Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 37)

— Що ж, забираймося з цього огидного місця й повертаймося додому, де ти будеш у безпеці. —

Узявши мене за руку, батько глянув на мене хіба трішечки менш застрашливо, адже я була у його владі. — Нам треба чимало обговорити сьогодні, Одрі Роуз. Ти не можеш і далі наражати себе на такі небезпеки. Мені прикро, але це не минеться для тебе безкарно. Подібні вчинки завжди мають ціну, а деякі коштують дуже дорого.

 

РОЗДІЛ 21

ЖАХЛИВА ПРАВДА

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

30 ВЕРЕСНЯ 1888 РОКУ

Поїздка додому виявилася чи не такою ж жахливою, як і огляд одного з понівечених тіл на місці подвійного вбивства.

Та я воліла б прибирати розкидані кишки, аби лишень не мучитися в задушливій тиші, яка була нашою жалюгідною супутницею в екіпажі. Доки ми доїхали додому, я вже була ладна вирватися з власної шкіри, щоб утекти від гніву, який сочився крізь пори.

Я лютилася на Блекберна за те, що змовився з моїм батьком і не наважився щиро це визнати. Та найдужче я закипала через свого брата.

І як він тільки посмів зрадити мене, привівши батька туди, де я була? Він же мав знати, як сильно батько розгнівається, вирішивши, неначе його єдина донька в небезпеці.

Адже Іст-Енд повнився не тільки «непристойним людом», а й хворобами, які миттєво ширилися через злиденні умови життя. До того ж нерозсудливо було приводити батька в частину міста, що славилася своїми опіумними притонами.

Кожен чоловік у моєму житті вважав за необхідне закувати мене в кайдани, і це мене бісило. Кожен — окрім Томаса, збагнула я. Він під’юджував мене діяти й мислити самостійно. Перш ніж я встигла збігти сходами до своєї кімнати, батько окликнув мене.

— Одрі Роуз, прошу, на два слова.

Я заплющила очі на мить-другу, і лиш після цього обернулася. Не бажала вислуховувати, як мене сваритимуть чи повчатимуть, яке життя крихке і як нерозумно втрапляти в безвідповідальні ситуації — але від цього не відвертітися. Коли батько мав щось сказати, потрібно було слухати — і край. Покинувши сходи та обіцяну ними волю позаду, я рушила прямісінько в лігво моралізаторства.

Тітка Амелія з Лізою подалися на закупи тканин, щоб узяти з собою додому в провінцію. їхня гостина добігала кінця, і вони мали виїхати завтра із самого рання. Мене тішило, що їм не випаде бачити, як мене шпетять. Тітка зауважила б, що за останні два тижні врятувати мою душу та репутацію не вдалося, і взагалі, мені на користь пішло б трохи сільського повітря.

Натаніель стояв у коридорі, притулившись спиною до стіни, але й досі уникав мого погляду, тільки дужче розпалюючи мій гнів. Ну й слизняк! Батько жестом запросив мене до вітальні й звелів сісти.

Не маючи вибору, я скорилася.

Сіла в крісло якнайдалі від нього, очікуючи, доки він оголосить вердикт «винна» і негайно призначить покарання.

Проте мій батечко не квапився. Розпорядився, щоб принесли чай та печиво, і взявся переглядати пошту біля каміна. Якщо він таким робом намагався підвищити мою тривожність, йому це вдалося. Серце немов навіжене гупало в ребра, благаючи про звільнення, щоразу як батько брався за чергового листа. Єдині звуки в кімнаті долинали від потріскування в каміні та шурхоту паперу. Я щиро сумнівалася, що у вітальні було чути, як у жилах хлюпоче моя кров, та в моїх вухах це звучало моторошною симфонією.

Я дивилася, як батько, обережно тримаючи ножа для кореспонденції, проштрикував гострим лезом конверти, а тоді різким ривком один за одним їх розрізав, вивільняючи листи всередині. Коли я лякала його, він перетворювався на незнайомця, який наводив жах і боявся водночас. Склавши руки на колінах, я чекала — терпляче, як тільки могла — доки він заспокоїться достатньо для розмови зі мною. Мої темні спіднці були проваллям, у якому я прагнула заховатися. Нарешті батько запечатав і передав конверт слузі, а відтак перетнув кімнату.

— Як я зрозумів, ти вже якийсь час вислизала із дому. Вивчала криміналістику під керівництвом свого дядька, чи не так?

Він налив, не питаючи, чашку чаю і запропонував мені. Я хитнула головою, надто схвильована, щоб думати про їжу чи напої, коли батько був такий спокійний та зібраний. Він постояв, чекаючи на мої виправдання, але я так і не змогла подати голос. Коли долю тварини вирішено, ніщо не порятує її від червоного намиста, яке їй вділять. Не мало значення, що я скажу на свій захист: це знав батько і знала я.

Він сів, закинувши ногу на ногу.

— Скажи-но на милість, і як я, по-твоєму, мав би реагувати, дізнавшись про все? Зрадіти? Підтримати те, що ти ймовірно викидаєш життя на вітер? — У його вирізьблених рисах промайнув спалах люті. Батько зціпив зуби, а відтак повільно видихнув. — Я не можу дозволити, щоб ти плямувала свою репутацію, потураючи власним дивацтвам та беручи участь в аморальній діяльності. Чемні люди, які живуть за правилами порядного суспільства, ніколи не підуть до лабораторії твого дядька. Якби твоя мати була досі жива, то померла б, побачивши, якими... справами ти займаєшся.

