Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 21)

Натаніель ткнув мені в руки чашку гарячого чаю. Я й не помітила, коли він перетнув кімнату. Я задивилася на пару, що здіймалася над блідим, майже золотистим питвом.

Це неможливо, та я могла заприсягтися, наче розчула кілька останніх напружених ударів серця, перш ніж той чоловік стік переді мною кров’ю.

Томас запевняв мене, що навіть якби ми прибули буквально за кілька митей після нападу, чоловік усе одно помер би майже миттєво. Проте глибоко всередині мене гризло болісне відчуття, що якби я притиснула йому до рани якусь хустину, замість відшпурювати його голову, це врятувало б чоловікові життя. Що ж це за дівчина, яка так призвичаїлася до вигляду крові, аж геть на неї не зважає? Однозначно жахлива.

— Якщо ми можемо щось зробити, детективе... — промовив Натаніель, проводжаючи поліціянта з вітальні; а я й забула, що він тут був.

До мене долітали уривки їхньої розмови, доки вони йшли до парадних дверей. На тілі виявили документ, який підтверджував мої найгірші страхи: до містера Данлопа дісталися, перш ніж у мене з’явилася нагода опитати його. Відчуття провини так туго стиснуло мене, що мені забракло дихання. Скільком іще судилося померти, перш ніж я розкрию правду?

Я сьорбала запашний чай, даючи теплу розтікатися горлом і далі вниз стравоходом — і зігрівати мене зсередини.

Я нічогісінько не знала про містера Данлопа та його особисте життя, тож і найменшої гадки не мала, хто міг бажати йому смерті. Може, хтось із тих, із ким він разом працював?

Звісно, вся команда «Гостроокої Мері» здавалася спроможною на вбивство, та зовнішній вигляд, на лихо, частенько буває оманливим. Мати любила читати мені історії з книжок, які привезла від бабусі. Попервах я крутила носом, вважаючи, що під пошарпаними обкладинками не криється нічого корисного. Як же я, снобка, помилялася.

Слова з пошерхлих сторінок були чарівні — геть як чарівна принцеса, яка ховається поміж бідняків. Мама навчила мене, що судити про речі за їхнім зовнішнім виглядом нерозумно, і я часто намагалася не забути цю її настанову.

Спогад про те, як я згорталась клубочком на маминих колінах, приніс із собою нову хвилю смутку. Скільки смертей і страждань має випасти на долю простій дівчині? Відчинилися і зачинилися двері; я кліпнула, щоб відігнати сльози, зла на себе через власну слабкість.

Натаніель опустився у крісло з високою спинкою навпроти мене і нахилився вперед, щоб зазирнути мені у вічі. Частина мого єства очікувала, що зараз він почне шпетити мене за самовільність та мою ж схильність до безрозсудності. Натомість він усміхнувся.

— Ти найвідважніша людина з усіх, кого я знаю, сестричко.

Я не стрималася і пирхнула. Насправді я розкисла, знай, тільки шморгала носом і плакала — теж мені взірець відваги. Протягом усієї поїздки додому Томас не випускав мене з обіймів, щоб я геть не розклеїлася. Я вбирала його силу і тепер дуже за цим сумувала. Натаніель похитав головою, запросто прочитавши мої думки. Хоч, сподіваюся, не ту про Томаса та його обійми.

— Добра половина батькового товариства не наважилася б опитувати портову публіку, — сказав брат. — Потрібна неабияка хоробрість, щоб зробити те, що зробила ти. — Він опустив очі. — Єдине, про що я шкодую, це про той жах, який тобі довелося пережити, побачивши того чоловіка з... словом, шкода, що саме ти його виявила.

Я здійняла руку, зупиняючи його. Мені не хотілося більше згадувати про те, як знайшла бідолашного містера Данлопа. Я підвела підборіддя і прогнала нові сльози.

— Дякую, — мовила.

Я звелася на ноги, поставила чашку на столик і обхопила себе руками. Мені було потрібно покинути цю кімнату й прочистити голову.

Нахилившись, щоб підібрати спідниці, я раптом усвідомила, що й досі вбрана в закривавлену вершницьку «амазонку» з бриджами. Можливо, тітку Амелію майже до зомління довела не тільки звістка про мою зловісну знахідку.

Насамперед мені треба було перевдягнутися у чисту одежу. Навіть найкращий солдат у війську Її Величності не піде в бій у порваних штанах, переконувала я себе.

Натаніель теж підвівся.

— Куди ти зібралася?

— Хочу перевдягнутися, — усміхнулась я. — А опісля відвідаю Томаса. Я маю дещо з ним обговорити, і боюся, до ранку це не зачекає.

Брат розтулив було рота, щоб сперечатися, але спинився. Я щойно виявила понівечене тіло чоловіка у портовому провулку. Тож цей надвечірній візит до містера Томаса Кресвела був його найменшою тривогою.

Натаніель зиркнув на годинник, а тоді перевів погляд на мене.

— Невдовзі я й сам маю йти. І вернуся, либонь, коли ти вже спатимеш. Тож будь ласка, заради мого спокою, спробуй повернутися додому, перш ніж зовсім стемніє. Досить із нас гострих відчуттів на один вечір. Другого такого жахіття, боюсь, я не переживу.

