Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 31)

Його губи заворушилися, і я таки розчула слова, які він повторював, відколи ми зайшли в камеру. Він промовляв своє ім’я: «Джонатан Натаніель Водсворт», неначе це була відповідь на всі таємниці всесвіту.

Отже, нічого корисного.

Я лагідно поторсала його, ігноруючи хвилю розчарування, що розбивалась об мене.

— Благаю, дядечку. Благаю, поглянь на мене. Скажи щось. Що-небудь.

Я замовкла в очікуванні на якийсь знак, що він почув мене, проте дядько тільки повторював без упину своє ім’я і сильно — замало не люто — розхитувався сюди-туди.

Мої очі молили його подивитися на мене, відповісти мені, однак ніщо не пробило трансу, в якому він перебував. На мене накотилися сльози безнадії. І як вони посміли вчинити так із моїм дядьком? Моїм мужнім геніальним дядечком. Я вчепилася за його плечі й заторсала дужче — і байдуже, якою потворою здаюся Блекберну. Я жахлива людина, егоїстична, перелякана, і мене не обходить, що хтось це бачить.

Я потребувала свого дядька. Щоб допоміг виправдати самого себе, щоб ми спинили шаленого душогуба від різанини, яка, безперечно, триватиме далі.

— Прокинься! Вирвись із цього стану.

Із мого горла зірвалися схлипи, а я все торсала його, аж доки мені не затріщали зуби. Я не могла втратити і його теж. Не після того, як втратила матір і батька: її відібрала у мене смерть, а його — лауданум та скорбота. Мені було потрібно, щоб хтось залишився.

— Без тебе я не впораюсь! Благаю, прокинься.

Блекберн нахилився до мене й лагідно прибрав мої руки з дядькових плечей.

— Ходімо. Я покличу лікаря, щоб наглянув за ним. Сьогодні ми вже більше нічого не вдіємо. А коли дія препарату закінчиться, ваш дядько знову зможе говорити.

— Он як? — кинула я, витираючи обличчя затиллям долоні. — А як ми можемо бути певні, що це виявиться не той лікар, який дав йому це... неподобство?

— Перепрошую, міс Водсворт. Я переконаний, що це була всього лише рутинна процедура, — сказав суперінтендант. — Знайте: я впевнюся, щоб дійшло до загального відома — якщо вашого дядька знов одурманять, ці дії будуть суворо покарані.

На цих словах його голос і риси обличчя стали такими жорсткими, навіть грізними, що я таки йому повірила. Удовольнившись отриманим, я дозволила Блекберну провести мене з камери, та спершу поцілувала дядька в чоло на прощання.

— Нашою кров’ю присягаюся, я виправлю це або загину.

Коли ми знову опинилися в екіпажі, суперінтендант назвав візникові мою адресу на площі Белґрейв. Із мене було годі людей, які вказували мені, куди я мала йти і що робити, і я стукнула кулаком у бортик екіпажа, сполохавши обох чоловіків. Мені було байдуже, чого хотів Натаніель, що скаже тітка Амелія, чи що про мене подумає Блекберн.

— Узагалі-то, можете висадити мене на Пікаділлі-стріт, — промовила я. — Мені треба негайно де з ким поговорити.

Залізниця Лондонського некрополя, близько XIX ст.

 

РОЗДІЛ 18

СТАНЦІЯ НЕКРОПОЛЯ

КВАРТИРА ТОМАСА КРЕСВЕЛА

ПІКАДІЛЛІ-СТРІТ

25 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Я була у схованці за пів кварталу, коли Томас відчинив двері своєї квартири, а відтак озирнувся навсібіч. Мав бездоганний вигляд — так наче зараз була дев’ята година ранку, а не майже десята вечора.

Мені стало цікаво, чи він бодай колись бував неохайний чи виснажений. Може, він приклеїв волосся до голови, щоб із ним не морочитися. Моєму братові варто це спробувати.

Я спостерігала за ним, не видаючи жодного звуку й набираючись мужності підійти до нього. А проте якась вроджена сила шепотіла мені не показуватися. Хоча насправді я майже сподівалася, що зараз Томас прийде до моєї схованки, але юнак не помітив мене в напівтіні за лічені ярди від себе.

Блекбернові я збрехала, що Томас живе за два квартали звідси, тож повільно долала відстань до правильної адреси на своїх двох.

Сама до пуття не знала, що роблю тут о такій пізній порі, й збиралася з думками. Виринали безглузді страхи. А що, як дівчата на чаюванні помилилися, і Томас жив-таки з батьками? І якби я заявилася до них на поріг о цій годині та ще й без супроводу, це був би скандал.

Томас-бо не давав мені своєї адреси; я сама знайшла її в одній із дядькових адресних книг. Подумувала, чи не ліпше мені просто піти додому, але враз завагалася, бо хлопець поводився... підозріло.

Я затамувала подих, переконана, ніби він мене помітив або дедуктивно виснував, що я неподалік, та його погляд так і не впав на мою схованку. Він підняв комір свого пальта й попростував залитою сяйвом гасових ліхтарів вулицею. Ступав Томас навмисно беззвучно.

— І куди ж це ти зібрався? — прошепотіла я.