Перебираючи пальцями дрібні ґудзички по боках своїх рукавичок, я щосили боролася зі слізьми. Батькові слова розізлили мене, але найдужче мені допікало те, що він, можливо, мав рацію. Можливо, мати зневажала б мою діяльність. Із самого дитинства їй веліли триматися подалі від жахіть з огляду на її хворе серце. Моя негодяща робота цілком могла спинити її серце, якби цього не зробила гарячка. Та як же тоді бути з її переконанням, що я можу бути і сильною, і вродливою водночас? Виходить, батько помиляється!

Натаніель увійшов крізь двері в кімнату. Я не помітила, що досі він стояв у проймі, проте з його зболеного виразу обличчя збагнула, що брат чув кожнісіньке слово. Мені закортіло скорчити сяку-таку сердиту гримаску, але забракло сил.

Дуже боліло серце.

— Віднині ти також житимеш за правилами порядного суспільства, — провадив батько далі, задоволений моєю покірністю. — Ти усміхатимешся й будеш лагідна до кожного кавалера, якого я визнаю для тебе гідним нареченим. А от говорити про науку і дядька-дегенерата більше не смій. — Він підвівся з крісла і виріс наді мною так швидко, аж я сахнулася. — Та якщо я виявлю, що ти не коришся мені, то вижену тебе з дому. Я не потерплю, щоб ти й далі пхала носа у це тривожне розслідування. Затямила?

Я звела брови. Ніяк не могла збагнути, що ж це тільки-но сталося. Батько лютував і раніше, міг тижнями тримати мене в чотирьох стінах, однак іще ніколи не погрожував викинути мене на вулицю. Це ж бо цілковито суперечило його наміру вберегти мене протягом мого цілого життя. Нащо приковувати мене до дому, якщо він зібрався викинути мене?

Я кліпнула, щоб приховати сльози, намертво вп’явшись поглядом у закручений візерунок на килимі, й відтак поволі кивнула. Адже голосу не йняла віри, бо знала, що він неодмінно зламається під вагою емоцій, досить і того, що в мене був відповідний вигляд.

Батько вочевидь лишився задоволений, бо його тінь перестала нависати наді мною, а там і взагалі зникла з вітальні. Я чула, як батькові важкі кроки віддаляються в коридорі. І коли двері його кабінету з грюкотом зачинилися, я нарешті дозволила собі зітхнути.

Щокою зазміїлася самотня сльоза, і я злісно змахнула її. Я протрималася так довго, тож не розклеюся перед Натаніелем. Нізащо.

Та замість кинутися до мене, як я очікувала, той і далі стовбичив біля дверей, витягуючи шию в коридор. Було незрозуміло: він збирався втекти чи переконував себе залишитися.

— І що ж тобі батечко запропонував за цю зраду? — Братова спина напружилася, але він не обернувся до мене. Я підвелася й підійшла ближче. — Щось грандіозне, либонь. Щось таке, від чого тобі було годі відмовитися. Новий костюм? Дорогого коня?

Натаніель захитав головою, а його руки засмикалися. Тепер він будь-якої миті вхопиться за гребінець, щоб заспокоїтися. Стрес завжди погано позначався на братові. Я підступила ще ближче й запитала вороже:

— Отже, величезний маєток? — Мені кортіло, щоб Натаніель відчув мій біль.

У миготливому сяйві каміна промайнув срібний гребінець, і брат провів його крізь волосся. Я рушила повз нього на вихід, і тут Натаніель прошепотів:

— Зажди.

Його тон змусив мене зупинитися, і мої атласні туфельки затрималися на порозі. Брат говорив тихо, немов церковна миша, що пищить у велетенському соборі.

Відступивши назад у кімнату, я стала чекати. Я дам йому сказати, що хоче, а відтак піду собі. Втомлена подіями цього дня, я плюхнулася в крісло. Натаніель тим часом визирнув у коридор і зачинив двері.

А тоді рушив через кімнату швидким кроком, до якого схильні усі Водсворти-чоловіки, неспокійний, знервований. Підійшов до буфета, дістав кришталеву карафу та склянку, налив собі добрячу кількість бурштинового напою і випив усе за кілька ковтків.

Це було дуже несхоже на Натаніеля. Я нахилилася вперед.

— Що сталося?

Досі дивлячись на карафу, брат похитав головою і наповнив склянку повторно.

— Я навіть не знаю, з чого почати.

У його голосі бриніла цілковита огида, від чого мене пройняло морозом. Склалося враження, начебто ми більше не говоримо про те, як він виказав батькові, що я сьогодні зранку втекла з дому. Мій гнів розвіявся. З батьком було ще щось не так? Мені несила було витримати нове емоційне потрясіння. І без цього вистачало мороки.

— Більшість людей починає з початку, — мовила я, намагаючись не виказати голосом свого страху, натомість силкуючись говорити невимушено. — Скажи, що тебе тривожить. Будь ласка. Дозволь допомогти.