Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 22)

Я роззирнулася на брата у пошуках підтримки, але той був зайнятий.

— Але... — почала було я.

Натаніель подивився на годинник і кинув на мене співчутливий погляд.

— Спробуй наразі не перейматися цим. Певен, усе владнається. А тепер я справді мушу йти. Я мав зустрітися з головним адвокатом іще пів години тому.

Не дочекавшись моєї відповіді, він зняв капелюха у прощальному жесті, заквапився до парадних дверей і вийшов. Я ж залишилася сам на сам із наслідками вибуху, яким він мене ошелешив.

Чому це батько так раптово вирішив видати мене заміж, і що за незнайомий молодик писав йому щодо мене? Якщо то був не Томас, тоді хто? У животі зазміїлося неприємне відчуття. Цей поворот подій був мені аж ніяк не до вподоби, і я збиралася зробити все, що в моїх силах, щоб не допустити до себе жодних залицяльників. Я стиснула кулаки.

— Шлюби за домовленістю вийшли з моди, — зауважила я, намагаючись вплинути на тітчине самолюбство. — Про таке точно пліткуватимуть.

— Насамперед, — промовила тітка Амелія, сплеснувши в долоні й не звертаючи на мене ані найменшої уваги, — треба позбутися цього огидного закривавленого вбрання. А опісля ми подбаємо про твою зачіску.

Вона зморщила носа, наче спостерігала за гризуном, що риється у смітті. А мене саму аж пересмикнуло. Після того як я виявила щойно вбиту людину, мені було зовсім не до зачіски.

— Їй-право, Одрі Роуз, ти занадто вродлива і занадто доросла, щоб і далі поводитися як невиховане дівча, — сказала тітка. — Тож після купання приходь до мене з голкою та ниткою. Час нам подбати про твою весільну скриню.

 

РОЗДІЛ 12

РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ

ДІМ ВІДСОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

За дві години, кільканадцять разів смачно гмикнувши на знак схвалення, тітка нарешті пішла спати — задоволена, що стібок за стібком залатала мою непристойність.

Здавалося, її більше не бентежило те, що я виявила тіло вбитого, позаяк за порушення суспільних табу я заплатила, вишиваючи чарівні фіалки та в’юнкі виноградні лози.

Тітка також наполягала, щоб моя нова покоївка почала додавати мені «лоску і блиску» після купання. Коли ж я заперечила проти цього і заявила, що й сама добре впораюся, тітка лишень перехрестилася і налила собі ще вина, а відтак звеліла покоївці дбати про мій зовнішній вигляд віднині та щодня.

Я ледве стрималася від спокуси стерти надлишок фарби навколо очей, особливо коли Томас узявся самовдоволено на мене позирати. Як і решті дівчат мого віку, мені подобалося накладати косметику, але я завжди робила це в міру.

— Поліція стверджує, що його горло розітнули шестірнею.

Томас совався у кріслі в нашій вітальні. Я суворо заборонила йому курити у своєму домі, тож, розповідаючи про деталі розслідування, хлопець почувався явно не в своїй тарілці. Він підсунув до мене один із дядькових медичних записників, і його пальці на якусь мить затрималися коло моїх, а тоді юнак заходився вертіти в руках власного зошита.

— А як хтось, заради Бога, міг завдати такої шкоди звичайною шестірнею? — поцікавилась я, й собі вовтузячись у кріслі від хвилювання.

Було незвично приймати Томаса у себе вдома без нагляду, дарма що досі ми провели вже чимало часу разом і в Лондоні, і в Ридінгу, а мої тітка та кузина перебували в кімнатах кількома поверхами вище.

Мені здавалося, що тільки-но ми почнемо обговорювати вбивство, як напруга спаде, та тепер скидалося на те, що цього не станеться.

— Перетворити щось на кшталт неї на зброю нескладно. — Томас підніс було чашку до рота, але так і не зробивши ковток, поставив її на місце і перехопив мій погляд. — Шестірні металеві й мають гострі кінці. Всякий шаленець чи п’яниця зуміє убити такою. Власне, я й сам нагострив якось кілька шестерень.

Я не наважилася запитати, навіщо він це робив (чи для чого йому знадобилися нагострені шестерні), тож знехтувала хлопцевим зізнанням. Натомість я зосередилася на справі й, барабанячи пальцями по записнику, промовила:

— На перших двох місцях злочину теж знайшли шестерні. Це надто серйозно, щоб бути простим збігом і не мати стосунку до нашого розслідування — тобі не здається?

— Люба Водсворт, моє товариство йде тобі на користь. Твій розум вельми... привабливий, — промовив Томас, хитро здійнявши брови й не зводячи очей з мого недавно заплетеного волосся. — Чом би нам не випити вина і не потанцювати? Убрана ти саме для цього — тож скористаймося з нагоди.

Він подав мені руку, долонею догори; на обличчі в нього грала лукава усмішка.

— Томасе, благаю... — Я відштовхнула його руку й зашарілася. Танцювати з Томасом отак наодинці й без нагляду — це скандал і надто велика спокуса. Та й до розгадки це нас не наблизить, вирішила я. — Тітка Амелія спопеліла б нас на місці, заставши за цією... непристойністю.

