Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 27)

Тітка Амелія кивнула мені через увесь стіл, щоб я погоджувалася, а за відмову вираз її обличчя погрожував страшнішою розправою, ніж спала б на думку Шкіряному Фартуху.

Я силувано всміхнулася.

— Звучить чудово.

 

РОЗДІЛ 15

НАЙВЕЛИЧНІШЕ ШОУ В СВІТІ

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

— Скажи мені, що це не всерйоз, — промовив Натаніель, укотре хитаючи головою на мій черговий майже всуціль чорний ансамбль.

Я позирнула на посмуговану вугільним та срібним шовком чорноту, й підняла плече.

— А чому? У цьому платті нема ж нічого поганого.

Корсет був тісно затягнутий навколо шовкової спідньої сорочки, руки покривали м’які та гнучкі шкіряні рукавички з обтяжними ґудзиками по боках, а турнюр надзвичайно мене дратував. Висновуючи з того, як незатишно я почувалася, у мене був відверто приголомшливий вигляд. Якщо, звісно, не звертати уваги на темні кола, що відмовлялися зникати з-попід моїх очей, та блідість, яку кольори ночі лишень підкреслювали.

Сестри Едвардс вочевидь не схвалять обраного кольору, та мені було байдуже. Я відвідала ще три королівські чаювання тітки Амелії, і хоч вони виявилися не такими жахливими, як я припускала, утім, відбирали в мене час для розслідування.

— Менше з тим. Уже зо два тижні минуло, відколи нашого дядька заарештували, — сказала я. За цей час ми з Томасом не знайшли нічогісінько, що його виправдало б. — Я вбиратимусь у кольори жалоби, аж доки його не відпустять — і байдуже, модно це чи ні.

Натаніель зітхнув.

— Її королівську Високість такі кольори, здається, влаштовують. Що ж, якщо вже Лондон відмовляється змінити повсякчасну сірість та похмурість на щось інше, можеш і собі поводитися так само.

На щастя, тут до нас спустилися тітка Амелія з Лізою, просто блискучі у смарагдово-бірюзовій барві — саме таку палітру обрала під час останнього чаювання Вікторія. Натаніель уклонився їм обом.

— Добрий вечір вам, тітонько, і тобі, кузино. Ви просто втілення краси.

— О, небоже, ти надто люб’язний, — відповіла тітка, вдаючи сором’язливість. — Дякую тобі.

Тим часом до мене підійшла Ліза, майже непомітно хитаючи головою, й поцілувала мене в щоку.

— Твої очі такі приголомшливі сьогодні, — мовила вона, запускаючи свою руку крізь мою, геть не зважаючи на понурий колір моєї сукні. — Я така рада, що тобі припала до вподоби фарба для очей. Томас Кресвел напевно закохався. Він щось казав про твій вигляд?

Я замислилася про наші зустрічі. Останнім часом Томас поводився самовпевненіше, натякаючи, буцімто я почала фарбуватися заради нього. Але коли я ловила на собі його витріщання, то складалося враження, наче він уперше не здатен нічого про мене виснувати. Він вагався, чи я роблю це, щоб привабити його, чи мала для цього власні причини. Гадаю, незнання зводило його з глузду.

Та перш ніж я встигла відповісти, тітка Амелія відмахнулася від запитання, мов від набридливого комара.

— А хіба це має значення? Той хлопчисько нічого не досягне в суспільстві. Може, його родове ім’я й несе певну вагу, але він зруйнував усі свої перспективи. Невдовзі на руку Одрі Роуз претендуватимуть інші, значно достойніші кавалери. Ходімо, Лізо. — Вона накинула на плечі шаль і рушила коридором до виходу. — До зустрічі в цирку.

— До зустрічі.

Брат стискав у долоні листа, і від цього його краї зігнулися. Натаніель розгладив папір на випрасуваній брючині. Відтак потягся по гребінець, але передумав. Слава Богу! Я була переконана: якби він торкнувся бодай ще одного пасма волосся, те одразу втекло б, обурено протестуючи. Я заледве не усміхнулася, уявивши цю картину, але вчасно опанувала себе.

— Точно не хочеш переодягтися? Я гадав, ти раділа приїздові цирку, — зронив переможено брат. — Ти ж тільки й говорила останніми місяцями що про курйози та менажерії... І як же Джам-бо? Бідолашний нарешті повернувся додому, а ти його вітаєш, убравшись у барву смерті? Хіба слон, що об’їздив пів світу, заслуговує на таке трагічне вітання? Тітка Амелія і Ліза схожі на коштовні камені, а ти вдаєш із себе вуглину. Це геть неправильно.

Натаніель ходив сюди-туди по салону, розмахуючи руками. Зрештою він промовив:

— О, знаю! А чом би тобі не одягти отой костюм коня? В нього ще назва дотепна — «Аукціон диявола» чи щось у такому дусі?

Мені хотілось усміхнутися, але було несила зробити це переконливо. Ще кілька місяців тому мене цікавили речі на кшталт сцени аж із трьома аренами чи слона-гіганта, а якось навіть розсмішила знайдена листівка із зображенням артистки, що одягла на себе кінську голову.

— Мені не до веселощів зараз, — кинула я. — Не з цими нерозкритими вбивствами, у яких підозрюють дядька.

