Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 29)

— Боюсь, я не можу сказати багато, оскільки розслідування досі триває. Але так, мій візит має до цього певний стосунок. — Блекберн стиснув губи в пряму лінію. Як на таку неприємну людину, обличчя він мав досить-таки приємне. — Мені... мені дуже шкода, що довелося взяти вашого дядька під варту. Знайте: я про нього вельми високої думки.

Натаніель поправив краватку, але нічого не сказав. Я ж боялася, що якщо він помітить, що я засмутилася, то тут і вперіщить поліціянтові ляпаса знятою рукавичкою.

— Чи можна мені тепер переговорити із вашою сестрою? — А коли я взялася було протестувати, Блекберн підняв руки й додав: — Це займе лише хвилину. Хай там що ви собі гадаєте, я не бажаю псувати вам вечір.

Мені не вдалося стримати сміх, який вирвався з горла.

— Ну, звісно. Ви ж бо зайняті псуванням людських життів без вагомих причин. Як я могла про це забути?

Але правду кажучи, арештовувати невинну людину і руйнувати її репутацію — це нудна справа. То чом би не зіпсувати її небозі вечір на додачу? — Я солодко усміхнулася. — А ще можете додати до репертуару надокучання невинним юнакам та дівчатам. І можливо, — я постукала пальцем по губах, вдаючи глибокі роздуми, — якщо ви й так тут, вам варто ще копнути дитину. Обрати для вас годящу жертву?

Обличчям суперінтенданта майнула гримаса болю, і мене майже охопив жаль за промовлені слова. А відтак я пригадала, що це він відповідальний за перебування дядька в божевільні, яку ніжно іменували «Бедламом», де до нього не пускали відвідувачів... і будь-які натяки на вибачення злизало з язика. Я випнула підборіддя й звеліла собі прибрати незворушного вигляду.

Краєм ока я завважила, що Натаніель вовтузиться зі своїми манжетами. Він ставав щомить смутніший, і саме це турбувало мене найдужче. Його вечір не мав бути зруйнований непроханим гостем зі Скотленд-Ярду. Брат поглянув на мене запитально, і я кивнула йому. Час із цим покінчити.

— Після тебе, сестро.

Натаніель підвівся і махнув мені зробити так само.

Зібравши спідниці в кулаках, я рушила до проходу, не озираючись, чи Блекберн іде за нами. А вже в коридорі він узяв мене за лікоть і повів нас із братом до меншого, відокремленого старанно розфарбованими перегородками приміщення, що правило за менажерію.

Тепер, коли ми вже не рухалися крізь натовп, я вирвалася з Блекбернового хвату і схрестила руки на грудях.

— Я й сама здатна пройти з одної кімнати в іншу, суперінтенданте.

Його брови злегка здійнялися. Мені ж було байдуже, що це була дріб’язкова заувага. Байдуже, що він про мене думав, і тим паче байдуже, що цієї миті він боровся з усмішкою. Я насупилася ще дужче, молячи всіх святих, щоб повергнули його за те, що був таким до біса надокучливим. Блекберн кашлянув у кулак, а тоді окинув поглядом чудасії навколо нас, проте спромігся лишень сильніше мене роздратувати.

— І коли ви збираєтеся пояснити, чому так грубо перервали наш вечір? Чи я маю зомлівати або кліпати очима перед тюремником мого дядька та потуральником батька? У цьому разі, боюся, вам доведеться чекати, доки ваші кістки не стануть прахом. — Я усміхнулася. — Або принаймні доки ви не сконаєте, і мені накажуть провести розтин, щоб перевірити, чи є у вас серце.

— Благаю тебе, Одрі Роуз, — прошепотів нажаханий Натаніель. — Не дратуй людину, відповідальну за арешт нашого дядька і збереження батькового секрету.

— Усе гаразд, — кивнув йому Блекберн. — Вона має повне право засмучуватися.

Поліціянт роззирнувся навкруги, а пересвідчившись, що ми самі, зробив глибокий вдих. На периферії моєї свідомості зародилося неприємне передчуття.

— Не треба. — Я захитала головою, благаючи його тримати свої отруйні слова при собі. — Я не хочу чути того, що ви прибули розповісти. У мене й без цього тривог через край.

— Одрі Роуз, — потягнувся до мене брат. — Ти не повинна...

— Я не повинна нічого більше чути, — урвала я його заперечення. — Не сьогодні.

Це було інфантильно, і до того ж я розуміла, що, подолавши весь шлях, Блекберн не поїде, доки не повідомить, що мав. А втім, я сподівалася, що він пощадить мене.

Його очі сповнилися співчуттям, і це було в рази гірше за жалість.

— Міс Водсворт, мені здалося, що буде справедливо попередити вас, — почав він. — Відколи ваш дядько перебуває у божевільні, більше не сталося жодного вбивства. Тож деякі люди наполегливо прагнуть визнати його винним. Хочуть, щоб уся ця історія нарешті скінчилася.

Суперінтендант уважно спостерігав за моєю реакцією, але я просто заціпеніла й нічого не відповіла. Здавалося, наче покинула власне тіло і споглядала розмову збоку. Блекберн утупився у свої ноги.