— Гм. Проте її передчасна кончина звільнила б тебе від уроків вишивання, чи не так? То, може, пропустімо танці й одразу пристрасно обіймімося.

— Томасе... — повторила я з докором.

Я була переконана: що швидше ми дізнаємося, хто убивця, то скоріше я спекаюся Томаса Кресвела та його викрутасів. Бо інакше не встигну й оком змигнути, як ми вже цілуватимемося десь по завулках. І відтак моя репутація, безперечно, стече в канаву. А тому була розчарована, коли від думки, що більше не проводитиму з ним час, відчула несподіваний укол досади.

— Що ж, нехай, — зітхнув юнак і відхилився назад. — Я вважаю, що в порту за нами хтось стежив. Тоді він і почув, як ми розпитували про містера Данлопа. Це єдине логічне пояснення. Якщо ми встановимо особу цього невідомого, то, певен, це і буде вбивця.

— А якби у мене була корона, я була б королевою, — не стрималась я. — Їй-право, Томасе, це ж сміховинно. Якщо, якщо, якщо. Нам потрібне дещо переконливіше за просте «якщо», якщо ми збираємося піймати жахливого вбивцю.

Хлопець не оминув увагою іронію в моїх словах. Він нахилився до мене (наші обличчя опинилися на небезпечно близькій відстані одне від одного), і його вуста повільно розтягнулися в усмішці.

— А якби я придбав тобі корону, ти бігала б довкруж Букінгемського палацу в самісінькій нижній спідниці, вимагаючи від варти пропустити тебе?

— Будь серйозніший, — зробила я зауваження Том асу, посміявшись із абсурдності такої картини. — Як ти взагалі собі таке уявляєш? Таж мене кинуть у Тауер, а ключ викинуть у Темзу. Щоб і не знайшовся.

— Не бійсь! Я знайду шлях, аби визволить тебе із каземату, красна панно.

Я похитала головою.

— Чудово. Тебе кинуть до сусідньої камери, і ми обоє будемо приречені.

Томас зайшовся щирим сміхом, а за кілька секунд його очі ковзнули до моїх вуст і там залишилися. Раптово згадавши, що ми тут самі, я зглитнула, не в змозі вигадати бодай одну добру причину, щоб його не поцілувати. Суспільство вже й так мало мене за негідницю, то чом би мені не прийняти це і трошки не розважитися? Кузина Ліза випитуватиме в мене кожнісіньку дрібницю... а втім, трохи попліткувати може бути весело.

Оцінивши мою реакцію, Томас почав поволі скорочувати відстань між нами, і за цей час мій пульс прискорився, а вираз обличчя хлопця змінився на ніжно-беззахисний. Так, подумала я. Це правильно.

Досконалішого першого поцілунку й уявити неможливо.

Брязкіт, що донісся з кухні під нами, зруйнував чари. Томас різко випростався у кріслі й з надмірним завзяттям розгорнув свій зошит. У вітальні враз стало градусів на двадцять холодніше.

Я не могла повірити, як швидко він себе від усього відрізав. Якусь мить думала, чи не затопити тут камін, проте це навряд чи розтопило б його кригу.

Я розправила плечі й зібралася з думками. Що ж, гаразд. Я теж можу бути такою ж мінливою, як і він, якщо Томас бажає саме таких стосунків. Нам не обов’язково сміятися чи навіть бути друзями. І взагалі, дарма я проявила до нього симпатію. Аж не віриться, що я заледве не поцілувала його, такого ганебника.

Хоча, якщо бути зовсім із собою відвертою, мені було приємно мати знайомого, який в уявленні суспільства був таким самим ненормальним, як і я. Підростаючи, я не мала найкращого друга чи подруги і взагалі не зазнала такого штибу стосунків, адже батько забороняв будь-які дружні візити до нашого дому через ризик зараження інфлюенцою чи віспою.

Та попри всі його старання, зараза таки проникла у наш дім.

Батько не усвідомлював, наскільки такі дії все для мене ускладнять, коли я стану досить дорослою, щоб приймати запрошення на чай. Адже тепер для пошуку друзів мені доведеться покладатися на тітку та кузину. Однак мені не слід гніватися на батька — він робив усе, що міг, хоч воно й ішло на шкоду.

— Оцей я теж візьму.

Я схопила ще один записник із Томасового боку столу. Здавалося, що перед прибуттям хлопець прихопив із собою чи не всі записники мого дядька, а тепер ніби ховав їх від мене, як ховав і свої манери.

Він навіть не підвів голови від роботи. З-поміж усіх... Я зціпила зуби й кілька разів перечитала ту саму низку речень, примушуючи мозок встановити зв’язок між жертвами. Двоє повій, міс Сміт і візник, який став моряком. Від раптового усвідомлення мене пересмикнуло: більшість із них були так чи інак пов’язані з моїм батьком. Єдиною, хто не мав із ним нічого спільного, була міс Енні Чепмен, і саме її убили в найжорстокіший спосіб. Усе вказувало на те, що міс Чепмен не знала убивці, тоді як решта — напевно. Я важко зглитнула, розуміючи, що треба негайно дещо зробити.