Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 36)

Відтак констебль відійшов-таки вбік. А все, що я думала про цього нестерпного чоловіка, враз зникло, щойно мені в око впала бліда ступня, яка виступала з-під найближчого покриву.

Якби ж то побачене ви кликало в мене огиду. Та натомість я відчула непристойне захоплення: так і хотілося зняти накривку і роздивитися все зблизька. Блекберн махнув поліціянтам, які охороняли тіло, і ті поквапились розійтися.

Суперінтендант нахилився до мене ближче.

— Не поспішайте. Я пильнуватиму, щоб вас ніхто не турбував.

Я кивнула і стала навколішки поруч із тілом, старанно уникаючи калюжі крові біля плечей, а далі обережно відсунула покрив. Притлумила зітхання, заплющила очі й молилася, аби не випустити накривку з рук, наче бридливе дитя.

Можливо, я й справді не була до цього готова так добре, як вважала.

Я не розплющувала очей і дихала ротом, аж доки не минулось запаморочення. Не годилося непритомніти на очах переважної більшості лондонських поліціянтів. Особливо з огляду на те, що вони вже й так мали мою стать за ваду.

Зібравшись із думками, я змусила себе оглянути тіло.

Жінка переді мною була тендітна, близько п’яти футів на зріст. Її обличчя — побите, рот і ніс спотворені кров’ю та порізами. Лежала вона на спині, права нога зігнута в коліні й повернута в той самий бік, ліва — витягнута прямо. Було в цьому щось схоже на положення, у якому знайшли міс Енні Чепмен. На передпліччі жертви красувалося маленьке синє татуювання.

З-під тіла виднілися замащені кров’ю болти і шестірні.

Я не мала ані найменшого уявлення, навіщо вони знадобилися Джекові. Тож, продовжуючи огляд, зосередилася на тому, що збагнути могла.

Тулуб жінки було розтято посередині з хірургічною точністю, кишки перекинуто через плечі. А ще частину кишок, здавалося, відрізали й свідомо виклали складками між лівою рукою та тілом. Це скидалося на своєрідне послання.

Я проковтнула емоції. Треба продовжити дослідження. Треба збагнути розум цього божевільного, зрозуміти, що спонукало його до такої жорстокості, щоб він більше ніколи не заподіяв її жодній жінці. Глибоко вдихнувши, я ще раз зосереджено оглянула труп, хоча моє серце відмовлялося упокоритись.

Як і в решти жертв, у цієї жінки було перерізане горло.

Проте на відміну від них, розріз тягся і вздовж її правого вуха. Складалося враження, наче зловмисник мав намір відкраяти від нього шматочок. І тут один спогад ледве не збив мене з ніг. Підвищивши голос від збудження, я гукнула Блекберна.

— Лист, — сказала я суперінтендантові, доки той наближався, а мої думки мчали в одному ритмі з пульсом. — Автор того листа — це вбивця. Він писав, що відріже наступній жертві вухо. — Я вказала на каліцтво на її голові. — І зробив, як обіцяв: «Під час наступного дільця я відчикрижу дамочці вуха й надішлю поліцаям просто для забави».

Блекберн кинув погляд на тіло й похапцем відвів.

— Навіть якщо лист справжній, нам ніяк не від-стежити його походження.

Я сіла на п’яти й замислилася. Подумала про головного редактора газети, і враз переді мною замаячила й замахала ручками ідея.

— А що, як попросити містера Дойла надрукувати факсиміле листа? Хтось може впізнати почерк. Та й сам він казав, що надрукує, якщо лист виявиться справжнім.

Суперінтендант Блекберн забарабанив пальцями по своїх брюках, тим часом зазирнувши мені в очі так пильно, наче намагався передати якесь таємне послання. Мені було невтямки, чого він вагався — це ж було бездоганне рішення. За хвилю він знехотя кивнув.

— Це добра ідея, міс Водсворт, — усміхнувся поліціянт, і на його щоці утворилася ямочка. Він вказав на тіло, знову привертаючи мою увагу до жахіття перед нами. — Про що ви ще тут дізналися?

— Що ж... — видобула я.

Я глянула на бризки крові, свідома того, що вони розповідали власну історію, і з головою занурилася в науку. Скидалося на те, що спочатку пролилася кров з лівого боку шиї, оскільки зсідалася вона інакше, ніж із правого боку тіла. Було нескладно здогадатися: жінці перерізали горло, а розітнули її вже опісля. Підповзши до тіла ближче, я заходилася показувати Блекбернові кожну з ран.

— Убивця почав із горла, а затим завдав ножової рани чи вдарив у рот. Навряд чи йому сподобалося, що вона говорила, тож прагнув покарати її. — Я перейшла до наступної рани. — Коли жертва почала давитися кров’ю, він поклав її горілиць, розправивши ноги, й розтяв клинком живіт. Витягнув кишки — либонь, щоб полегшити собі доступ до інших органів. Бачите це? Порожнина надто запала. Саме такий вигляд мають тіла після того, як дядько виймає з них органи під час розтину. Не можу сказати, яких бракує тут, не зануривши всередину рук. Утім припускаю, що йдеться про матку або яєчники, чи, може, навіть нирку або жовчний міхур. Як гадаєте?

