Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 26)

Я подумала про матір і про сарі з бабусиної батьківщини, у які вона мене одягала. Зараз я мала такий самий приголомшливий вигляд, що й тоді. Спогад зігрів мені душу.

Мама полюбляла вбирати нас у традиційні одежі й наймати щомісяця кухаря, щоб готував для нас традиційні смаколики — так вона сподівалася зберегти в нашій сім’ї живі звичаї Індії. Тато охоче долучався до цих світських трапез, ласуючи вмоченими в раїту1 смаженими коржиками, що їх він їв просто руками.

Ми й Натаніеля затягували на такі бенкети, проте братові не до вподоби було їсти без столового приладдя. «Мені несила стерпіти таку неохайність», — казав він і тікав геть у своєму маленькому костюмчику. О, як же я скучила за тими простими часами.

Ліза ковзнула оком по моєму ансамблю, а відтак заходилась ритися у своїй скрині, викидаючи через голову сукні, корсети та шматки тканин. Нарешті знайшла що шукала.

— Щось не так із моєю сукнею? — запитала я, торкаючись вишитих троянд на спідницях. — Мені її щойно пошили. — І сукня виявилася напрочуд гарною.

— З нею все так, дурненька, — мовила кузина. — Просто я хотіла б побачити тебе у моїй сукні для чаювань. Ага, а ось і вона.

Не встигла я збагнути, що відбувається, як мені через голову хутенько накинули кремову ажурну сукню із блідо-рожевими нижніми спідницями і зав’язали на спині. На знак виконаної роботи Ліза витерла одна об одну долоні. І була задоволена результатом.

— Ну ось. Ти просто чарівна. Мені б твоє чорняве волосся. На його тлі твої зелені очі здаються ледь не смарагдовими.

Я стояла й дивилася на своє відображення. Усе це жахливо суперечило навколишній дійсності та всьому, що в ній відбувалося. Ось я бавлюся в перевдягання, тимчасом як дядько скніє в божевільні, а вбивця стинає ні в чому не винних жінок.

Ліза стояла поряд, підтримуючи мене, та я все одно впала на диван.

— Так, я знаю, — проникливо кивнула вона, хибно витлумачивши мої думки. — Сукня чудова. Залиш її собі. А тепер ходімо: час вітати гостей. Я чула, наче мають прийти Вікторія та її сестра Реджина. їхній батько працює в Парламенті, й до мене дійшли ну вельми цікаві чутки...

* * *

Здавалося, наче я дивлюсь на події, які розгорталися переді мною не власними, а чужими очима.

Тітка Амелія воссідала на чолі столу, немовби королева, оточена придворними, які складали їй товариство під час королівського чаювання. Ліза сиділа по праву руку від мене, а шановна Вікторія Едвардс із вічно задертим догори носом-кнопкою — по ліву.

Королівське чаювання відрізнялося від вечірнього тим, що починалося з келиха шампанського і не передбачало вечері — це я пам’ятала. На столі перед нами були викладені сендвічі та закуски, скони та солодощі, й то пишніші та вишуканіші, ніж усі імпортні сири та витончені страви, які так полюбляв Натаніель, разом узяті.

Через арешт дядька я стала знервована й забудькувата. Востаннє відвідувала таке формальне чаювання всього кілька місяців тому, і хоча загалом мені було до них байдуже, однак такою неуважною, як сьогодні, я зазвичай не була.

Я розмішала чай і, як велить пристойність, поклала ложечку позаду чашки.

Вікторія, з причепленою до обличчя легкою усмішкою, повернулася в мій бік.

— Новина про твого дядечка так прикро мене вразила, Одрі Роуз, — мовила вона. — Мабуть, нелегко усвідомлювати, що маєш безжального злочинця в родині.

Я саме відкусила шматочок огіркового сендвіча і заледве проковтнула його разом зі здивуванням. Мені на порятунок прийшла Ліза та її гострий язичок.

— Це такий сором. Якщо вони ладні звинуватити когось настільки видатного, як наш дядечко, то напевно наважаться звинуватити будь-кого. Можливо, — вона нахилилася вперед і прошепотіла, — вони навіть візьмуться за членів Парламенту. Оце вийде сенсація, чи не так?

Тітка Амелія усміхалася і схвально кивала головою, задоволена пристойною відповіддю доньки — аж до її останніх слів. І коли Ліза сяйнула до мене усмішкою, тітчине лице налилося розлюченим багрянцем. Вона виструнчилася й витерла рота мереживною серветкою, яку ми, без сумніву, самі обшивали.

— Дівчата, — тітка обвела поглядом кожну з нас, — пильнуйте, щоб ваша уява не розгулялася. Не годиться пліткувати й казати зайве на такі теми. Це не ввічливо.

— Але ж це правда, матусю, — наполягала Ліза, привернувши до себе зацікавлені погляди сусідок за столом. — Підозра впала навіть на деяких членів королівської сім’ї. Про це весь Лондон гуде.

У тітки Амелії був такий вигляд, наче вона проковтнула яйце цілим. А вже за мить відкинула голову й засміялася — і сміх її був навіть фальшивішим, ніж її тонка усмішка.

— Бачиш? Ось чому розмови про такі речі — марна трата часу та енергії. Адже членів королівської сім’ї ніколи ні в чому не підозрюватимуть. Кому ще чаю?