Ми вийшли в коридор, і я пильно вгледілася братові в обличчя. Він і далі потерпав від стресу. Тонкі зморшки навколо очей поглибилися. Його виснаження давалося взнаки навіть сильніше, ніж кілька днів тому.

Мені було зле від того, що додаю Натаніелеві нових клопотів до інших його турбот. Він був завантажений навчанням, а тепер, коли батько виїхав, мав іще й перейматися господарством і пильнувати мене, доки на вулицях міста орудує вбивця жінок. І я геть не полегшувала йому завдання, тікаючи з дому поночі та знаходячи мертві тіла вдень.

Я покрутила каблучку матері у себе на пальці спершу в один, а потім у другий бік.

— А як би ти почувався, якби я натомість запросила Томаса ненадовго до нас?

Я усвідомлювала: це обурлива пропозиція, адже Натаніеля не буде вдома, щоб наглядати за нами. А втім, вирішила, що братові стане спокійніше на душі, якщо він знатиме, що я не виходила з дому. До того ж удома були тітка Амелія й Ліза, а отже, формально я не залишуся з Томасом сам на сам.

— Одрі Роуз... Я не певен, що це гарна ідея.

Брат дивився на мене протягом кількох болісно довгих секунд, розриваючись між тим, що було суспільно прийнятним, і тим, що зрештою поліпшить його самопочуття. Він дістав свого улюбленого гребінця, розчесав волосся і сховав його в кишеню піджака. Відтак промовив:

— Гаразд, я зателефоную йому перед виходом. Але не зачиняйте дверей. — Він глибоко вдихнув і глянув углиб коридору. — І будь ласка, залишайтесь в їдальні та салоні. А ще сидіть на пристойній відстані одне від одного. Бо нам тільки бракувало, щоб поповзли чутки. Батько повернеться менш ніж за два тижні — і приб’є нас обох, якщо твоя репутація заплямується. Особливо з огляду на його...

Тут Натаніель різко стулив рота й розвернувся. Е, ні, він так легко не відбудеться за приховування таємниць від мене. Я кинулася за ним, схопила за рукав і смикнула у свій бік.

— Особливо з огляду на його що? — зажадала відповіді я. — Що ти приховуєш, Натаніелю? Він повернувся в місто? Чи його самопочуття досі не покращилося?

У брата був такий вигляд, наче він зараз волів би повторно спілкуватися з детективним інспектором, а не зі мною. До мого горла підступило жахливе відчуття. Я стисла його руку і благально зазирнула йому у вічі. Натаніель зітхнув. Він ніколи не міг довго опиратися своїй єдиній сестрі, і я відчула дрібний докір сумління за те, що скористалася з його слабкості.

— Твій батько мав зустрічі з потенційними нареченими для тебе — у місті й за містом, — оголосила тітка Амелія, яка, здавалося, виросла з-під землі.

Вона скидалася на жіночу копію моїх батька та дядька: висока, білява і вродлива. Поглянувши на неї, було неможливо повірити, що вона вже розміняла п’ятий десяток.

Тітка Амелія уособлювала сам ідеал, до якого повсякчас мали прагнути всі жінки. Геть усе від її чепурної зачіски до атласного взуття на ногах було бездоганним та вишуканим. Навіть несхвальний вираз на її худому обличчі, й той був немов королівський.

— Хоча після твоїх сьогоднішніх витівок та чуток, які вони неминуче породять, я не певна, чи його старання принесуть плоди. Якби я не знала тебе так добре, то вирішила б, що ти навмисно намагаєшся зруйнувати усі свої надії на шлюб.

Я перевела погляд із тітки на брата.

— Ти ж запевняв, що батько взагалі не покидає Бата.

— Один молодик уже тижнями листується з батьком. Із того, що мені відомо, його сім’я має чудові політичні зв’язки. Тож поєднання наших родин має сенс. Батько повернувся до Лондона, щоб зустрітися з ним, але тільки на день.

Здавалося, ніби земля, позіхнувши, розверзлася під моїми ногами й заковтнула мене цілком. Я все думала про те, що батько таємно зустрічався з потенційними нареченими, хоч мав би зосередитися на одужанні.

— Але ж у мене ще навіть дебюту не було! — вигукнула я. — У мене цілий рік попереду, перш ніж доведеться перейматися балами та званими вечерями. Як мені думати про таке зараз, коли я навчаюся у дядька, а у Вайтчепелі тривають убивства? Ні, я навіть не припускаю можливості, щоб хтось залицявся до мене у такий час.

Окрім, можливо, певного юнака з бешкетною стрункою в душі. І тут мене осяяло... Томасова ж сім’я мала політичні зв’язки, чи не так? І ми з ним уже не один тиждень працювали разом. А що, як його залицяння справжні?

Тітка Амелія перехрестилася.

— Це буде диво, якщо після того, що сталося, вони й далі будуть зацікавлені в союзі з нами. Треба суттєво підлатати твою репутацію. Завтра я влаштую післяобіднє чаювання. Тобі піде на користь спілкування з дівчатами твого віку, які цікавляться пристойними речами. Більше жодних дитячих вибриків чи розмов про вбивства. І тим паче жодного «навчання» неприродному ремеслу твого дядька. Якщо про це дізнається твій батько, він знову занедужає. Я зрозуміло висловилася?