Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 40)

Я позирнула на дядька. Відколи я прийшла і доки його не спинила, він рвав і метав. Навіть зараз його очі були трохи осклілі й дивилися на якесь кляте невідь-що, яке ніхто інший не бачив. У мені тихо запалав новий гнів. Я ненавиділа Блекберна за те, що він заподіяв дядькові.

Я вирішила сховати руки в спідницях, а тоді пригадала, що на мені їх немає.

— Я знаю, що трапилося з Томасовою матір’ю.

Томас застиг із чашкою на півдорозі до свого рота, і його очі широко розплющилися.

Я перевела погляд на дядька. Імла, що огортала його, вмить розвіялася, а її місце посіла жорсткість, якої я ще ніколи не бачила.

— До чого ти хилиш?

Я зустрілася прямісінько з його розлюченим поглядом.

— Після її смерті ви з Томасом почали працювати разом. Проводити таємні... експерименти.

Томас нахилився вперед так сильно, що ледве не звалився зі свого сидіння, і з яструбиною уважністю чекав на дядькову відповідь. Якби ж то мені вдалося розшифрувати його дії!

Угледівши моє серйозне обличчя, дядько недовірливо зареготав.

— А що з того, коли й так? Ми не проводили операцій уже з рік. І це жодним робом не стосується нашого Різника. Деяких привидів ліпше не турбувати й лишити у спокої, небого.

— А деякі привиди повертаються і тривожать нас, дядьку. Наприклад, міс Емма Елізабет Сміт.

Вираз обличчя дядька Джонатана став таким самим похмурим, як у мого батька. Я злякалася, що зараз він відішле мене геть за втручання у його спогади.

Коли він відхилився на своєму сидінні назад, уперто схрестивши на грудях руки і міцно зімкнувши уста, голос подав Томас.

— Усе ясно. Просто розкажіть їй.

— Нічого тобі не ясно, хлопче, — відрубав дядько. — І буде мудро так усе й залишити.

Я перетнула кімнату і з грюкотом зачинила двері. Це повернуло загальну увагу до мене.

— Якби це не було важливо для розслідування, я й залишила б. Та оскільки на волі вештається шаленець, який розтинає жінок і потенційно намагається використати їхні органи у такий самий спосіб, як у минулому робив дехто в цій кімнаті, у мене немає вибору.

— Технічно кажучи, ми ніколи не намагалися використати органи для чого-небудь, — сказав Томас і знизав плечима. — Моя мати була занадто слабка для процедури. Ми випробовували дрібніші теорії, але — як зауважив твій дядько — не проводили операцій уже рік. Та й тоді йшлося лишень про пришиття відтятого пальця, якщо тебе цікавлять деталі.

— І на твою думку, було розумно це від мене приховувати?

Ми були трохи зайняті вистежуванням убивці, Водсворт, — відповів юнак напрямки. — Та й даруй, якщо я не поспішаю говорити на тему, яка видається мені... непростою. Окрім доктора Водсворта, а тепер і тебе, я ні з ким не говорив про матір, відколи вона померла. Особливо зважаючи на те, що мій батько розсудив, начебто буде пристойно одружитися вдруге, перш ніж її тіло охололо, а мачуха не мала діла до чужих дітей.

— Вибач мені, Томасе.

Він знову знизав плечима й відвернувся. Я ж сіла на вельветову канапу. Не могла повірити.

Ось причина Томасового вміння емоційно відсторонюватися. Це корінь його зверхності. Ліза мала рацію — за нею ховався біль. Моє серце забилося швидше. Одна частина мене прагнула пригорнути хлопця в обіймах і зцілити його рани, а іншій кортіло вивідати всі його секрети і негайно скласти докупи головоломку, якою був Томас.

Та спершу потрібно було розібратися з питанням зв’язку мого дядька із міс Еммою Елізабет Сміт. Згнітивши серце, я повернулася до дядька.

— Мені треба знати, що трапилося з твоєю колишньою нареченою. — Я бачила, як у його голові крутяться шестірні, коли він шукав шляхів уникнути розповіді. — Прошу. Розкажи мені, що сталося з Еммою Елізабет Сміт.

Дядько скинув руки вгору.

— Здається, мені відомо менше, ніж тобі.

— Усе одно зроби мені ласку.

— Ну гаразд. Вона поставила мене перед вибором: або вона, або наука. Коли я відмовився, Емма обірвала всі стосунки, заявивши, що ліпше залишиться без пенні за душею, ніж схвалить мою блюзнірську діяльність.

Дядько обхопив голову руками; думки про давню кохану вочевидь брали своє, а він же й без того перебував у делікатному стані. А тоді його кістки немовби вкрила добре знайома мені сталева рішучість, що омолоджувала дядька із кожним подихом.

Недарма цей чоловік навчав своїх учнів, як відокремлювати себе від гуманітарного аспекту жахливих явищ і братися за пошук фактів без обмежень з боку емоцій.

Дядько виструнчився і взявся видавати факти один за одним.

— Емма могла й далі жити звичним життям, але не схотіла. Вона сказала, що бажає, аби я сильно страждав, гадала, що так змусить мене поступитися. — Він похитав головою. — Останнє, що я чув, — Емма винайняла кімнату в Іст-Енді, але відмовилася брати гроші у своєї родини. Як часто буває, поповзли чутки, нібито вона продає себе, щоб оплатити житло.