Невдоволена тим, на що звернула розмова, Вікторія повернулася до мене вдруге.

— Ти сьогодні така чарівна, Одрі Роуз. Бо щиро кажучи, я й гадки не мала, куди нас запрошують — з огляду на всі ті чутки про твій зв’язок із тим дивним помічником твого дядька. Як там його звуть... Містер Кресвел?

Інша дівчина (здається, її звали Гезел) ствердно кивнула.

— О так, я чула про нього від свого брата. Він каже, що емоцій у того, як в автоматона. — Вона капосно всміхнулася. — Хоча, подейкують, він гарний з лиця. І його родина має титул. Тож, може, не такий він уже й поганий.

— Містер Вільям Бредлі мені розповів, що в нього є власна квартира на Пікаділлі-стріт, — докинула Реджина, рада нагоді долучитися до розмови. — їй-право, що за батьки дозволяють синові жити окремо до його повноліття? Байдуже, що вони заможні: це негоже. — Вона притиснула руку до грудей. — Я геть не здивувалася б, дізнавшись, що то він убив тих... жінок... і переховав їхні тіла. Може, Ліза має рацію. Можливо, доктор Водсворт справді не винний, а божевільний душогуб — містер Кресвел. Закладаюся, що його квартиру навідують безліч непорядних жінок. Можливо, йому й світить чималенький спадок, та хто піде за такого дивака? Він і власну дружину може вбити.

— Не мели дурниць, — осадила її я, не стримавшись. — Його зацікавленість наукою не робить із нього вбивцю чи автоматона. І взагалі — в Томасі немає геть нічого поганого. Про мене, він цілком приємний юнак.

— Не марнослов, Одрі Роуз! — Тітка Амелія обмахнула себе віялом. — І не називай хлопця на ім’я. Це неприйнятно — тим паче, що ви не в парі.

Якщо раніше тітка була засмучена, то тепер у ній вирували абсолютно нові емоції. Бо ж як швидко влаштоване нею чаювання перетворилося на диспут про моторошне та непристойне.

Я стрималася, щоб не закотити очі. Принаймні чаювання видалося цікавіше, ніж очікувалось. Решта дівчат невдовзі втратили інтерес до Томаса Кресвела і «трагічних та тривожних» убивств, що охопили нетрі, де жили люди нижчого прошарку.

Розмову перевели на прийнятнішу для пообіднього чаювання тему, а саме: кого запросять на герцогський бал-маскарад дебютанток, що відбудеться за пів року.

— Ти просто зобов’язана прийти! — доводила мені Вікторія, просунувши руку крізь мою, наче ми з нею були подруги нерозлийвода, і це не вона щойно назвала мого дядька вбивцею. — Там будуть усі важливі персони. Якщо ти бажаєш, аби до тебе на звані вечори приходили правильні люди, маєш подбати про те, щоб відвідати їхні. Я чула, що герцог запросив медіума, який проведе спіритичний сеанс.

Чаювання тривало, і я тим часом спостерігала за присутніми, зауважуючи, яку роль вони всі відігравали. Я сумнівалася, що хоч котрась із дівчат щиро цікавилася тим, що казали інші, й мені було страшенно їх шкода. Розум кожної благав про звільнення з неволі, та дівчата відмовлялися розв’язати його пута.

Гезел нахилилася через стіл і привернула мою увагу.

— Твоя сукня просто божественна! Ти не надто перейматимешся, якщо я замовлю собі таку саму? — Я завагалася з відповіддю, і дівчина швидко додала: — Звісно, в іншому кольорі. Але цей фасон такий прекрасний!

— Якщо Вільям Бредлі негайно не впаде перед тобою на коліна й не освідчиться після першого погляду на тебе, — мовила Реджина, намащуючи скон домашнім сиром і вершками, — то він дурень, і ти маєш його одразу кинути.

Гезел драматично зітхнула.

— Але ж він дурень із титулом. Гадаєш, він освідчиться, якщо на мені буде така сама сукня?

— Хіба ж він встоїть? — піддражнила я дівчину, стримуючи сміх від її серйозного вигляду. — Таж хлопці зацікавлені в тому, щоб освідчуватися дівчатам тільки в ажурних сукнях. Навіщо їм шукати вродливих та розумних, коли можна обійтися вродливими замість розумних? Вони й справді дурні створіння.

Гезел звела брови докупи.

— А для чого дівчині обирати щось інше замість краси? Дружина має в усьому коритися чоловікові, а думати має він. — Гезел із Реджиною кивнули, погоджуючись із цією жахливою тезою, а відтак Гезел повела далі: — Хай там як, а ти, Одрі Роуз, просто золотко. Ти підеш у цирк, коли він прибуде в місто?

Скидалося на те, що я трохи поквапилася у своїх попередніх судженнях. Деяким дівчатам вочевидь потрібно трохи більше часу, перш ніж вони зможуть звільнитися від ланцюгів, які на них накинуло суспільство. Я прикусила губу, роздумуючи над відповіддю, щоб не образити їх іще дужче.

Тут Вікторія, яка саме завершила бесіду з моїми тіткою та кузиною, плеснула в долоні.

— О так! Ти просто зобов’язана піти з нами. Ми узгодимо, у що вберемося і все-все інше. Люди не знатимуть, на кого їм спершу дивитися — на артистів чи на нас!