Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 35)

щоб вірив мені. Навіть не відчула радості від його зізнання, що він хотів купити для мене подарунок. Я прагнула крові. Його крові насамперед.

— То ти таки натякаєш, що я до цього причетна! — мало не кричала я, відходячи від нього геть. Відтак обернулася: Томас не поспішав зустрічати мій погляд. — Та як ти смієш? Як смієш думати так низько про мене? Та це найпопулярніший парфум у Лондоні! І до твого бісового відома — того вечора ним скористалися і моя тітка з кузиною. То що, ти натякаєш, наче листа написала котрась із них?

— А твоя тітка намагалася б захистити доктора Водсворта? Чи, може, репутацію родини? — Томас зробив глибокий вдих. — Вона дуже релігійна, чи не так?

— Я не можу... — захитала я головою. — Це абсурд!

Між нами все скінчено.

Якщо він думав, ніби я, моя тітка чи кузина надіслала листа, то хай думає так і далі.

Мені сяйнула нова, збочена думка, від якої я навіть усміхнулася. Джек-Різник зробив мені послугу. Його лист, хоч із яким мотивом написаний, став промінчиком надії для мого дядька. Тепер у того був шанс на звільнення.

— А знаєш що? Того вечора ти теж був зі мною, Томасе. І може, мій магічний парфум залишив слід і на твоїх речах. Не здивуюся, якщо це ти сам написав того проклятущого листа.

Я обернулася й підстрибом пішла ловити екіпаж, лишивши Томаса з його звинуваченнями та недовірливими позирками позаду. Я перебувала в блаженному невіданні, що за кілька ночей станеться нове жахіття.

Площа Мітр, близько 1925 p

РОЗДІЛ 20

ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО

ПЛОЩА МІТР

ЛОНДОН

30 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Юрба розлючених чоловіків та жінок налетіла на пікет поліціянтів. Страх провокував у людях киплячу злість.

Я щільніше загорнулася хустиною — від ранкової прохолоди та поглядів людей, які стояли поряд. Не вистачало ще, щоб мене впізнали: моїй сім’ї й без того не бракувало клопоту.

Минулого вечора нарешті повернувся батько, пробувши майже місяць подалі від свого безцінного лаудануму. Мені не хотілося, щоб хтось сповістив його про те, що я втекла з дому й щодуху примчала сюди.

Не варто випробовувати батькову параною, принаймні доки не звільнять дядька. До того ж не хотілося, щоб мій батечко квапився видати мене заміж, якщо вирішить, наче я відбилася від рук. Либонь, він уже обрав мені приємного й годящого парубка, який живе далеко від лондонських вулиць. Мене бісила перспектива опинитися у якійсь позолоченій клітці десь у провінції, хоч я й не могла винуватити батька за спроби захистити мене.

Дарма що вони були хибні.

Я звела погляд на будівлі навколо: високі, холодні, незворушні чудовиська з цегли. Гігантські літери, що утворювали назву Kearly & Tonge на одному будинку, мовчки дивилися на хаос, який розгортався внизу. А я дивилася на них. Якби ж то літери могли розповісти про таємниці, свідками яких вони стали минулої ночі. Намагалася увібрати всі деталі, як це зробили б мій дядько чи Томас, якби були тут. Я не розмовляла з юнаком уже два дні: біль від його звинувачення й досі гостро пронизував мої думки.

Площа Мітр була ідеальним місцем для вбивства: навколишні будівлі утворювали величезний двір, ховаючи його від цікавих очей із вулиці.

Після майже місячного затишшя Джек-Різник повернувся з помпою. У листі до «Любого начальника» він не розкидався порожніми погрозами. Обіцяв нечувану жорстокість, і саме її скоїв.

Кілька чоловіків попереду натовпу закричали, вимагаючи крові, й розпалили полум’яну лють у людях довкола.

— То неправильно! — закричала якась жінка майже поруч зі мною. — Тре’ упіймать і вбить його! Хай душогуб повисне!

Я перевела увагу на живу барикаду. Розгледіти за руками й ногами поліціянтів тіло, накрите сіруватим покривом, з калюжею крові біля голови, було майже неможливо. Ще одне тіло виявили неподалік.

Думати про таке було жахливо, але тепер стратити дядька не могли за жодних обставин — не після того, як на огляд усього Лондона показово залишили два нових тіла.

У мене всередині зростала пітьма, яку належало вирвати з коренем. Уже вдруге за тиждень я відчувала,

що трохи вдячна Різникові. І від цього відчуття мені було зле. Як можна радіти з чужого горя? Це робило мене геть не кращою за вбивцю. А втім, я надіялася, що цей злочин врятує принаймні одне життя. Навіть якщо після такого я була просто нікчемним створінням.

Відчувши наполегливий доторк до мого плеча, я обернулася, війнувши спідницями.

Суперінтендант Блекберн хитав головою, а його світле волосся ловило промені сонця.

— Я запитав би, чи вам до вподоби погода, міс Водсворт, та переконаний, що вам хотілося б обговорити інші речі. — Він примружився в бік одного з тіл, затуляючи очі рукою. — Наш малий, здається, залишив для нас іще двох жертв.