— Ну так, його і ще купу сумнівних суб’єктів, — відмахнувся Натаніель. — У газетах пишуть, Скотленд-Ярд кидає за ґрати всякого, доки не доведе його невинуватість, або доки не з’явиться зловісніший підозрюваний. Ситуація з дядьком скоро владнається, а ти лише згаєш час на марні гризоти.

— Навряд чи доведення його невинуватості — це марне гаяння часу. — Я не мала гадки, чому поліція відмовлялася випускати дядька з божевільні. Втім, брат мав рацію: не його одного звинувачували у злочинах. — На відміну від газет. Не можу повірити, що ти таке читаєш.

Я ще ніколи не бачила, щоб перші шпальти вкривало стільки сенсаційної маячні. Журналісти ніяк не могли вгамувати апетит до Шкіряного Фартуха. Усе ліпили з божевільного зірку, звеличували лиходія. Кроки, на які ладні були піти люди задля підвищення продажів газет, були не менш огидними за самі вбивства.

— Хоч вони й жалюгідні, сестро, та трохи розважити можуть.

— Їй-право, — видобула я. — Мені живіт верне від такого. Нащо убивці жінок присвячувати всі пере-довиці? Мені шкода їхніх нещасних родичів.

Досить із мене захоплення курйозами та дивовижами, красно дякую. Я не могла більше гаяти час на всілякі дурнички.

А от Натаніель упродовж останніх дванадцяти днів присвятив себе єдиній меті: він заповзявся висмикнути мене з глибин відчаю. І його відповіддю на мої турботи стали два квитки на «Найвеличніше шоу в світі». Моїх протестів брат не слухав, тож я поступилася.

Ще він замовив минулого тижня просто неймовірну кількість тканини в надії, що нове барвисте вбрання розвіє чорні хмари. Та якби ж то життєві проблеми можна було вирішити завдяки сукні з оборками й парі туфельок... Хай світ котиться до пекла, аби лишень ми мали якнайкращий вигляд.

— Гаразд, час і нам рушати, — мовив Натаніель, звіряючись із підлоговим годинником.

Я попростувала слідом за братом до кеба і цього разу дозволила-таки кучерові допомогти мені забратися всередину, відчувши полегшення, що для подорожі ми обрали найшвидший пересувний засіб із усіх, якими володіли.

Я розсілася у чорнильній кляксі з дорогих шовків і поправила спідниці, щоб звільнити місце в невеличкому екіпажі для Натаніеля. А сама вертіла в голові справу, розглядаючи її з різних боків.

Брат сів коло мене, та вигляд у нього був, немов у малюка, який загубив улюблену іграшку. Жахлива я сестра: занурилася у власні думки й егоїстично не зважаю на людей, що досі були неабияк присутні в моєму житті.

— А знаєш, — зауважила я, стиснувши його руку, — мене таки тішить, що ми йдемо в цирк.

Натаніель аж засяяв, і я відчула, що спокутувала невеличкий гріх перед судом добрих учинків, дарма що для цього мені довелося збрехати.

* * *

«Олімпія» була однією з найрозкішніших будівель королівства, що в пишноті та самій величі могла позмагатися навіть із палацом.

— Поглянь, онде вона, — мовив Натаніель, указуючи пальцем у бік будівлі.

Наш екіпаж зупинився поряд із велетенською спорудою з каменю й заліза, і я угледіла крізь вікно потяг, який проїздив повз нас, із запаморочливою частотою випускаючи в повітря хмарки білого диму.

Пара була захопливим джерелом енергії — легкодоступним та застосовуваним у стількох різноманітних механізмах. Тут мені пригадалися батькові унікальні малюнки старих іграшок та воєнних знарядь. їх могли демонструвати по всьому місту, а може, навіть сьогодні у менажерії, де ними могли зачудовано милуватися сотні людей.

Якби лишень батько не припинив їх конструювати.

Нарешті повз нас проскреготів останній вагон, і ми рушили далі — до головного входу «Олімпії». Люди юрмилися в чергах по четверо і хіба що не билися, щоб кинути оком на «Найвеличніше шоу в світі».

— Он твої подруги, — зауважив Натаніель.

Я помітила Вікторію та її зграйку смарагдових папужок, які вглядалися в натовп. На щастя, невдовзі вони зникли всередині, так і не побачивши мене.

— Як шкода, що ми розминулися, — зронила я.

Цього вечора я сподівалася уникати дівчат якомога довше. Вони мені подобалися, проте я воліла насолодитися братовим товариством.

Узявши кучера за руку, я зіскочила з екіпажа й заквапилася у бік черги, втрапляючи підборами у ямки в бруківці.

— Відчуваєш цей запах? — запитала я. — Нагадує бабусину батьківщину.

Над юрбою пропливали, линучи крізь відчинений арковий вхід, пряно-солодкі пахощі й заповнювали тепле вечірнє повітря пишним млосним ароматом. Усупереч здоровому глузду моє серце приєдналося до веремії, ширяючи між ребер, наче одна з гарненьких артисток на летючій трапеції. Зачудована ніби дитина, я вхопила брата за руку й потягнула його крізь великі двері у найвеличнішу кімнату в цілісінькому світі.