Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 34)
Від цього шаленця можна очікувати чого завгодно.
Я поклала листа на стіл, а тим часом мої думки закрутилися у вирі надії та жаху. Хоча немає жодної гарантії, що сам по собі цей папір може врятувати дядька, але допомогти допоможе.
Томас із Блекберном також прочитали листа по черзі, а відтак відкинулися на спинки своїх крісел. Жоден із них не видобув із себе ні словечка, аж доки не заговорив мій однокласник.
— Який жарт про Шкіряного Фартуха він має на увазі? Не пригадую, щоб поліція казала з цього приводу щось кумедне. Хіба що йому відоме щось, чого не знаємо ми.
Головний редактор Дойл та Томас уп’ялися поглядами в Блекберна, чекаючи на відповідь, але той тільки зітхнув і провів долонею по змарнілому обличчю.
Красень чи ні, та не схоже, щоб із часу нашої останньої зустрічі суперінтендант добре спав.
— Я не маю анінайменшого уявлення, на що натякає автор листа. Можливо, він пише про газетні заголовки, в яких його називають Шкіряним Фартухом.
Я прочистила горло і глянула на містера Дойла.
— Автор листа закликав не показувати його протягом кількох днів. Чому ж ви тоді сповістили суперінтенданта Блекберна?
Редактор спрямував на мене свій втомлений життям погляд.
— Навіть якщо цей лист виявиться нісенітницею, яку прислав якийсь ненормальний, совість не дозволяє мені приховувати його. — Він ковтнув чаю, а затим дістав із кишені фляжку і не соромлячись зробив ковток спиртного. — Я зачекаю з друком, але якщо автор листа виконає свої погрози, я не хочу страждати від почуття провини.
Раптом мене охопило нав’язливе відчуття. Відбувалося ще дещо незвичне, окрім Дойлового звернення до правоохоронців у позірному пориві сумлінності. Дещо нетипове, та я ніяк не могла збагнути, що саме. І раптом мене осяяло: Томас Кресвел був нехарактерно мовчазний. Зазвичай у подібних ситуаціях він мав аж забагато що сказати або про що посперечатися.
Тут він підніс листа до обличчя й понюхав його. Я не мала жоднісінької гадки, як йому вдасться щось виснувати за ароматом, але знала юнака досить добре, щоб вагатися, чи це можливо. Для Томаса не існувало неможливого.
— Припускаю, цього листа надіслали в конверті, — промовив він, не відриваючись від огляду аркуша в руках. — Мені треба його негайно побачити.
Містер Дойл кинув на Блекберна погляд, сподіваючись, що суперінтендант втрутиться й оголосить, що це зайве, але той лиш нетерпляче махнув рукою.
— Ви чули хлопця, Дойле. Надайте йому кожен доказ, який він попросить.
Неабияк спохмурнівши на обличчі, головний редактор зробив, як йому веліли. Він мало походив на людину, яка полюбляла прогинатися перед дітьми та їхніми забаганками. А позаяк і сам Блекберн був не старший за мого брата, то, певна, містер Дойл уже питав себе, навіщо він узагалі залучив поліцію.
Томас дослідив кожнісінький дюйм конверта, раз-другий, а відтак зі старанно незворушним виглядом передав його мені.
— Тобі нічого не видається знайомим, Водсворт?
Узявши конверт, я прочитала про себе написаний текст. Зворотної адреси не було, тільки напис тим самим дражливим червоним чорнилом, як і сам лист: «Начальникові. Центральна агенція новин. Лондонське Сіті».
Та саме тільки припущення, ніби я бачила цю річ раніше, було абсурдне.
Він що, думає, ніби це я написала листа в надії допомогти дядькові? То ось якої він думки про мене? Що я просто розбещене дівчисько, яке тиняється вулицями Лондона і робить, що забажає, не зважаючи на інших людей? Що моє становище доньки лорда дозволяє так зловживати статусом?
Я сунула конверт назад у його руки зі словами:
— Боюся, що ні, Кресвеле. Я бачу цю річ уперше в житті.
Якщо я й сподівалася, що назвавши його на прізвище, отримаю якусь відповідь, на мене чекало розчарування. Томас навіть не кліпнув на мене своїми довгими віями. Лише вивчав мене ще якусь хвилю, затим сказав:
— Що ж, гаразд. Я помилився, Одрі Роуз.
— Помилився? — Блекберн пильно поглянув на нас обох, і на його чолі проступила зморшка. — Це ж відколи, якщо вірити чуткам, протеже доктора Джонатана Водсворта помиляється?