Клубочився туман, приховуючи все навколо від землі до неба, і я незчулася, як утратила Томаса з виду. Холодні пальці жаху сковзнули мені по спині, аж та взялася сиротами. Удень це був чепурний район, проте я не бажала лишатися в ньому сама-самісінька, коли всі позамикалися на ніч.

Підібравши спідниці, я заквапилася за юнаком услід, обачно тримаючись тіней між ліхтарями, і вже за хвилину наздогнала його в кінці кварталу. Томас зупинився, позирнув в один бік, тоді в другий. Моє серце калатало в ребра, і я змолилася до небес, щоб він не обернувся. Затим хутко позадкувала в туман, щоб його холодна стіна оповила мене.

Томас схилив голову набік, але пішов дорогою далі, крокуючи швидко й так само беззвучно.

Полегшено видихнувши, я відрахувала ще три вдихи і знову рушила за ним, ступаючи вже обережніше.

Ми йшли безлюдними вулицями, і на шляху нам трапився лише один запряжений конем віз, що повертався з парку. За возом тягся запах гною, і я поборола раптове бажання чхнути, щоб не виказати себе.

Томас більше не зупинявся, довгі ноги несли його широкими кроками у напрямку Вестмінстер-бриджроуд та Темзи. Вдалині я розгледіла кам’яну арку станції залізниці лондонського некрополя.

Станцію спорудили тридцять років тому, щоб полегшити перевезення мерців із Лондона до Суррея, де розташувався Бруквудський цвинтар. Поширення хвороб — скарлатини й інших заразливих інфекцій — породило потребу в нових могилах, а віддаленість від міста давала змогу уникати подальшого зараження живих.

З наближенням до води моє волосся стало дибки. Я не забула Томасового припущення: свої мерзенні діяння наш убивця міг коїти біля річки. То чого ж тоді він явився сюди о цій пізній порі? Та перш ніж мені вдалося добряче обміркувати це запитання, із під’їзного тунелю, яким трупи підвозилися попід Темзою до некрополя, виринула ще одна постать.

Мене не бентежили тіла, а от живі створіння, які тинялися таким місцем, просто-таки жахали — я ж бо мала підозру, що це було аж ніяк не таємне зібрання Лицарів Вайтчепела. Прошмигнувши у прилеглий до будівлі провулок, я витягнула шию в надії краще роздивитися Томаса та його невідомого супутника. Говорили вони пошепки, тож розібрати конкретні слова було несила, одначе вловити суть розмови — раз чхнути. Ніхто не вештається просто так біля місця, звідки на Бруквудський цвинтар залізницею перевозять сотні померлих. А особливо це стосується того, хто вивчає внутрішню будову людського тіла і потребує все нових добровільних піддослідних. Раптом, неначе почувши це внутрішнє зауваження, Томас обернувся в мій бік, і я мало не впала ниць.

Заплющивши очі, я уявила, як навколо мене здіймається стіна, що заслонить мене від Томасових очей, якщо той вирішить дослідити провулок. Напружила слух, та не почувши жодного звуку переслідування, знов підповзла до краю провулка й визирнула за ріг.

Занурений у розмову Томас дивився в інший бік.

Некрополь оточувала зловісна аура, хоча оздоблена залізна брама та витончена робота по каменю й намагалися дарувати спокій плакальникам, які прибували попрощатися з померлими.

Спливали хвилини, і врешті обидві постаті зникли в тунелі. От дідько! Я затупцювала на місці, розриваючись між бажанням кинутися за ними та розумінням, що коли раптом мене помітять, сховатися в тому підземеллі ніде.

Та якщо й далі чекати, то я могла залишитися тут аж до світанку. Хтозна, чи Томас збирався сісти на потяг до цвинтаря, а чи лишень вирішив зайти в одну з трупарень чи кімнат для прощання. Сама я була тут тільки двічі. Одного разу влітку — забирала тіло для розтину в дядька, а ще одного — коли померла мати.

Я заледве пригадувала прощання з нею, зате пам’ятала кожнісіньку дрібничку в кімнаті, де мати спочивала перед своєю останньою подорожжю потягом на цвинтар. І того жахливого ранку я не змогла знайти в собі сил поїхати з батьком та Натаніелем на її могилу.

За батьковим розпорядженням містер Горилі доправив мене додому. Він дбайливо тримав мене в обіймах, оберігаючи від жорстокої дійсності.

Я витріщилася в темряву, бажаючи, щоб поряд зі мною виринув Томас і відволік мене від цих спогадів.

— Ну, гаразд. У такому разі я сама до тебе піду, — зітхнула я.

Раптом за спиною хруснула гілочка. Кров у моїх жилах збурилася, так наче в мене водномить устромили мільйон шовних голок. Я крутнулася, ладна чимдуж тікати додому, і припала до стіни будівлі, притиснувши руку до грудей.

— Боже! Та ти до смерті мене налякав.

Поряд зі мною — на непристойно близькій відстані — стояв, притулившись до стіни, Томас. Перебуваючи за лічені дюйми від нього, я не наважувалася ворухнутись і заледве не забула дихати. Юнак барабанив пальцями по каменю, не зводячи своїх очей із моїх, і його вуста хитро вигнулися догори.