Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 24)

Я просвердлила його поглядом, а молодий поліціянт не звертав на нього уваги.

— Перепрошую за неґречність, міс. Я суперінтендант Вільям Блекберн, командую чотирмастами вісімдесятьма констеблями, що зараз перебувають у Гайґейті.

Ім’я суперінтенданта здавалось мені туманно знайомим, та я не могла пригадати, де його чула. Можливо, вичитала в якійсь газеті у зв’язку із убивствами.

Томас перервав мої невиразні роздуми.

— І здається, всім наказано топтатися всередині будинку, — пробурмотів він, а відтак, відсторонивши офіцера, увійшов туди, щоб особисто оцінити ситуацію.

Мені хотілося придушити його за ці грубощі. Суперінтендант Блекберн міг надати нам відповіді, яких ми б інакше не отримали. Попри розвинутий розум, Томас просто вражав тупістю, коли йшлося про взаємодію з іншими людьми. І якби задля допомоги дядькові мені довелось подружитися із самим дияволом, я радо на це пішла б.

Раптово для себе я виявила, що вибачаюся за поведінку однокласника.

— Він трохи збуджений, даруйте за його нечемну поведінку. Він може бути дуже... — і тут я замовкла.

Томас Кресвел не був ані приємним (хіба що зрідка до мене), ані принаймні ввічливим. Мати порадила б мені змовчати, коли я не можу дібрати про людину доброго слова, тож саме це я і зробила.

Суперінтендант Блекберн знов сором’язливо всміхнувся і запропонував мені руку. Повагавшись усього мить, я просунула крізь неї свою. «Будь чемною дівчинкою, Одрі Роуз», — нагадала собі.

— Я проведу вас усередину і спробую якнайдохідливіше пояснити причину арешту вашого дядька, — він замовк і роззирнувся навсібіч, а відтак нахилився до мене — і з його шкіри здіймався майже знайомий аромат. — Боюся, справи кепські, міс.

 

РОЗДІЛ 13

КРЕСЛЕННЯ І ЗАКРИВАВЛЕНІ БОЛТИ

ЛАБОРАТОРІЯ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙҐЕЙТ

13 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Переступити поріг підвальної лабораторії дядька, коли там, немов стерв’ятники, обнишпорювали все непрохані гості, уже саме собою виявилося для мене сущою мукою, що сіпала мені зв’язки між кістками.

Болісно відчувалася відсутність дядькових книжок, нотаток та записників. Здавалося, наче мені випиляли якесь ребро й зоставили хапати повітря із зяючою дірою в грудях. Відпустивши Блекбернову руку, я повільно обернулася навсібіч, не ймучи віри тому, що бачили мої очі. Якщо це сон, то я сподівалася прокинутися від жахіття якомога скоріше. А втім мене не полишало неприємне відчуття, що страхітливі кошмари насправді тільки починаються.

Неторканими залишилися хіба що банки зі зразками, і законсервовані померклі очі з німим осудом спостерігали за хаосом навколо. О, як же мені хотілося стати в цю мить схожою на ці безживні, позбавлені відчуттів предмети.

Будь-що ліпше за дійсність, яка оточувала мене.

Місце, яке місяцями служило мені за прихисток, за кілька годин рознесли руки людей, яким було байдуже до роботи, що тут відбувалася.

— ...а також його досвід у проведенні розтинів і загальна обізнаність у медицині зіграли проти нього, — вів далі суперінтендант Блекберн, та я ніяк не могла зосередитися на словах.

Хвала небесам, що з нами не було дядька. Бо інакше його серце розірвалося б навпіл.

Я безпомічно дивилася на те, як поліціянт насилу витягає з полиці великий позолочений том, що його дядько торкався іще кілька коротких днів тому, як кладе його до коробки, наче якусь скажену тварину, яка от-от на накинеться на нього. І шкодувала, що цього не станеться.

Відтак поліціянт дістав маленький ящичок, який дядько тримав у столі. З ящичка злетіла кришка, і на підлогу висипалися болти з гвинтами. Усі присутні завмерли. Поліціянт нахилився зібрати розкидане, а коли підвівся, щоб показати деталі суперінтендантові, на його приголомшеному обличчі проступила огида.

Болти вкривала іржава червінь, яка могла бути лиш однією річчю. Кров завмерла мені в жилах, коли я через усе приміщення зустрілась очима із Томасовим переляканим поглядом.

— Мені потрібно поговорити з дядьком. Мені треба... Я можу пояснити... Тільки треба...

Хтось поставив поряд зі мною стілець, і я одразу ж плюхнулася на нього. Здавалося, наче з лабораторії висмоктав усе повітря новітній паровий прилад, рекламні оголошення якого я бачила по всьому Лондону. І що собі дядько думав, коли крав докази? Ці болти були зібрані на місцях злочинів і були власністю Скотленд-Ярду.

З необережності дядько виставив себе головним підозрюваним, і тепер я не уявляла, як зумію йому допомогти чи до кого бодай можу звернутися по допомогу.

