Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 32)
— А ти до смерті мене заворожила, Водсворт. Тож ми квити.
Потрясіння частково минулося, та мої м’язи і язик досі не могли поворухнутися — так сильно Томасове вміння по-злодійському скрадатися крізь ніч збентежило мене.
Я хотіла було закричати на нього, вишпетити, що не можна отак підкрадатися до людей. Та єдине, на що була здатна, — це кліпати очима, важко дихаючи. Було щось хвилююче в тому, як він полонив мене своїм поглядом у темряві.
Напружену тишу порушило скрипіння добряче навантаженого екіпажа, й Томас провів його поглядом, коли той проїхав повз провулок. А щойно кінські копита зацокотіли по бруківці вдалині, юнак знов перевів увагу на мене.
— Я сподівався, що ти нарешті виконаєш свою погрозу й вистежиш мене. — Він окинув мене поглядом з голови до ніг. — Здається, нова зачіска справила позитивний ефект на твої розумові здібності. Красиво і функціонально.
Відклавши факт, що Томас тільки-но назвав мене красивою, для подальшого розгляду, я примружила очі.
— Як ти дізнався, що я тут?
Лукава усмішка потягла кутики його уст догори.
— Скажи-но мені, Водсворт: чого це ти вертілася в кріслі, коли ми сиділи у твоєму салоні, хоча твоя тітка була нагорі? — Він підсунувся ближче й чутливо провів пальцем по моїй щоці. — А тепер взяла і пішла глупої ночі за мною, ще й без супровідника, який би втрутився, якби я забажав тебе поцілувати?
Томас зосередився на моїх устах, а мене пройняв неабиякий жах, що від мого дихання тріснуть зав’язки на корсеті. Він спробував за виразом обличчя визначити мою реакцію і здавався у певному сенсі так само наляканим, як і я. Він хотів мене поцілувати, це точно. Цього жадало й моє зрадницьке серденько.
— Хіба твої родичі не застерігали тебе проти вештання поночі самотою? — запитав він. — У темряві-бо чигають небезпечні істоти.
Тепер моє серце загупало із цілковито нової причини.
Томас нахилився до мене і ніжно взяв моє обличчя в долоні. Та тут я опанувала себе й відштовхнула його руки. Якщо вже зібрався поцілувати мене, то хай би обрав щось романтичніше за провулок поряд із залізничною станцією для похоронів.
— Що ти тут робиш?
Юнак із чималим зусиллям відірвав від мене погляд і відступив.
— Дістаю тіло для власної лабораторії. Бо що тут іще робити — шукати в некрополі дівчину, до якої можна позалицятися?
— Справді? — кліпнула я. — Ти крадеш труп і чесно це визнаєш?
— Хто каже, що краду? — Він зиркнув на мене так, наче божевільна з нас двох саме я. — На це тіло ніхто не претендував. А в мене є дозвіл досліджувати такі тіла, а опісля повертати.
Я схрестила руки.
— І саме тому ти швендяєш тут уночі?
Томас кивнув підборіддям у той бік, звідки долинали звуки екіпажа, що віддалявся.
— Я приходжу, коли в Олівера закінчується зміна. — Побачивши мій спантеличений вираз обличчя, він засміявся. — Водсворт, оце так фантазія в тебе, їй-право. Що далі: звинувачуватимеш у вбивствах мене?
Я завважила, що його погляд знову ковзнув до моїх губ, і стулила їх.
— Ніколи не чула про такі домовленості.
— Хоч як захопливо сперечатися з тобою про факти у темних безлюдних провулках, — сказав Томас, — мені ліпше провести час із більшою користю. — Він замовк, зауваживши мій ображений вигляд. — Дозволь-но виправитися: нам обом ліпше провести час із більшою користю. Хоча, якщо ти волієш, можна залитися й тут. Мені цілком до вподоби бити байдики з тобою по темних кутках. — Я не стримала усмішки. От капосник! — То що, ходімо? Труп гарненький та свіженький.
Томас потер долоні, не в змозі приховати свого темного захвату. Якби я була хорошою дівчинкою, то негайно повернулася б додому, вдавши, ніби не маю жодного уявлення, чим він мав намір зайнятися. Залізла б у ліжко, а зранку за сніданком разом із тіткою та кузиною ми обговорили б враження від цирку і запланували б чергове чаювання, вишиваючи та обшиваючи тим часом серветки для своїх майбутніх чоловіків. Та я не була схожа на тітку чи кузину. Не була аморальна — лишень цікава.
Я прагнула дослідити нове тіло так само сильно, як і Томас, навіть якщо розтин людської плоті й повернення додому наодинці з хлопцем прирікали мене на ганебну погибель в очах суспільства.
І вже за пів години ми стояли перед входом до його помешкання і розплачувалися з чоловіком, який привіз труп. Перш ніж заховати гроші, той чоловік зиркнув на мене. Його очі скидалися на дві чорні діри, цілковито позбавлені людських емоцій. Мені довелося щосили сконцентруватися, аби лишень не здригнутися. Томас запросив мене всередину й зачинив за нами двері. Не знаю, що я сподівалася побачити, проте аж ніяк не простеньке фойє та сходи, що вели до квартири на другому поверсі.