— Страту — повішення — попередньо призначили на тридцяте вересня.

— Це ж усього за п’ять днів! — вигукнув Натаніель, вирвавши мене зі ступору. — Як вони збираються провести суд і страту за такий короткий час?

— Звучить незаконно, — мовила я, шукаючи підтримки брата.

— Бо це і є незаконно.

Блекберн зробив іще один глибокий вдих.

— Ваш брат має рацію. Суд відбудеться, але він буде далеко не справедливим. Вашого дядька засудять і стратять, перш ніж на вирокові висохнуть чорнила. Громадськість вимагає крові, члени Парламенту виступили з прокламаціями... і ваш дядько — ідеальна мішень. — Суперінтендант заходився перелічувати докази проти дядька. — У нього знайшли закривавлені шестерні, які ми виявили біля тіл. Когось схожого на нього бачили з останньою жертвою. У нього немає алібі на жодне з убивств. А найгірше те, що він володіє необхідними навичками для вилучення органів.

— Боже, і це все? — Я замахала рукою. — У мене є такі самі навички. То, може, убивця — це я.

Стиснувши кулаки, я почала снувати відгородженою кімнатою. Почувалася диким звіром, якого змушують танцювати для людської забави, і люто ненавиділа це відчуття. Можливо, перед поверненням додому я випущу на волю кожнісінького бабуїна, коня, зебру в цьому цирку — та що там, навіть слона Джамбо. Жодне живе створіння не заслуговує так страшно страждати від рук іншого.

Я обернулася до Блекберна.

— А ви це божевілля не можете зупинити? Не можна вішати невинних, це груба несправедливість. Усе не може так закінчитися.

Суперінтендант запхав руки до кишень, уникаючи моїх очей, ніби боявся підхопити якусь страшну хворобу від єдиного погляду. І може, боявся недарма — адже ненависть, що просякнула мене, залишила свій маслянистий осад у кожній частинці мого єства.

— Вони лише нещодавно завершили дізнання щодо нашої колишньої покоївки, — мовила я, звертаючись головно до Натаніеля. — Має ж бути спосіб анулювати це... огидне рішення судової системи. Їм-бо ще потрібно принаймні довести до кінця дізнання щодо міс Енні Чепмен. Хіба це не має дати нам більше часу?

Брат прикусив губу. Вигляд у нього був невпевний.

— Я досі вивчаю тонкощі права. Я спитаю поради у свого наставника. — Я позирнула на нього, благаючи поглядом, щоб Натаніель виправив ситуацію. Він підняв руки. — Я вирушу до нього негайно, побачу, як можна все вирішити. Не хвилюйся, сестро. Присягаюся, що зроблю все, що в моїх силах, щоб урятувати дядька. Ти віриш мені?

Я кивнула. Більшого зробити не могла, та братові цього було досить. Він перевів увагу на суперінтенданта і промовив холодним тоном:

— Ви проведете мою сестру додому? Гадаю, ви маєте забезпечити їй надійний поліційний захист, особливо з огляду на клопоти, яких нам завдали.

Було безнадійно казати Натаніелю, що я й сама могла найняти собі екіпаж для зворотної подорожі чи пошукати тітку Амелію з Лізою, щоб повернутися разом із ними. Тож я просто мовчки чекала, доки брат домовлявся з поліціянтом.

Коли Натаніель покинув нас, Блекберн схилив голову набік. Цей рух вказував на хитру жилку, про існування якої я знала, але яку суперінтендант досі не проявляв.

— То ви кажете, міс Водсворт, що міс Мері Енн Ніколз служила колись у вас покоївкою?

З нього так і струменіло збудження. Втім, я не довіряла ні йому, ні його новому настрою, тож хутко взяла рот на замок. Останнє, що мені було треба, — це дати Скотленд-Ярду ще одну причину тицяти довгими тонкими пальцями у нашу родину.

Не маючи перед собою перешкод, Блекберн підступив ближче, заповнюючи простір біля мене своєю велетенською фігурою та змушуючи зазирнути в його допитливі очі. Я проковтнула клубок страху.

Було в цьому молодикові щось небезпечне, хоч, може, таке враження склалося від того, що дядькове життя було в його руках.

— Ви ж розумієте, що я, можливо, єдина людина в цілому Лондоні, окрім вашої сім’ї, якій не байдуже до долі вашого дядька? Хіба ви не допоможете мені розв’язати цю справу? — запитав Блекберн. — Міс Водсворт... я даю вам змогу допомогти звільнити вашого дядька і піймати справжнього вбивцю.

Суперінтендант провів рукою по своєму тьмяному волоссю, скуйовдивши і без того неслухняні пасма. Мені понад усе хотілося допомогти дядькові, проте власноруч і тим паче не покладаючись на підтримку того, хто його й арештував. Щоправда, мені лестило, що Блекберн достатньо поважав мій розум і мої хай аматорські, але детективні здібності, аби запропонувати мені співучасть.

Однак я все одно не видобула й слова. Тож він схопив мене за лікоть і повернув до себе.

— Якщо не бажаєте посприяти мені, то навідаймо того, допомогти кому ви справді бажаєте.