— Здається, завжди буває перший раз, суперінтенданте, — відповів Томас холодно, нарешті перевівши увагу з мене. — Утім, оскільки у вас більше досвіду в припусканні помилок, то вам це відчуття знайоме. Скажіть, і як вам живеться...
Я поклала долоню йому на передпліччя і змусила себе нестримно захихотіти, заробивши здивовані погляди від присутніх. Усіх, окрім Томаса, який зосередився на долоні, що досі торкалася його.
Клятий Томас. Мені що, вічно рятувати його від самого себе? Блекберн ненадійний, часом від нього самий лише клопіт, але цього разу з нього таки є користь. Тож я була геть не налаштована дозволити Томасові перетворити його на ворога, а надто сьогодні, коли на кону потенційно дядькове життя.
Прибравши долоню з руки юнака, я сказала:
— Я дуже перепрошую. У Томаса химерне почуття гумору. Чи не так, містере Кресвел?
Якусь мить хлопець витріщався на мене, а тоді протяжно й роздратовано видихнув.
— Маю визнати, це слушна оцінка. Хоч і зле виснувана — як і зазвичай, міс Водсворт. На жаль, дядьків талант оминув вас стороною. Та ви хоч маєте чарівну усмішку. Це невелика, проте компенсація за брак розумових здібностей. Принаймні, — додав він, перевівши погляд на Блекберна, — в очах когось настільки ж обділеного.
Я скреготнула зубами.
— Хоча це, можливо, й правда, та нам час іти. Потрібно перевірити, як проходить наш експеримент у лабораторії. Ви ж пам’ятаєте.
— І знову ви помилилися, люба моя.
Я так розлютилася, що ладна була вилаятися так, як чула в порту. Томас руйнував нашу стратегію втечі — і до того ж я йому ніяка не «люба».
Та коли здавалося, що надію безповоротно втрачено, юнак звірився з годинником.
— Насправді нам слід було піти рівно три хвилини і двадцять три секунди тому. Якщо не вирушимо негайно, експерименту кінець. Найліпше найняти екіпаж. — Тут він обернувся до головного редактора й суперінтенданта. — Джентльмени, спілкуватися з вами було так само приємно, як поститися у Великий Піст.
І доки ті двоє збагнули, що Томасове прощання насправді було образою, ми вже мчали метушливою редакцією на вихід і відтак вискочили у прохолодне надвечір’я. Не спиняючись, ми в цілковитій тиші пройшли кілька вулиць, а зупинилися, лишень подолавши добрячу відстань, щоб нас не упіймав Блекберн.
— До чого ти поставив те запитання? — зажадала я.
В мені знову наростав гнів. Я не могла повірити, що Томас насправді такої мізерної думки про мене. От тобі й маєш: казати одне одному правду, хай там що.
— Я не натякав, начебто ти маєш якийсь стосунок до написання того листа, Водсворт, — мовив він. — їй-право, тримай свої кляті емоції під контролем. Вони лишень стануть на заваді нашому розслідуванню.
Мені не хотілося знову говорити на цю тему. Може, Томас і вмів поводитися, наче машина, під час наших жахливих розслідувань, та мої кров і кістки не були зроблені з криги та каменю.
— Тоді на що конкретно ти натякав?
— На те, що два дні тому неподалік від листа перебував хтось, хто користується парфумом «Хасуно-Хана».
Я заплющила очі.
— Скажи, що ти говориш не всерйоз, Томасе. То це і є твоє велике відкриття? Гадаєш, що зумієш упізнати вбивцю за ароматом парфуму? Звідки тобі відомо, що ним не користується якась поштарка? — Я скинула руки горі. — А може, того листа поклали поряд із іншим листом, якого написав чийсь таємний коханець. Може, той напахтив конверт улюбленим запахом своєї коханої. Ти хоч обмірковував таку можливість, містере Всезнайко?
— Два дні тому ти пахла тим самим парфумом, — лагідно відповів він, утупившись у землю. Ноток зверхності у голосі ніби й не було. — Того вечора, коли ходила в божевільню й стежила за мною до Некрополя. Я відчув той запах у провулку. Опісля ходив у кілька крамниць, намагаючись розшукати такий самий аромат... — Він подивився на свої руки. — Хотів придбати для тебе.
Якби хлопець взяв і дав мені ляпаса, це шокувало б мене менше. То ось що про мене думав мій єдиний справжній друг на цілому білому світі: я чудовисько, яке тільки й рвалося на волю. Можливо, він мав рацію. Бо я точно не хотіла плакати, чи благати його,