— Затишне місце, — зронила я.
Тут стояв невеличкий столик із тацею з печивом, яке пахло, неначе його спекли і виклали протягом останньої години.
Томас кивнув на частунок.
— Пригощайся. А то місіс Гарві стає просто нестерпна, коли її випічка черствіє за ніч.
Я була не голодна, однак не хотіла ображати таємничу випікальницю печива, яку Томас ховав невідь-де.
Ми піднялися до дверей квартири, і хлопець завагався тільки на мить, перш ніж їх відчинити. Усередині повсюди лежали папери та записники, навмання розкладені по купах у три фути10 заввишки. На полицях стояли опудала тварин, і скрізь по кімнаті були розкидані наукові інструменти.
У повітрі висів сильний запах лабораторних хімікатів. У дальньому кутку був розкладний стіл, на якому лежав свіжий труп.
Я на мить втратила дар мови. Не через труп, ні, а через вигляд кімнати. Як Томас примудрявся знайти бодай щось серед цього гармидеру? — це ще одна загадка, яку мені треба буде розгадати. Звісна річ, я звикла очікувати від нього неочікуваного, але це все одно стало для мене невеличким шоком.
Юнак був такий чистий і доглянутий, а ця кімната... аж ніяк.
— А де твої батьки? — поцікавилась я, завваживши світлину гарної темноволосої дівчини на полиці.
Мої груди стиснулися. Невже Томас був із кимось заручений? Його сім’я носила титул, тож ранні заручини були звичним явищем. Та особисто мене таке не цікавило.
— Вона вродлива, — мовила я, вказуючи на фотографію.
Хлопець відвернувся від мене і підійшов до неї.
— Вона й справді вродлива, — промовив він, беручи світлину. — Просто чарівна. Ці очі, ідеально пропорційні риси. Та й походить із чудової родини. — Томас радісно зітхнув. — Я люблю її всім серцем.
То він закоханий. Як неймовірно прекрасно для нього. Я побажала їм обом життя в бідах та невихованих дітей. Відтак, проковтнувши досаду, приклеїла на лице усмішку.
— Маю надію, що ви будете щасливі разом.
Томас різко метнув голову у мій бік.
— Перепрошую? Ти... — Він звернув увагу на мої стиснуті щелепи та вдавану байдужість на обличчі. Після цього негідникові ще й стало нахабства засміятися. — Вона вродлива, бо вона моя сестра, Одрі Роуз. І я зауважував наші спільні виняткові гени. Моє ж серце належить тільки тобі.
Я кліпнула.
— У тебе є сестра?
— Я припускаю, що ти прийшла сюди не для того, щоб розпитувати мене про особисте життя чи розповідати про ваш із братом вечірній похід до цирку. — Томас зиркнув на мене, і його усмішка поширшала. — І на жаль для мене, ти прийшла сюди не задля таємного побачення.
— Як ти дізнався про ци...
Хлопець схилив голову набік, оцінив решту мого вбрання.
— Можливо, ти хотіла б розповісти мені, про що довідалась у божевільні...
Мої очі округлилися від здивування.
— Як ти дізнався, що я була в божевільні?
— Деревна стружка, що залишилася в складках твоїх спідниць, не походить з «Олімпії». У Лондоні є небагато місць, де на неї може натрапити молода дівчина. А позаяк я не можу уявити, щоб ти так пізно відвідувала теслярську майстерню, дешевий паб або морг, то що залишається? — запитав він, не чекаючи відповіді і загинаючи пальця на згадку про кожне місце. — Лабораторії, робітні доми та божевільні. Коло пошуку додатково звужують сліди іржі, які я помітив на твоїх долонях. Найімовірніше, ти торкалася якихось старих ґрат. До того можна додати порвану спідницю та схований мішечок. — Томас здійняв брови. — Можеш почуватися враженою. Знаю, що сам почувався б.
— Ближче до суті, прошу.
— Словом, із цього нескладно виснувати, що ти відвідувала божевільню, а сюди прибула, щоб обговорити те, про що довідалася, — сказав він. — Це ще один очевидний висновок, адже ти, припускаю, провідувала там дядька.
— Позер, — кинула я.
А сама заходилася непомітно витирати долоні об спідницю, мимохіть згадавши, як ухопилася за ґрати. Мені й на думку не спадало, що мої руки могли забруднитися від того короткого доторку. Довелося пустити всю енергію до останньої унції на те, щоб не закотити очі від Томасового самовдоволеного вигляду.
Я нагородила його повільними оплесками.
— Чудова робота, Томасе. Ти збагнув очевидне. Молодець. А тепер нам треба з’ясувати, чим дядька одурманили. Звичайним тоніком, який застосовують у божевільнях, чи чимось гіршим.
— Про що ти? — запитав юнак. — Як він поводився?
Доки я діставала саморобний мішечок із розмазнею і перевіряла вміст, то переповіла Томасові події цього вечора.
— Здавалося, наче він перебував у якомусь трансі.
Хлопець спостерігав за тим, як я розмащую кашу по лакмусовому папірцю.