Я простежила за його поглядом і кивнула. До цього не було чого додати, тож я просто стояла мовчки. Дивлячись і прислухаючись до людей поблизу, які обговорювали жорстокого вбивцю жінок, Шкіряного Фартуха. Щоправда, я нізащо не назвала б Джека «нашим малим ».

Я відчула, як моїм тілом розповзається якийсь неспокій, не пов’язаний ані з мертвими жінками, ані з переляком юрби. Відчула на собі Блекбернів погляд, який уважно вивчав мене, але зосередилася на іншому.

Щось у його поведінці викликало враження, наче суперінтендант підозрює мене в скоєнні певного злочину, якого я зовсім не пригадувала.

— Позаяк мені добре відомо, що немає сенсу просити вас зачекати, — повів Блекберн далі, — то пропоную вам оглянути місце злочину просто зараз. Ваш дядько не може бути тут зі зрозумілих причин, а я більше нікому не можу довірити належну оцінку скоєного. Звісно, якщо ви впевнені, що вам це до снаги.

Я кліпнула, не вповні усвідомлюючи його пропозицію. Я була лишень дядьковою ученицею, проте Блекберна вочевидь цікавила моя думка про те, що сталося. І я ладна була заплющити очі на свої сумніви щодо нього заради можливості оглянути тіла.

Я зглитнула й роззирнулася навсібіч. Ніхто не зважав на нас.

— Авжеж, я їх огляну.

Суперінтендант пильно на мене подивився, а на його губах з'явився натяк на вагання.

— Одначе вам не завадило б приготуватися. Тіло на столі для розтинів відрізняється від тіла, що лежить у калюжі крові десь у провулку.

Якщо він намагався отак настрашити мене, то в нього нічогісінько не вийшло. Він-бо не знав, що я вже натрапляла на тіло в провулку і пережила той потворний випадок.

Понад усе я бажала роздивитися місця злочину зблизька, спробувати збагнути міркування чоловіка, який чинив наругу над цими жінками. Я усвідомлювала, що побачене виявиться чи не найогиднішим у моєму житті, та не збиралася ставати заручницею страху.

Моя внутрішня пітьма зраділа можливості побачити тіла зблизька, у тому вигляді, в якому — за задумом убивці — їх і мали виявити. Можливо, це дасть мені корисну зачіпку.

Коли я випнула підборіддя, а в моїх рисах обличчя з’явився виклик, Блекберн видав смішок.

— Ви дуже схожа на мене, — усміхнувся він, задоволений моєю реакцією. — Тримайтеся поруч, але мовчіть. Я-то зацікавлений у ваших міркуваннях, та не всі присутні тут чоловіки поділяють цю думку. Тож дозвольте говорити мені.

— Гаразд.

Хоч це й було мені не до вподоби, але така вже гірка правда. Я — молода дівчина, яка виросла у світі, що ним керували старі чоловіки. І битви мені слід було обирати мудро.

Не зронивши більше ні слова, ми протиснулися крізь юрбу і стали перед шеренгою констеблів. Жінки сумирно розступалися перед суперінтендантом, проводжаючи його схвальними поглядами.

Нас зупинив кремезний чолов’яга з рудою бородою і такими ж кошлатими бровами.

— Прохід заборонено, — оголосив він. — Наказ комісара.

Блекберн виструнчився, кивнув, немовби чув це раніше:

— Мені добре відомо про цей наказ, адже це я дав вказівку комісарові видати його. Дякую, що так старанно пильнуєте за його виконанням... — він нахилився, щоб прочитати ім’я поліціянта, — ... констеблю О’Браян. Я привів особисту помічницю, яка знається на криміналістиці. Мені цікаво вислухати її судження, перш ніж ми перемістимо тіла.

Констебль зміряв мене повним відрази поглядом. Я занурила руки в спідниці, ухопившись за тканину так міцно, аж була певна, що розірву її. О, як же важко змовчати, зустрівшись із такою зневагою. Мені хотілося нагадати всякому чоловікові, який був невисокої думки про жінок, що і його люба матуся — це взагалі-то жінка.

Я не бачила, щоб чоловіки народжували потомство, а затим ішли готувати вечерю і прибирати оселю. Навпаки, досить було їм легенько застудитися, як у більшості з них підгиналися коліна.

Та в мені — під усіма шарами муслінової тканини й напахченої парфумом шкіри — сили було більше, ніж у половини жителів Лондона чоловічої статі. Я змусила себе зосередитися на завданні, яке чекало на мене, щоб не виказати свої справжні почуття.

Після неприємно довгої паузи Блекберн прочистив горло. Констебль миттю перевів уваїу на старшого за званням, а його обличчям від комірця почала розповзатися червінь.

— Звісно. Перепрошую, сер. Просто... нам не казали, що ви прибудете, і...

— ...і хіба ж не чудово, що я особисто сповіщаю вам свої найостанніші плани, — урвав його Блекберн, вочевидь роздратований затримкою. Я мимоволі замислилася, чи часто йому, зважаючи на юний вік, доводилося з таким стикатися. — Якщо не хочете згодом відповідати переді мною, раджу вам пропустити нас, — сказав він. — Мені уривається терпець, констеблю. Кожна дорогоцінна мить, яку ми тут гайнуємо, іде на шкоду точності висновків моєї помічниці.