Дядько зняв окуляри і протер від уявних плям. Мені було годі й уявити, що він зараз відчуває. Його руки впали на коліна.

— Мені забракло снаги дізнатися, чи це насправді так. Я викинув Емму з думок і рятувався роботою, щасливо проживши отак кілька останніх років.

— Що сталося того дня, коли ти побачив її тіло? — тихо запитала я. — Це тобі нагадує нещодавні убивства?

Дядько різко сіпнув голову назад, і на мить у його виразі промайнув переляк. Він заходився крутити вуса, якусь хвилю подумки гортаючи нотатки у свідомості.

— Гадаю, вона може бути жертвою Різника. — Дядько так сильно стиснув шкіряний футляр для окулярів, аж йому побіліли кісточки. І коли заговорив знову, то скреготів зубами: — Мені потрібно повертатися до роботи.

Томас вигнув брову і перевів увагу на мене. Складалося враження, що деякі таємниці зосталися нерозкритими. Я не знала, чи був юнак посвячений у них, але мала намір дізнатися.

 

РОЗДІЛ 23

ЧАРОДІЙСТВО

ЛІТЛ-ІЛФОРДСЬКИЙ ЦВИНТАР

ЛОНДОН

8 ЖОВТНЯ 1888 РОКУ

Двоє кам’яних драконів пильнували наш екіпаж, коли він проїжджав брукованою дорогою крізь найбільшу із трьох стрілчастих арок, що вели на Літл-Ілфордський цвинтар.

Густий туман огорнув малу групку жалібників, що зібралися навколо свіжовиритої могили міс Кетрін Еддовз, загиблої жінки, яку я оглядала на місці подвійного вбивства, затуляючи їх від цього немилосердного дня.

Зима дихала осені в спину, нагадуючи цій теплішій порі, що вона на порозі.

На знак пошани до покійниці я вдягнула плаття, а не брючний вершницький стрій, якому віддавала перевагу віднедавна. Моя проста чорна сукня була химерно схожа на ту, що в неї я вбралася у ніч убивства міс Енні Чепмен. Сподіваюся, що це не провіщатиме нових жахіть.

Я відчувала дивний зв’язок із Кетрін. Можливо, так було, оскільки я свого часу схилялася над її тілом і досліджувала місце злочину, де її знайшли.

В газетах писали, що вона мала веселу вдачу і любила — доки твереза — співати для кожного, хто ладен слухати. У ніч убивства жінка напилася й заснула просто на вулиці, за що її затримала поліція. Відпустили її десь по першій ночі.

А невдовзі по тому Кетрін знайшов Різник і урвав її пісні навіки.

Дядько залишився в лабораторії розмовляти з детективними інспекторами про другу жертву тієї кривавої ночі, а нас із Томасом відрядив у власному екіпажі збирати відомості про присутніх на похороні Кетрін Еддовз. Він-бо вважав, що вбивці часто відвідували місця своїх злодіянь або стежили за ходом розслідувань, хоча це (як і більшість його припущень) було неможливо довести. Інспекторам не довелося довго переконувати дядька в тому, що його знання відіграють ключову роль у розкритті справи. Дрібки лестощів від керівництва Скотленд-Ярду, аби потішити дядькове еґо, цілком вистачило, щоб угамувати його уражену гордість.

Мені було важко стримуватися, щоб не зиркати на Томаса, усе гадаючи, а що, як чудовисько, якого ми шукаємо, стоїть у цю мить поряд зі мною. Хоча його оповідь про смерть матері й батькове негайне повторне одруження і посмикала мене за емоційні струни, проте такий міг бути у хлопця задум. Тому наразі я стежитиму за ним, вдаючи, ніби між нами усе гаразд.

Тримаючи над нашими головами парасольку, Томас зосереджено вивчав усіх присутніх. Жалібників було небагато, і правду кажучи, жоден із них не здавався хоч трішки підозрілим — окрім одного бороданя, який кидав на нас погляди через плече. Щось у тому чоловікові спонукало мене насторожитися.

— Ти порох, і до пороху вернешся¹¹, — процитував священник із Книги Буття, простягнувши руки до неба. — Нехай же душа твоя спочине в мирі, вільна від мук, яких ти зазнала, нас покидаючи, люба сестро.

Жменька людей пробурмотіла гуртом «Амінь!» і розійшлася. Понура погода стримала вияви їхнього суму і звела до мінімуму молитви за упокій небіжчиці. А за кілька митей небо розверзлося і полив рясний дощ, відтак Томас був змушений присунутися з парасолькою ближче.

Або дощ був просто приводом. Відколи юнак пропустив мене за одну зі своїх численних емоційних стін, він кружляв навколо мене, немовби я була сонцем, довкола якого обертався його власний всесвіт. Варто це обміркувати іншим разом.

Наблизившись до тимчасового могильного знака, я присіла й пробігла пальцями в рукавичках по грубому дерев’яному хресту, відчуваючи хвилю смутку за жінкою, якої навіть не знала. Місто організувалося і влаштувало їй гідний похорон і пристойну могилу. Здавалося, люди дбали про ближніх у смерті так, як не зуміли подбати за життя.