Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 25)
— Я чула, нібито за злочини вже затримано принаймні чотирьох чоловіків, — сказала я в надії посіяти сумнів у їхній справі. — Двох із них помістили в божевільню. Це ж, безперечно, свідчить на дядькову користь. Не можуть же всі бути винними.
— Ми просто не можемо ризикувати. Запевняю вас, міс Водсворт, у Королівській лікарні «Бетлем» про нього подбають.
— Що?
Я не могла повірити, що це відбувалося насправді. Я зібрала усі свої розлючені думки, загнала їх у клітку і сподівалася, що це їх погамує. Мені потрібно було зберігати спокій, однак це давалося непросто, позаяк єдине, чого я прагнула, — це витрясти усіх цих служителів закону із їхнього короткозорого ступору. Королівська лікарня «Бетлем», ширше відома як «Бедлам», була жахливим місцем. Дядькові не можна було там залишатися.
— Ви мусите повірити мені, — прошепотіла я, доки сердиті сльози обпікали мені очі. — Я розумію, який це має вигляд, та я вас запевняю: мій дядько не винен. Він людина блискучого розуму, і не можна карати його за пошуки слушних способів розслідування. Коли він береться до справи, то живе і дихає нею. Я певна, у нього достатньо серйозних підстав, щоб мати усі ці речі. Він вочевидь намалював оті малюнки після того, як відвідав місця злочинів. Просто запитайте його. Так він працює. Ви напевно це знаєте.
Суперінтендант Блекберн поглянув на мене зі співчуттям. Тут я не знайду підтримки. Він виконував свій обов’язок і відступати не збирався. Блекберн не відпустить дядька Джонатана, ґрунтуючись на самих лишень дядькових словах про непричетність. Йому знадобиться доказ, навіть якщо той виявиться загорнутий у новий посмертний саван. Я міцно зімкнула рота й підвелася. Залишившись тут бодай на ще одну мить я ризикувала, що мене саму запроторять до «Бедламу». Мій дядько, може, й невинний, зате я точно буду винна в тому, що увіб’ю трохи розуму в цих гевалів. Якщо доведеться, то навіть парасолею. Махнувши рукою Томасові, який і досі витріщався на всіх присутніх поліціянтів, я вилетіла з підвалу, наче гроза, що несеться вулицями і вимиває весь гравій лютою зливою.
Ану їх усіх до дідька!
Пообіднє чаювання, XIX ст.
РОЗДІЛ 14
ПРИСТОЙНІ ЛЕДІ ПРО ТРУПИ НЕ ГОВОРЯТЬ
ДІМ В0ДСВОРТІВ ,
ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ
14 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ
Я стояла на порозі їдальні, й у мене складалося враження, неначе позираю на дещо дуже знайоме і водночас беззаперечно чужинне.
Від кількості викладених комплектів столового приладдя у мене пішла обертом голова. Маленькі декоративно підстрижені кущики чергувалися на столі з низкою букетів екзотичних тепличних квітів, які височіли над ними. Біло-рожеві порцелянові чашки чекали, доки у них наллють теплого напою, і так само напоготові стояли того ж кольору блюдця.
— У тебе такий вигляд, кузино, ніби ти очікуєш побачення з гільйотиною, — зронила Ліза, яка саме безтурботно впливла в кімнату. — А тебе ж не вовки виховали. Ти проґавила лишень кілька місяців світських пліток. Хутко надолужиш, — підбадьорила вона. — Якщо ти здатна упоратися з кров’ю та іншими жахливими видовищами, то з дрібкою мережив та чаю здужаєш і поготів.
Я відвернула увагу від столу й поглянула на кузину. На якусь мить здалося, наче замість неї говорить мама, і це мене заспокоїло. Я усміхнулася. Тітка
Амелія була взірцем, який мали наслідувати усі юні панни, Ліза — її блискучою протеже. А ще вона уміла глузувати з традицій, коли це відповідало її романтичним думкам.
Із самого дитинства ми бачилися тільки двічі на рік, та це не заважало їй стверджувати, ніби ми були ну просто найкращими подругами. Ліза була на три місяці старша за мене, і цей факт, на її переконання, робив її безмежно мудрішою щодо всього на світі, а особливо сердечних справ.
Її карамельно-шоколадне волосся було зібране в хитрий узор на маківці. Хотіла б і я собі таку зачіску. Ліза була вбрана в муарову сукню найпривабливішого лавандового відтінку з усіх, що я бачила. Шитво було бездоганне. У мене перед очима промайнув останній труп, який я зашивала. Не хочу вихвалятися, але я вправлялася з ниткою й голкою не гірше — ба навіть на дрібочку краще.
— Хіба ж не розкішно?
— Можна й так сказати, — мовила я, не встигнувши прикусити язика.
Широко усміхнена Ліза повернулася до мене.
— Ти можеш пліткувати удень і займатися таємною детективною діяльністю вночі. Геть як у книжках! — Вона сплеснула в долоні. — Це так захопливо! Можливо, і я долучуся до якоїсь твоєї пригоди. Скажи, а навколо тебе не крутяться якісь вродливі парубки, з якими можна пофліртувати? Нема нічого ліпшого за дрібку небезпеки з дещицею романтики.
