Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 19)

Перш ніж він встиг піддражнити мене у відповідь, підійшов кучер. Нахилившись, він прошепотів щось братові на вухо, і Натаніель кивнув, а затим звівся на ноги й розправив перед свого костюма.

— Боюся, нам доведеться перервати обід завчасно. Надійшла звістка: тітонька Амелія та кузина Ліза вже прибули. Ти, гадаю, не квапишся виконувати обов’язки «пристойної леді». Тож із тобою все буде гаразд, якщо я залишу тебе доїдати обід наодинці?

— Мені навряд чи потрібна нянька, — відповіла я. — І твоя правда: я не відмовлюся від зайвої хвилинки, щоб насолодитися останніми митями власної свободи.

Тут я широко всміхнулася, бо добре знала: була б Натаніелева воля, окрім покоївки та лакея, мене б зараз супроводжували охоронець, гувернантка, доглядальниця і ще невідь-хто, кого брат додумався б до мене приставити.

— Іди вже, — підігнала я його. Та брат усе стояв, плескаючи себе по боках, і вагався.

— Зі мною все буде добре. Я трохи понасолоджуюся свіжим повітрям і повернуся додому. — Я перехрестилася. — Обіцяю, що з жорстокими убивцями перед вечерею не чаюватиму. Годі вже дивитися на мене так стурбовано.

Усмішка зійшлась у двобої з хмурістю, і зрештою перемогла — Натаніелеві вуста сіпнулися догори.

— Чомусь від твоїх слів спокійніше мені аж ніяк не стає. — Він зняв капелюха у прощальному жесті. — До вечора. І ще... — тут брат замовк, оглядаючи моє вбрання, — раджу тобі перевдягнутися у щось... відповідніше до смаків тітоньки Амелії.

Я помахала йому, а коли Натаніель зник із виду, розщепила схрещені за спиною пальці. Безумовно, я перевдягнуся з вершницької «амазонки» в сукню, коли повернуся додому, та спершу навідаюся в порт — поспілкуватися з таємничим Алістером Данлопом, аби вивідати секрети, які він приховує на борту «Гостроокої Мері».

* * *

— їй-право, не уявляю, навіщо ти наполіг на тому, щоб узяти цього бісового звіра з нами, — висловила я своє нарікання Томасові, коли заледве не перечепилася через повідець утретє. — На цих клятих підборах досить важко ходити і без того, щоб шпортатися що п’ять секунд через короткозорого пса.

Хлопець кинув очима на рядок срібних гудзиків спереду моєї чорної «амазонки», напрошуючись на гримасу з мого боку. В його погляді читалася переконаність, що в цьому вбранні — аж до бриджів, що пасували до решти — мені ніщо не мало б заважати пересуватися.

— Хотіла б я побачити, як би ти давав собі раду в корсеті, кісточки якого врізаються тобі у ребра, — огризнулася я, тепер уже дивлячись на його одяг. — І як ти впорався б зі спідницею, що майже цілком покриває тобі ноги, але на такому вітрі весь час перекручується на стегнах.

— Водсворт, якщо хочеш побачити мене без штанів, то тільки скажи. Я з превеликою охотою вдовольню твоє прохання.

— От нахаба!

Хлопець начебто вигулював біло-коричневого висловухого дворнягу біля озера, коли раптом натрапив на мій пікнік. Мені здавалося, що це була занадто підозріла відмовка — тим паче, що натрапив він на мене саме тоді, коли лакей, Джон, складав залишки їжі в кошик. Томас прихопив кілька шматків буженини, щоб почастувати свого чотирилапого товариша. Тож Джона та покоївку, тільки й радих, що уникнуть моєї чергової авантюри, я відправила додому з майже порожнім кошиком.

Щойно я вказала на малоймовірність того, що це збіг, як Томас заявив, що це була лишень «мила випадковість», і взагалі я маю бути вдячна за «товариство джентльмена, коли вже походжаю на очах у піратів та горлорізів».

Хай би ліпше був вдячний, що я «випадково» не заколола його шпилькою для капелюшка. Хоча насправді мене втішило, що юнак мене розшукав.

Брукована вулиця була досить широка, та йти нею було ой як незручно — стільки всього тут відбувалося водночас. Докери підіймали скрині на борт великих кораблів, а дерев’яні вантажі небезпечно теліпалися на мотузках у них над головами. У складські приміщення закочували винні бочки та здорові металеві діжки з тютюном. Горланили крамарки, рекламуючи товари і послуги, які продавали чи надавали в крамницях на сусідніх вулицях — від випічки до латання подертих вітрил.

Ми рушили в бік наступного причалу, де скупчилося ще більше кораблів. Чи не всі тутешні крамниці були присвячені морським пригодам, і у вітринах пишалися золоті компаси, секстанти, хронометри та інший корабельний реманент, якого можна забажати. Я спостерігала, як митник оглядав вантаж, що його вивантажили з найближчого судна. Мідні ґудзики на форменому кітелі миготіли на пообідньому сонці.

Коли я підійшла ближче, митник усміхнувся до мене і зняв кашкета, вітаючись. На моїх щоках виступив рум’янець.