Батько, дарма що має необхідні зв’язки, радше дивитиметься, як його брата повісять, ніж ворухне хоч одним пальцем, аби цьому запобігти. Натаніель, хай і прагнутиме допомогти (принаймні заради мене), найпевніше, так і не наважиться нічого зробити, щоб не прогнівити батька чи спричинити ще більший скандал, який неодмінно чигатиме на рід Водсвортів. Адже скандалу такого масштабу не вдасться уникнути; про нього напишуть у всіх газетах, щойно журналісти відчують його запах.

Ну а тітка Амелія, безумовно, влаштовуватиме бучні вечірки й щодня відвідуватиме церковні служби, щоб відволікти людей від її родинних уз зі зганьбленим братом.

І звісно, залишалася ще бабуся.

У неї не було кревної спорідненості з батьковою гілкою родини, а відтак вона не вважатиме за потрібне втручатися. Не зі злоби, а через глибоку неприязнь до всіх Водсвортів чоловічої статі. Бабуся відкрито звинувачувала мого батька у смерті матері й дала чітко зрозуміти, що «коли Водсвортів поведуть на шибеницю за їхні злочини, то вони побачать моє радісне обличчя у першому ряду глядачів». А ще пообіцяла почастувати всіх присутніх домашніми бунді ладу1.

1 Індійські солодощі кулястої форми, які готують, обсмажуючи дрібні шматочки тіста з путового борошна в цукровому сиропі з додаванням насіння та запашних спецій.

Щоразу, коли ми з нею листувалися, бабуся шукала приводів, щоб спонукати мене зібрати скрині й поїхати до неї на гостину в Нью-Йорк (дорогу вона обіцяла оплатити). І зараз їй трапиться ідеальна нагода для цього.

Та я нізащо не могла покинути Лондон тепер.

— Переверніть лабораторію догори дриґом, якщо доведеться, — наказав Блекберн поліціянтові. — Але дійте обережно.

Його слова вирвали мене із задуми, і я витріщилася на суперінтенданта, заледве звертаючи увагу на Томаса, який не на жарт розійшовся через один із записників — його власний.

— Та ви з глузду з’їхали! Я не віддам вам свою власність!

Суперінтендант Блекберн опустився переді мною на коліно, і його погляд посуворішав. Я глянула на бліді пасма його волосся. Тоді як у мого брата була акуратна зачіска, Блекберн мав неслухняну шевелюру, яку було годі приборкати. На скронях вона по-зміїному кучерявилася. Що ж, цілком годяще для такого холоднокровного монстра, як він.

— Я розумію, як вам важко сприйняти стільки всього одразу, міс Водсворт, та боюся, це ще не кінець. — Тут він махнув поліціянтові, який борюкався з Томасом, щоб лишив записника юнакові, адже ордер не розповсюджувався на речі, які ми мали при собі. — Ми маємо покази свідків, які бачили особу, чий опис збігається із виглядом вашого дядька, на місці двох останніх злочинів.

Від цих слів моя увага нарешті повернулась до реальності. Я подивилася на суперінтенданта Блекберна як на божевільного.

— Он як? А скільки всього у Лондоні чоловіків, чий опис збігається із виглядом мого дядька? — зажадала я. — Бо я можу запросто назвати принаймні десятьох, і один із них — онук королеви, принц Альберт Віктор Едвард. То що? Далі ви скажете, ніби до вбивств причетний герцог Кларенс та Евондейл? О, я певна, королеві таке буде до вподоби. І правду кажучи, — примружилася я до нього, — ви й сам скидаєтеся на молодшого брата герцога. То, може, ви також причетний?

Суперінтендант аж скривився від того, як непристойно (та ще й кинувши тінь на другого в черзі на престол і на нього самого) я розкритикувала його розслідування. Я зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати себе. З мене не буде жодної користі, якщо мене теж посадять у «Чорну Марію» за підозрою у зраді корони.

— Зрозуміло, що не це стало причиною арешту, — промовила я спокійним голосом. — Ви здаєтеся мені досить розумним молодим чоловіком, суперінтенданте, і не стали б заарештовувати людину, ґрунтуючись лишень на чутках.

Блекберн похитав головою.

— Перепрошую, що маю сповіщати вам неприємні вісті, міс. Мені справді шкода.

Він трохи змістив ноги, щоб зберегги рівновагу навприсядки.

— Ми також знайшли деякі вельми химерні діаграми та малюнки механізмів, які можна описати як... — він замовк, і кінчики його вух злегка порожевіли. Я поквапила його помахом руки. — Даруйте, я не хотів переступати межі пристойності. Йдеться про знаряддя тортур. Деякі зображення збігаються з деталями, які Скотленд-Ярд виявив на місцях убивств. Вважається, що сконструювати такі... жахіття міг тільки той, хто найближче ознайомлений зі злочинами. А як я зазначав раніше, ваш дядько має відповідні знання. І от тепер ми знаходимо креслення ідентичних знарядь у цій лабораторії.

Тут Блекберн кивнув на поліціянта, який виявив сховані болти.

— А тут іще й ці деталі... Ви розумна дівчина і, певен, можете здогадатися, чим вони покриті, без моєї підказки. Я дійсно хочу вірити, що ваш дядько не винен — а втім, усі ці знахідки вказують на протилежне. Я не можу ігнорувати те, що в мене перед очима, хоч як хочу. А громадськість бажає, щоб усе нарешті скінчилося.