Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 39)
І залишався ще Блекберн. Чи був він із моїм батьком заодно? Вони бозна-скільки тримали свої взаємини в секреті від нас із братом. Що ще вони могли приховувати? Убивства відновилися, коли батько повернувся додому... Я заборонила своїм думкам прямувати у той темний завулок.
І зосередила увагу на факсиміле листівки в газеті.
Повідомлення було коротке, але таке ж моторошне, як і перше. З граматикою знову була біда, проте в мене з’явилася підозра, що це вдаване. Джеків почерк був надто охайний і старанний, щоб припустити, ніби текст писала людина без освіти. Ні, це була кепська спроба приховати власне становище в суспільстві.
Але яке саме — лікаря, лорда, суперінтенданта чи блискучого школяра?
Листівка написана тією ж рукою, що й перший лист — завитки на літерах були надто схожі, щоб це був просто збіг. З переднього боку обурливого послання (як і перед цим на конверті) не виявилося жодної путньої зачіпки, тільки адреса:
— Добрий ранок, Амеліє, Лізо. Ваш екіпаж, гадаю, готовий. — Батько увійшов широким кроком до їдальні з власною газетою під пахвою. Коли ж перевів погляд на мене, на його обличчі з’явилася стурбованість. — Одрі Роуз, ну а ти сповнюєш голівоньку безпечними і пристойними речами? Чи вже так скоро порушуєш мою волю?
Я підвела на нього лице й усміхнулася, хоча результат радше скидався на вищир.
— Не думала, що перебувати в курсі щоденних новин непристойно. То, можливо, я натомість витрачатиму весь свій час — і твої гроші — на нові корсети, які позбавлять мене бажання розтуляти рота, — промовила я солодко. — Елемент гардеробу, який так стискає, має добряче скувати й мої голосові зв’язки. Як гадаєш?
Батькові очі зблиснули попередженням, та сьогодні я не збиралася зіщулюватись перед ним.
Я розплутаю справу Різника, хай чийого внутрішнього звіра це пробудить зі сплячки. Цей звір дряпався і вив, прагнучи вирватися на волю і з мене. Я пообіцяла, що зрештою звільню його. Це на якийсь час утихомирило почвару.
— Що ж, — зронила тітка Амелія, підвівшись і подавши Лізі знак зробити так само. — Це була вельми приємна гостина. Дякую, що запросив нас, любий брате, на час своєї відсутності. Тобі не завадить незабаром знову відпочити від міста й подихати свіжим сільським повітрям. — Вона перевела увагу на мене, оцінливо зморщивши губи. — І Одрі Роуз це піде на користь, убезпечить від навколишнього шаленства.
— Може, й твоя правда.
На цих словах батько розкинув руки перед своєю сестрою і похапцем обійняв її. Відтак вона вийшла.
Ліза підбігла до мого місця за столом, нахилилася й схопила мене в незручні обійми.
— Обов’язково напиши мені. Я хочу більше дізнатися про Томаса Кресвела і все, що стосується сумнозвісного Джека-Різника. Пообіцяй, що напишеш.
— Обіцяю.
— Чудово!
Вона поцілувала мене у щоку, обійняла мого батька й вибігла в коридор. Мені стало сумно, що кузина їде.
Батько перетнув кімнату і сів у своє крісло, підкреслено ігноруючи мене, щоб показати невдоволення моєю поведінкою. А мене це якраз і влаштовувало.
Після того як Натаніель розповів усю правду про наші родинні таємниці, я заледве могла дивитися на батька. Мати помирала від скарлатини, і батькові було відомо про її хворе серце. Він у жодному разі не мав би дозволяти дядькові оперувати її — не тоді, коли її імунна система зазнала такої потужної атаки. Він-бо знав, що його брат ще не досяг бажаного успіху.
А втім, винуватити батька за те, що так відчайдушно прагнув урятувати матір, я теж не могла. Проте мене цікавило, чого він так забарився з тим, щоб попрохати дядька про допомогу. Досі я хибно вважала, що той оперував матір іще до того, як їй погіршало. З моїх уст зірвалося зітхання. Дядько мав би проявити більше розсудливості, та хіба можна було відмовити рідному братові? Особливо коли лорд Водсворт нарешті зламався й заблагав про допомогу. Трагедія, яка довела нас до цього стану, до цієї нездорової подоби сім’ї, була безмежна, та я боялася, що коли дозволю собі занадто зануритися в думи про минуле, то мене — як доти батька — горе зламає.
Я отримала звістку, що напередодні пізно ввечері дядько повернувся додому, тож вирішила провести з ним час і подивитися, що вдасться з нього витягти.
І мене не обходило, що про це думає батько. Я знову розгорнула газету.
— Невже тобі так кортить скінчити своє життя пропащою, на вулиці? — запитав він.
Я сьорбнула чаю, насолоджуючись виразним смаком «ерл ґрею» на язиці. Батечко грав у небезпечну гру і навіть не уявляв собі наскільки небезпечну.
