Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 18)
— А-Алістер знає.
Моєму спантеличенню не було меж. Ім’я «Алістер» мені було невідоме, і я вагалася, чи Торнлі усвідомлював, що каже.
Я лагідно поплескала його по долоні, а Томас нажахано дивився на всю цю картину.
— Ш-ш-ш. Заспокойтеся. Усе добре, містере Торнлі. Ви нам неабияк...
— Це... все... через... ту... кляту...
Його тіло бурхливо затрусилося, наче він запускав повітряного змія з металевим каркасом у грозу, і в нього влучила блискавка. Старий бився в конвульсіях, аж доки з його рота і ніздрів не потекла безперервна цівка крові. Я відскочила вбік і затукала до Джейн, щоб та повернулась і допомогла нам. Та було вже запізно.
Містер Торнлі помер.
РОЗДІЛ 10
«ГОСТРООКА МЕРІ»
ОЗЕРО СЕРПЕНТИН
ГАЙД-ПАРК
13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ
— Авжеж, у батьковому оточенні був Алістер. Не можу повірити, що ти його не пам’ятаєш, — промовив Натаніель, позираючи на мене в очікуванні пояснення, яке я ще не готова була надати. — І звідки такий раптовий інтерес?
— Та просто питаю.
Уникаючи братового погляду, я спостерігала за зграєю гусей, що саме пролітала над скляною гладінню озера у бік приймального будинку Королівської спілки порятунку життя — бездоганним клином у бездоганно свіжому осінньому повітрі. Вони, безперечно, відлітали на південь у пошуках м’якшого клімату.
Я намагалася збагнути природний механізм, що попереджав їх про наближення зими. Якби ж то і жінки на холодних вулицях Вайтчепела так само вміли відчувати загрозу, щоб мати змогу сховатися в безпечному місці.
Підібрала кілька пожовклих травинок і взялася вертіти їх між вказівним і великим пальцями.
— Аж не віриться, що за кілька тижнів зима уб’є всю цю траву.
Натаніель здавався роздратованим.
— Так, звісно, але ж навесні вона знов уперто проб’ється зі своєї мерзлої могили і обіцятиме надію на вічне життя.
— Якби ж лишень існували ліки від найсмертельнішої хвороби на світі, — пробурмотіла я.
— Це ж якої?
Я зиркнула на брата, знизала плечима й відвернулася.
— Самої смерті.
Тоді мені вдалося б оживити Торнлі й отримати відповіді на ті запитання, з якими він мене залишив. А ще якби було можливо повертати до життя мертвих, як відроджуються багаторічні рослини, у мене досі була б мати.
Брат не зводив з мене стривоженого погляду. Певно, гадав, що дядькова ексцентричність погано на мене впливає.
— Якби у тебе була можливість, ти б... спробувала втілити цей задум науковим шляхом? Зробила б смерть пережитком минулого?
Коли справа стосується близької людини, межі правильного й неправильного розмиваються. Життя змінилося б до невпізнанності, якби мати й досі була жива. А втім, чи була б ця істота схожою на справжню? Я тремтіла від самої думки про те, що могло б статися.
— Ні, — відказала повільно. — Я так не думаю.
З гілки над нашими головами долетіло цвірінькання дрібного горобчика. Я відламала шматочок медового пряника й кинула. Одразу налетіло двоє більших птахів, які почали змагатися за той дріб’язок. Ось вона, Дарвінова ідея про виживання найсильнішого в усій красі! Тут Натаніель розкришив свого пряника й осипав пташок, які чубилися, сотнею крихт. Тепер у кожного птаха було більше їжі, ніж той уявляв, що з нею робити.
— Ти безнадійний, — похитала я головою.
Натураліст із брата вийшов би нікудишній, він-бо повсякчас змінював наукові дані своєю добротою. Натаніель обтер пальці в рукавичці вишитою вручну хустинкою й відхилився назад, спостерігаючи, як пташки підбирають кожен шматочок, і на його обличчі розпливлася задоволена усмішка.
Я ж не відводила очей від хустинки.
— Маю визнати: приїзд тітоньки Амелії мене жахає.
Брат простежив за моїм поглядом і помахав хустинкою в повітрі.
— Я певен, буде чудово. Принаймні твоє шиття буде їй до смаку.
Окрім щоденних уроків на тему правильного господарювання в домі й приваблювання порядного чоловіка, тітка Амелія мала незбагненний потяг до вишивання монограм на кожнісінькому клаптику тканини, до якого лишень могла дотягтися. Мені було важко уявити, як це я встигатиму обшивати силу-силенну нікому не потрібних серветок і водночас навчатися дядьковій справі.
А якщо додати сюди ще й тітчині постійні сплески релігійності, то скидалося на те, що прийдешні кілька тижнів напевно виявляться виснажливішими, ніж я сподівалася.
— До речі, куди це ти днями втекла? — поцікавився Натаніель, відриваючи мої думки від шиття та інших «захопливих» занять. І залишатися без відповіді він вочевидь не збирався. — їй-право, не уявляю, чому ти мені не довіряєш. Ображаєш мене, сестричко.
