вікно я не наважувалася.

На малому кованому залізному ліжку поверх смугастого матрацу виднілося худюще тіло. Бідолаха Торнлі так змарнів, що його сірувата шкіра обтягувала крихкі кістки. Відкриті виразки на животі й руках сочилися кров’ю та гноєм, і сморід гнилого м’яса, що відгонив від цієї суміші, чувся навіть із порога. Було складно сказати напевно, та здавалося, ніби Торнлі помирав від якогось різновиду лепри.

Я затулила носа затиллям долоні й краєм ока помітила, що Томас зробив те саме. Запах стояв, м’яко кажучи, непереборний, а картина, яка постала перед нашими очима, була чи не найгіршим з усього, що я будь-коли бачила.

І це не перебільшення — я ж бо набачилася чимало гнилих нутрощів під час розтинів трупів у дядьковій лабораторії.

Я заплющила очі, проте цей жахливий образ уже запікся на повіках зсередини.

Торнлі здавався мені давно померлим, а втім, кволі рухи його грудей — угору-вниз — доводили: мої очі мені брешуть. Була б я забобонна, прийняла б його за мерця, що бродить болотами у пошуках душ, які можна вкрасти.

Або з’їсти.

Усе життя мене цікавили біологічні аномалії: людина-слон, гігантизм, сіамські близнюки, ектродактилія — однак ось це скидалося на прояв божественної жорстокості.

Та дівчина внизу мала рацію — тут народжувалися кошмари.

Занавіски вдихали вологе повітря й поволі видихали — і прилипали, мокрі, до дерева, доки черговий подув вітру не звільняв "їх.

Я ввібрала через рот повітря. У нас був вибір: збігти вниз — і далі мчати аж на станцію, волаючи від жаху — чи негайно поговорити з цим нещасним.

Я віддавала перевагу першому варіанту, дарма що він передбачав біг під дощем на каблуках і загрожував переломом шиї, але втілити ми зрештою збиралися другий.

Томас кивнув мені, підбадьорюючи, а тоді увійшов до кімнати. Я ж так і залишилася стояти у дверях, спершись на пройму і прислухаючись до свого глузду. Якщо вже Томас здатен на це, то і я теж.

Якби ж то ще мої ноги проявили таку саму хоробрість, що й мозок.

Мій супутник тим часом підтягнув до самого ліжка два стільці — ніжки шкребли по підлозі, протестуючи, — й подав мені знак сідати. Ноги ніби з власної волі понесли мене через усю кімнату, пустивши моє серце у чвал. І коли я зрештою сіла, то сховала долоні між складок спідниці. Мені не хотілося, щоб Торнлі бачив, як сильно вони тремтять — бідолашний і без того мучився.

Його тіло зсудомилося від страшного кашлю, і на шиї проступили вени — немов коріння дерева, яке викорчовують із землі. Я налила води з глечика поруч із ліжком, і обережно піднесла склянку Торнлі до губ.

— Містере Торнлі, ось, випийте, — промовила лагідно. — Це заспокоїть вам горло.

Старий поволі відсьорбнув води. Вона пролилася йому на підборіддя, і я промокнула його хустинкою. Не годиться, щоб він до всього ще й промерз. Напившись, Торнлі звернув потьмянілі очі в мій бік. Я не знала, осліп він чи ні, та однаково усміхнулася до старого. За мить-другу його обличчя проясніло від упізнання.

— Міс Водсворт. — Він закашлявся знову, але не так сильно, як перед цим. — Ви вродлива, як ваша мати. Вона зраділа б, побачивши, якою ви стали, упокой Господи її душу.

Мені робили схожі компліменти все моє життя, проте в очах, як завжди, запекло від сліз. Я простягнула руку й прибрала ріденькі волосини з чола старого, пильнуючи, щоб не торкнутися відкритих виразок. Навряд чи Торнлі був заразний, але я вирішила не ризикувати і рукавичок не знімала. Він заплющив очі, і його груди затихли.

Мене на якусь мить пройняв жах, що Торнлі вже віддав Богові душу, аж тут його повіки затріпотіли й розплющилися — і я полегшено зітхнула. Нам були потрібні відповіді, і негайно. Я зневажала себе за те, що мусила переходити до мети свого візиту так скоро, однак боялася, що старий швидко виснажиться, і йому не стане сил говорити.

Щоправда, я таки подякувала небесам, що на зворотній дорозі до Лондона мені не доведеться робити проміжну зупинку в пеклі.

Томас дивився на камердинера, цілковито відсторонившись від усього іншого. Мене бентежило, як незворушно він сприймав ситуацію, в якій ми опинилися, та як уміло відключав емоції за першої ж потреби. Хоч які корисні, ці здібності були неприродні й повсякчас нагадували, як мало я знаю про цього хлопця поза роботою в лабораторії.

Неначе відчувши мою тривогу, Томас виринув зі своїх дедуктивних висновувань, зазирнув у мої стурбовані очі й кивнув. Це одразу ж висмикнуло мене з неприємних дум. Зв’язавши нерви у тугий вузол, я нахилилася до ліжка.