— Ой, та ну! — фиркнув Томас. — Він же далеко не такий красень, як я.

— Томасе, — прошипіла я і штурхнула його ліктем.

Юнак удав, наче йому боляче, але було очевидно: він зрадів, що знову заволодів моєю увагою.

Крамниці поступилися місцем занедбаним будинкам, які купчилися й тіснилися, неначе щурі в норі. Зі стічних канав здіймався сморід сміття, змішуючись із запахом прибитої до берега дохлої риби. На щастя, від води постійно віяв бриз, куйовдячи мені пасма волосся й випробовуючи, чи добре на мені сидить вельветовий капелюшок.

— Це Тобі, — відповів Томас на моє неозвучене запитання, тим часом розглядаючи веремію навколо нас. — І він розумніший за половину Скотленд-Ярду. Водсворт, та ти маєш цілувати землю в мене під ногами за те, що я прихопив такого чудового пса. Або ж поцілуй мене в щоку на радість усім тутешнім митникам та лайдакам.

Я пропустила повз вуха його спробу непристойно позалицятися і натомість зосередилася на песикові, який ішов собі перевальцем по бруківці, а тоді звернув на причал. І як він тільки не шубовснув у воду — це-бо була найнезграбніша тварина з усіх, що я бачила. Особисто мені до вподоби були коти з їхньою невситимою цікавістю.

— То цей Тобі — твій родинний пес?

Томас рахував і читав про себе назви кораблів, які ми проминали на своєму шляху до «Гостроокої Мері».

— Ні, я його позичив, — відказав хлопець і зупинився перед черговим скупченням суден, які хиталися і порипували від припливу, а їхні щогли лісом здіймалися над нашими головами.

Тут стояв такий галас, що я власних думок не чула за криками моряків. Натаніель вжахнувся б, дізнавшись, які брудні слова я чую, та від цього вони чомусь видавалися мені тільки принаднішими.

Із палуби якогось корабля донеслося мекання кіз та цвірінькання екзотичних птахів. Я не стрималася і витягувала шию, аж доки не помітила барвисте оперення папуги, що бився крилами об стінки клітки. Затим на кораблі засурмив і затупав ногами слон, якого намагалася вивести на сушу сила-силенна матросів.

Написи на розвантажених ящиках свідчили, що в місто прибув мандрівний цирк. Іще кілька тижнів тому я мріяла відвідати його виступ разом із братом. Циркова програма людей-дивовиж була знана по цілому світу, а декого з них «належало побачити, щоб повірити».

— Я чула, у них є чоловік, який ковтає полум’я, — сказала я Томасові, доки ми проминали корабель. — І ще один, який має чотири ноги. Звісно, якщо таким чуткам можна вірити.

— Та що ти кажеш? — відповів той. — Особисто мені приємніше буде залишитися вдома і провести час із книжкою.

Королева Вікторія була палкою шанувальницею цирку, тож обов’язково завітає на прем’єрний виступ. А разом із нею там будуть і ті, хто вважав себе впливовими особами, і кілька справді важливих персон.

— Поглянь-но, — вказала я на розшукуваний корабель, — онде він. «Гостроока Мері».

— Тримайся поруч, Водсворт, — мовив Томас. — Не подобається мені вигляд цих хлопців.

Я зиркнула на нього, і моїм тілом розлилася легка теплота.

— Обережніше, містере Кресвел. Бо ще хтось подумає, наче ви до мене небайдужий.

Він кинув на мене погляд, а його брови зійшлися, так ніби я сказала щось дивне.

— Тоді я хотів би зустрітися з цією людиною. Бо вона вельми прониклива.

І не зронивши більше ні слова, юнак подався вперед, а я на мить приголомшено стала на місці й тільки витріщалася на нього. Ну що за невиправний брехун! Врешті опанувавши себе, я поквапилася слідом.

Розмірами корабель скидався на маленький рукотворний острів зі сталі — такої ж сірої та невиразної, як і лондонська буденність. Завдовжки він удвічі перевершував решту кораблів на цьому причалі, а його команда здавалася удвічі непривітнішою.

Щойно ми наблизилися до капітана, кремезного чолов’яги з чорними очима й поламаними зубами, сумирний на вигляд Тобі враз визвірився на нього, наче хижий вовк, оголивши ікла й голосно та загрозливо загарчавши.

Капітан подивився на песика, а тоді ковзнув поглядом по нас із Томасом.

— Юним панночкам тут не місце. Забирайтеся звідси.

У мене теж виникло бажання ошкіритися — кудлатому Тобі сподобалося б, — та натомість я мило всміхнулася, виставивши напоказ тільки частину своїх перлово-білих зубів: тітка Амелія завжди повторювала, що чоловіків легко зачарувати.

— Ми шукаємо містера Алістера Данлоиа. Нам сказали, він працює у вас.

Капітан мерзенний чоловік плюнув у воду й підозріливо придивився до мене.

— Яке вам до нього діло?

Поруч напружився Томас і почав стискати й розтискати кулаки.

Я усміхнулася знову, але цього разу навмисно дивлячись у точку над капітановим плечем. Хитрий і чемний підхід моєї тітоньки спробували — тепер час зробити все по-своєму.