— Ну гаразд, — зітхнула я. Треба відкрити один секрет, щоб приховати важливіші. — Кілька вечорів тому я прокралася в батьків кабінет і там натрапила на ім’я «Алістер». Оце й усе.
Брат насупився. Потягнув за рукавички, але не зняв їх.
— Що ти, заради королеви, робила в його кабінеті? Я не в змозі вберегти тебе від твоєї ж дурості, сестро. Ліків від цього, на жаль, іще не вигадали.
Я пропустила цю шпильку повз вуха й натомість зірвала виноградинку з грона в нашому кошикові для пікніку, що його Натаніель замовив у Fortnum & Mason. Кошик був ущерть набитий смаколиками, від яких так і текла слинка — починаючи імпортованими сирами та закінчуючи тепличними фруктами.
Щоб не здатися аж занадто цікавою, я неквапно витягнула сир та хліб із матер’яного мішечка і розклала їх на тарілці на килимку перед нами.
— То виходить, він був слугою?
— Алістер Данлоп — давній батьків візник, — сказав Натаніель. — Пригадуєш тепер? Добрий був чоловік, хоч і дуже ексцентричний.
У мене між бровами утворилася зморшка.
— Звучить ніби знайомо, але ж батько так часто змінює слуг, що всіх важко запам’ятати.
Я розмастила сир брі та інжирне варення від одного краю скибки хліба до другого й дала частунок братові, тоді зробила такий самий і собі. Щоразу, як мені здавалося, наче я успішно встановила якусь важливу деталь, виявлялося, що все не так просто.
Я мріяла знайти бодай одну кляту зачіпку, що спрямувала б мене у плідному напрямі. А взагалі було б добре, якби убивці, психопати й лиходії тримали в руках таблички, щоб допитливі уми могли без проблем їх помітити. Бо мене бентежило, що один такий звір зараз ходить поміж людей.
Натаніель замахав рукою у мене перед лицем.
— Ти чула, що я тобі сказав?
— Що, вибач?
Я кліпнула, наче проганяючи марево — де не було убивств і старих при смерті. Брат знову зітхнув.
— Я сказав, що батько звільнив його невдовзі після материної...
Він не хотів говорити слово «смерть», втім, як і я — промовлене вголос, воно ятрило рану, що залишалася свіжою навіть п’ять років по тому. Я стиснула братову долоню, показуючи: мені все зрозуміло.
— Хай там як, це сталося раптово. І причини я так і не дізнався, — сказав Натаніель, знизуючи плечима. — Утім, ти ж знаєш, яким буває батько. А містер Данлоп учив мене грати в шахи, коли його послуг ніхто не потребував. — Брат усміхнувся, і приємний спогад поліпшив його настрій. — Правду кажучи, я підтримую з ним стосунки. Він не міг і далі служити візником, бо батько звільнив його без належної рекомендації. Я кілька разів навідував його, щоб зіграти в шахи: і ставив та навмисне програвав гроші, щоб хоч якось поліпшити його становище. Бо воно в нього скрутне, і я чомусь почуваюся відповідальним за це. Нині містер Данлоп працює матросом на «Гостроокій Мері».
— Ще одне життя приречене на митарства з волі лорда Едмунда Водсворта та його ексцентричності, — промовила я.
Цікаво, що ж такого міг накоїти візник, щоб опуститися до рівня скромного матроса? Єдиним його злочином, напевно, був вияв доброти до мого брата.
Здавалося, що коли батько звільняв прислугу, життя кожного і кожної з них зазнавало найжахливіших змін. Принаймні Алістер іще дихав. Бо міс Ніколз більше ніколи не вдихне повітря біля Темзи, хоч яке воно шкідливе.
Хибно витлумачивши моє мовчання, Натаніель обхопив мене рукою за плече і пригорнув у втішливих обіймах.
— Певен, він задоволений, сестричко. Деякі чоловіки тільки й живуть задля свободи, яку їм дарує драїння палуб на великому кораблі чи перенесення скринь із вантажем. Жодних обов’язків. Жодних турбот, пов’язаних із походами на чаювання чи в курильні — одягти білу краватку чи чорну та інші нісенітниці «вищого світу». Лишень вітер, що розвіває їм волосся. — Він замріяно усміхнувся. — Це славне життя.
— Кажеш так, наче сам хочеш зректися благородного імені й узятися драїти палуби.
З Натаніеля вийшов би жахливий моряк, і ми обоє це знали. Брат, може, й подумував відмовитися від благ, які мав у житті, заради свободи, а проте надто вже дорожив імпортованим бренді та французьким вином. Він їх нізащо не проміняє на дешевий ель у вогких пивницях. Одна лиш думка про Натаніеля із розкуйовдженим волоссям, який доплентує до шинкваса й замовляє собі щось настільки простацьке як пінта елю, викликала в мене усмішку.