Мої думки враз повернулися до Томасового обличчя. Ліза солодко засміялася, і цей звук нагадав мені дзеленчання дзвіночків у казках. Я зашарілася, не в змозі зберегти самовладання.
— Оце вже ні.
— Та не стримуйся ти, кузино! Це ж у пригоді найкраще! Ооо, в мене є ідея. Ходімо.
І Ліза потягла мене коридором, угору сходами і відтак завела в кімнату, приготовану для її гостини. Перш ніж зачинити двері, кузина роззирнулася коридором, чи не видно матері. Та тітка Амелія крутилася коло кухні, командуючи слугами, неначе полковник військом.
Утішена, що ми самі, Ліза підштовхнула мене до туалетного столика й витягла косметичний набір, що виявився куди вигадливішим, ніж мої інструменти для розтинів.
— І як же його звуть?
Вона протягувала щітку крізь моє волосся, смикаючи та сіпаючи за чорні пасма з надзвичайною легкістю. Я зціпила зуби: не хотілося показувати кузині, наскільки мені неприємні її різкі рухи щіткою та обрана тема для розмови. Якщо вже я витримувала дядькове навчання в лабораторії, то й ці муки витримаю. І одразу ж дорікнула собі: дядька замкнули в божевільні, а мені просто робили зачіску. Треба правильно оцінювати речі.
— Кого як звуть? — запитала я, відволікаючись від неприємних дум. Невідомо чому, та я воліла тримати Томаса в секреті.
— Ой, та припини вже вдавати скромницю. Кого-кого — вродливого парубка, який украв твоє серденько, ось кого!
Ліза відступила на крок, милуючись своєю роботою, а відтак схопила фарбу для очей. Я ледве не скорчила гримасу. Сьогодні я вже підвела легенько очі й, не бажаючи, щоб мене перетворили на ту, ким я не є, делікатно поклала край незграбній спробі покоївки нарум’янити мене.
— Розкажи про нього все, — не вгавала кузина. — Який він на вигляд, якого кольору в нього очі, чи хоче він утекти з тобою до якогось прекрасного й екзотичного райського куточка... скількох дітей ви матимете. Сподіваюся, він грає на роялі. Усі гарні чоловіки мають бути різнобічно розвинуті. О, скажи, що він дивовижно розумний і пише тобі романтичні вірші. Закладаюся, він пише Шекспірівські сонети при світлі місяця, а в його очах танцюють зірки. Це правда?
Я потупила погляд, намагаючись уникнути розмови, та Ліза взяла мене за підборіддя і підвела мою голову, змусивши мене дивитися на неї, доки вона підводила мені очі. Кузина вигнула брову, чекаючи на мою відповідь. Упертість вона точно успадкувала від Водсвортів. Я зітхнула. Хіба ж не я днями хотіла попліткувати з нею про таке?
— У нього золотисто-карі очі, які блищать, коли його щось інтригує. Він вродливий і має зовнішність королів, проте значно більше цікавиться математичними формулами та розплутуванням злочинів, аніж мною чи поезією. Одної миті він диявольськи пристрасний, а вже наступної — холодний, немов крига, — промовила я. — Тож у нашому майбутньому не буде ні дітей, ні прекрасних райських куточків. Мені здебільшого навіть несила його терпіти. Його зверхність... не знаю, дратує мене.
— Дурненька. За зверхністю завжди щось приховане. І твій обов’язок — видобути його на поверхню. — Ліза мазнула мені пальцями по губах, тоді похитала головою. — Це трагедія. — Подала серветку. — Промокни .
Я повторила її рух і промокнула губи серветкою, стараючись не розмазати барвник, яким Ліза їх покрила. Задовольнившись результатом, вона кивнула і вказала на дзеркало на туалетному столику.
— Що ти мала на увазі під трагедією? — поцікавилась я.
Кузина здійняла брови.
— Ти кохаєш його. А він, безперечно, кохає тебе. От тільки ви обоє поводитесь як дурні.
— Повір, — зронила я, дивлячись у дзеркало. — Дурний поміж нас він.
— Ну то покажемо дурному хлопчиськові оцю дівчину. їй-право, ти станеш рівнянням, яке він розв’язуватиме відчайдушно та залюбки. — Ліза торкнулася пальчиком мого носа. — Використовуй свої переваги як зброю, кузино. Адже чоловіки так і не вигадали для наших мізків корсет. Хай собі гадають, наче правлять світом. Бо насправді на престолі воссідає жінка. Ніколи не забувай про це. Тобі ніщо не заважає одягати просте платтячко на роботу, а затим вбиратися у найкращу сукню й танцювати всю ніч — аби це приносило радість тобі.
Я кілька секунд витріщалася на Лізу, побачивши її у новому світлі. Вона знову кивнула в бік дзеркала, звідкілясь знаючи, що я себе досі по-справжньому ще ніколи не бачила.
На мене поглянуло моє відображення, осяяне так, наче на мене лилося світло із самісіньких небес. Чорняві пасма волосся були зібрані на маківці, очі завдяки темній підводці якимось дивом стали загадковіші, а вуста ясніли червінню свіжопролитої крові. Вродлива і небезпечна водночас. Троянда з шипами.
Саме така, якою воліла бути.
— О! — Я покрутилася сюди-туди, милуючись своїм образом сповна. — Це просто чарівно, Лізо. Обов’язково навчи мене цього.