Блекберн не відповів. Я підвела на нього очі й виявила, що його приємним обличчям розповзаються ознаки нудоти. Я міцно стулила рота. Певно, здавалася зараз йому неабияким чудовиськом. Якби тітка Амелія була тут, то миттю потягнула б мене до церкви й прочитала б зо тисячу молитов. Я дивилася, як рухається Блекбернова глотка в намаганні зглитнути.

Поліціянт намагався зберегти самовладання, проте не втримався від нудотного позиву, коли на відкриту порожнину приземлилася муха. Я прогнала негідницю, але та тільки пересіла на закривавлене обличчя. Треба забрати звідси тіло, доки мухи не відклали личинки.

Блекберн кашлянув, привертаючи мою увагу.

Я не барячись підвелася, простягла йому носовичка, але суперінтендант лишень хитнув головою, притискаючи до рота кулак.

— Зі мною все гаразд, дякую. Мабуть, просто з’їв щось не те. Певен, нема через що перейматися...

Якась часточка мого єства захотіла всміхнутися. Ось стоїть молодик, який напевно набачився жахіть на своїй службі, і ось я — дрібна і тендітна — пропоную стати його міццю.

— Із вашого дозволу я зроблю кілька нотаток, — сказала йому. — Покажу їх дядькові. Його ж тепер звільнять, чи не так?

Блекберн перевів погляд зліва направо, спостерігаючи, як я спершу дістала записник із кишені у спідницях, а тоді взялася робити нотатки якнайохайнішим почерком.

Мені не хотілося видатись надміру нетерплячою чи сповненою надії, та я мала впевнитися, що з дядьком усе буде гаразд. Що невдовзі він опиниться в безпеці й працюватиме зі мною пліч-о-пліч. Здавалося, цілісінький рік минув, перш ніж Блекберн мені відповів.

— Не уявляю, як його судитимуть після такого. Мовлячи неофіційно, я вважаю, що його звільнять до кінця доби. — Він на мить замовк. — Не бажаєте зі мною підкріпитися? Тобто, після того як ми оглянемо друге тіло?

Я різко підвела на нього погляд. Він що, запрошує мене кудись у такій ситуації? Це дивно. Мої думки вочевидь промовисто відобразилися на моєму лиці, бо Блекберн почав бубоніти пояснення:

— Ну, я маю на увазі, що, може, ми випили б чаю та обговорили докладно жертв. Я певен...

— Я певен, це необов’язково, Вільяме, — озвався хтось знайомим розлюченим тоном. Кожнісінький м’яз у моєму тілі застиг, і навіть серце сповільнилося, перш ніж шалено закалатати.

Батько.

Лорд Едмунд Водсворт був у тисячу разів страшнішим за тіло, яке лежало біля моїх ніг. Вираз його обличчя був куди загрозливішим за ніж, приставлений до моєї яремної вени.

— Коли я дозволив тобі залицятися до моєї дочки, то й гадки не мав, що ти вважатимеш гожим залучати її у такі... мерзенні й чоловічі справи. Мені потрібен той, хто приборкуватиме її норов і захищатиме, а не підживлюватиме її небезпечну цікавість.

Шок налетів на мене звідусіль. Конче треба було поставити стільки запитань... Як він мене тут знайшов? Звідкіля він знав, що мене немає вдома? Проте першим із моїх уст злетіло найнагальніше запитання.

— Що ти маєш на увазі? Дозволив йому залицятися... — Та перш ніж закінчила думку, я вже повернулася до Блекберна, а збентеження поступилося місцем щирій люті: — То це ви просили батька, щоб дозволив до мене залицятися? Таємно зустрічалися з ним, змовлялися.

Тоді мені раптом сяйнула ще одна думка — така очевидна, що я мало не розреготалася.

— Ось чому ви бажаєте допомогти моєму дядькові. Не тому, що вважаєте його невинним, а тому що ви підступний!

— Одрі Роуз, благаю, — почав було він, скинувши руку горі. — Я ніколи не хотів...

— Я помиляюся? — зажадала відповіді.

Блекберн стиснув губи і кинув запитальний погляд на мого батька. Було ясно, що без дозволу він не відповість, але тепер він його вже нізащо не отримає. Я стиснула руки в кулаки. Понад усе мене бісило розуміння, що я проґавила усі підказки. Які ще таємниці приховували від мене?

Та мій гнів швидко згас, коли батько дав суперінтендантові знак мовчати.

А відтак поманив мене пальцем до себе. Якщо він тепер хоч колись випустить мене з дому, це буде диво Господнє.

Але як Блекберн посмів тримати це від мене в секреті? Я кинула останній лютий позирк у його бік і слухняно побрела до батька.

І коли я вже було гадала, що несподіванкам кінець, з’явився мій брат, щосили ігноруючи тіло, що лежало за кілька футів від його начищених туфель.

Підходячи до батька, Натаніель уникав моїх очей. Вочевидь це він видав мене тому зацикленому на контролі шаленцю. От негідний зрадник! І звісно ж, поліційний пікет обом моїм членам сім’ї не указ. Цікаво, кому вони заплатили за право нехтувати законами чи вказівками поліції.