— Кому як не тобі знати про пропащість.
Він грюкнув руками по столу, розкидавши столові прибори. Його обличчя зблідло і прибрало розгніваного виразу.
— Ти шануватимеш мене у власному домі!
Я підвелася, являючи перед батькові очі свій всуціль чорний вершницький стрій. Зачекала аж тридцять секунд, щоб він уповні осягнув моє вбрання на чоловічий манір, тимчасом як на його лиці проявлялися шок та невіра. Затим різко, як тільки було можливо, натягнула шкіряні рукавички і зверхньо поглянула на батька.
— Люди, які заслуговують шани, отримують її з доброї волі. А той, хто її вимагає, ніколи по-справжньому її не вселятиме. Я ваша донька, а не кобила, сер.
Я ступила крок у його бік, насолоджуючись тим, як батько сахнувся від мене, немовби щойно усвідомив, що хоч яка дорога і мила, а киця має гострі кігті.
— Ліпше вже бути пропащою й опинитися на вулиці, ніж жити в домі, повному кліток. Не тобі повчати мене пристойності, адже цієї чесноти тобі самому неабияк бракує.
І не чекаючи на відповідь, я велично вийшла з їдальні. Мене супроводжував лиш цокіт підборів, що звучав лунко посеред тиші. Більше не буде жодних спідниць чи турнюрів, з якими потрібно морочитися. Годі з мене речей, що тримають у путах.
* * *
Дядькова лабораторія була в жалюгідному стані — утім, як і її власник.
Повсюди лежали розкидані папери й перекинуті столи та стільці. Накарачках повзали, нервово прибираючи, слуги, то зосереджуючись на роботі, то дослухаючись до нескінченної тиради мого дядька.
Чим він такий засмучений? Безцеремонним втручанням у його безцінну роботу, чи тим, що його замало не спіймали за скоєні злочини? Важко сказати.
Проте я не збиралася йти звідси, не дізнавшись правди.
Я ще ніколи не бачила дядька в такому стані. Коли його звільнили з «Бедлама», поліція повернула всі речі з камер для доказів, проте кинула їх у лабораторії абиде. Скидалося на те, що Блекберн більше не цікавився здобуттям моєї прихильності.
— Нікчемні покидьки! — Маленькою кімнатою поруч з лабораторією розлігся черговий гуркіт. — Документація за цілі роки безслідно зникла! Та я ладен Скотленд-Ярд за вітром пустити. Що за мерзотники там працюють?
Увійшов Томас, оцінюючи поглядом гармидер. Підняв з підлоги крісло й опустився у нього. Риси хлопця викривило роздратування.
Я старанно ігнорувала його, й Томас відповідав мені взаємністю. Юнак вочевидь досі марудився через нашу сварку. Або ж відчував, що в мені наростає підозра, чий обвинувальний перст указував на нього.
Про своє перебування в божевільні дядько пам’ятав небагато. Тамтешні препарати виявилися занадто сильними для його свідомості, чи принаймні так він стверджував. Він не пригадував, як без упину бурмотів власне ім’я чи якогось іншого одкровення, яке могло б виступити з темряви.
— Не сиди без діла! — загорлав дядько, шпурляючи Томасові в лице низку паперів. — Прибери це! Прибери весь цей бісів розгардіяш! Я не можу так працювати!
Не ладна й далі спостерігати за цим божевіллям, я повільно підійшла до дядька з піднятими вгору руками, наче то був загнаний у кут скажений пес. Мені здавалося, що після того, як із його організму вийшов тонік із божевільні, дядькові нерви лишилися сильно розхитаними. Його спорадичні вибухи ніколи не бували такими гучними чи неорганізованими.
— Можливо, — я обвела рукою кімнату, — нам варто зачекати нагорі, доки покоївки наведуть тут лад.
Дядько Джонатан був ладен сперечатися, однак допускати цього я не збиралася. Моя новоявлена нетерпимість поширювалася на всіх Водсвортів-чоловіків. І навіть якщо дядько виявився невинним у злочинах Різника, йому доведеться відповісти за інші речі.
Я вказала на двері, кладучи край усім можливим протестам. Можливо, так вплинуло моє нове вбрання чи суворий вираз щелеп, проте дядьків запал умить вивітрився. Він зітхнув і, опустивши від поразки чи полегшення плечі, затупав сходами нагору.
Ми розмістилися у вітальні з чашками чаю. З парової машини в кутку кімнати лилася приємна музика.
Томас сидів навпроти мене, хмурячись і схрестивши руки на грудях. Коли наші очі зустрілися, у мене пришвидшився пульс, а тілом пішли іскри. Мені кортіло накричати на нього, вимагаючи відповідей за ті таємниці, що він приховував від мене, але я прикусила язика. Зараз це було не на часі.
А от із наступним питанням розібратися буде непросто. Нас розділяла ріка обману й брехні, і її треба було перетнути якомога скоріше.