Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 42)

Тут мою увагу знову привернув Томас: він кашлянув, тамуючи смішок. Хлопець нишком указав на мою власну ногу, що відбивала збуджений ритм, хитаючи стіл. Я похмуро зиркнула на нього у відповідь, та він лиш гучніше кашлянув. Як добре, що це його веселило; хоч комусь було весело.

— Ну, що ж. — Містер Ліз сів між нами. — Прошу вас обох покласти руки на стіл, ось так.

Він показав, як потрібно, поклавши свої велетенські руки на стільницю долонями донизу. Кінчики великих пальців дотикалися.

— Розведіть пальці, щоб ваші мізинці торкалися мізинців сусідів. Чудово. Бездоганно. Тепер заплющте очі й очистіть свій розум.

Це добре, що столик був такий малий, бо інакше тягтися до рук одне одного нам було б дуже незручно. Томасів мізинець повсякчас смикався від мого, тож я тихцем посунула ногу під столом і злегка копнула його. Перш ніж юнак устиг відповісти на це, містер Ліз заплющив очі й глибоко зітхнув. «Зосередься», — дорікнула собі. Якщо вже я прийшла на сеанс, то виконаю все на сто відсотків.

— Я прошу своїх духів-провідників: прийдіть і допоможіть мені у мандрах посмертям. Якщо є хтось пов’язаний із Томасом чи Одрі Роуз, явіть себе.

Я зиркнула крізь опущені вії. Томас був молодцем: сидів із заплющеними очима і прямо, наче ціпок. А містер Ліз, здавалося, немовби спав, сидячи стрункою. Його очі тріпотіли під повіками, а борода й вуса сіпалися в такт якомусь тільки йому одному чутному ритмові.

Я подивилася на дрібні зморшки навколо його очей. Цьому чоловікові навряд чи було понад сорок років, та він мав такий вигляд, ніби на своєму віку бачив не менше за когось удвічі старшого за нього. Його волосся посивіло при корінні, а ще ріділо — так наче, океан відступав від берега, що ним було його чоло.

Містер Ліз глибоко вдихнув, і його риси обличчя застигли.

— Назвися, духу.

Я знову перевела увагу на Томаса, але той ані усміхнувся, ані розплющив очі, чемно підіграючи нашому господареві-привидомовцю. Не поводився знервовано. А от я не могла нічого з собою вдіяти: сподівалася і водночас жахалася скорої повторної зустрічі з матір’ю. Якщо вірити вступним словам містера Ліза на цвинтарі, звісна річ.

Він кивнув.

— Ми вітаємо вас, міс Еддовз.

Чоловік замовк, аби мати час придумати якусь вигадку чи «вислухати» духа. Його обличчя напружилося від зосередження.

— Так, так, я все їй зараз перекажу.

О, чудово, то ми одразу переходимо до справи. Ну й комедія. Містер Ліз посунувся на стільці, але контакту зі мною та Томасом не розірвав.

— Міс Еддовз каже, що ви були там того дня, коли виявили її тіло. Вона стверджує, що вас супроводжував чоловік зі світлим волоссям.

Мені забило подих, а надія повторно почути матір водномить відійшла на задній план. Чи це справді можливо? Чи справді міс Кетрін Едцовз промовляла через цього огрядного неохайного чоловіка? Це, звісно ж, було дуже дивно, проте я не конче вірила бодай одному слову.

Будь-хто з присутніх того ранку на місці злочину міг побачити мене разом із суперінтендантом Блекберном. Не знаючи, як заведено діяти в таких ситуаціях, я прошепотіла:

— Це правда.

Я зиркнула на Томаса, але юнак досі сидів тихо, заплющивши очі. Його вуста, щоправда, були тепер стиснуті у тонку риску. Я перевела увагу на спіритуаліста.

— Гм, так, — видобув містер Ліз із розумінням. Я не була певна, чи він звертався до мене, чи до духа, який нібито кружляв поряд, а тому просто чекала зі стуленим ротом. — Міс Едовз просить переказати вам повідомлення, що допоможе вам повірити. Вона каже, що на її тілі є розпізнавальна мітка, і що ви одразу зрозумієте, про що йдеться.

Мить-другу мені докучало раптове прагнення відсмикнути руки й забратися з цього кубла брехні. Я-бо чудово розуміла, про що йшлося.

На лівому передпліччі жінки було дрібне татуювання — ініціали «Т. К.». І це була геть не таємниця. Помітити його мимохідь міг хто завгодно. Я зітхнула, розчарована, що похід сюди виявився безглуздим вчинком. Та перш ніж я промовила хоч слово чи розірвала контакт із Томасом чи містером Лізом, той квапливо продовжив:

— Ще вона сказала, що Джек теж був там. І вас бачив. — Він стулив рота, вкотре киваючи, немовби був тлумачем, який перекладав повідомлення з іноземної мови. — Він підібрався до вас... ба навіть розмовляв із вами. Ви розізлилися на нього...

Містер Ліз захитався на стільці, а його заплющені очі забігали, немовби приголомшені голуби, які метушаться перед лавою в парку.

Мої руки й ноги обвив і стиснув глибокий холодний жах, і він вичавлював глузд мені з мозку. Єдиними людьми, на яких я злилася, були суперінтендант Блекберн і мій батько. Дядько на той час іще перебував у божевільні, а з Томасом я не розмовляла.

Якщо цей чоловік і справді спілкувався з мертвими, то щойно зняв із двох останніх підозру. Але не з батька і Блекберна...

Не бажаючи чути більше, я відвела руку, однак Томас потягся за нею і знов розташував поруч зі своєю. Його підбадьорливий погляд запевняв: ми пройдемо до кінця разом. Це мене заспокоїло.

А наш медіум тим часом продовжив хитатися на стільці, його рухи ставали дедалі швидшими й різкішими. Дерево під ним скрипнуло, і це підбурило мій пульс — він прискорився у хаотичному ритмі. Містер Ліз скочив на ноги так раптово, аж його стілець упав на підлогу.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб заново зоорієнтуватися, а коли його очі просвітліли, чоловік витріщився на мене, неначе я перетворилась на Сатану.

— Містере Ліз, ви поділитеся з нами тим, що так вас тривожить, — запитав Томас, — чи залишите інформацію від духів при собі?

Медіум затремтів, хитаючи головою, щоб очистити її від того, що він чув і бачив. Коли ж нарешті заговорив, його тон був таким самим зловісним, як і слова:

— Негайно їдьте з Лондона, міс Водсворт. Я помилився, я не в змозі допомогти вам. Рушайте! — загорлав він, перелякавши нас. Тоді звернувся до Томаса: — Бережи її. Її позначено на смерть.

— Якщо це якийсь обман... — примружив Томас очі.

— Їдьте! їдьте, доки ще не пізно. — Містер Ліз поквапив нас до дверей і кинув мені пальто, так ніби те було охоплене вогнем. — Джек жадає вашої крові, міс Водсворт. Хай береже вас Бог.

Лист «Од Пекла», 1888 р.

 

РОЗДІЛ 24

ОД ПЕКЛА

БІБЛІОТЕКА ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙГЕЙТ

16 ЖОВТНЯ 1888 РОКУ

— Бачу, ти знову вирішила постраждати в гордій самоті, — кинув Томас, безжурно ступивши до затемненої бібліотеки в дядьковому домі.

Підвівши погляд від книжки, я зауважила, що юнак убрався надзвичайно стильно як для пообідньої практики з розтинання трупів. Його чудово пошитий піджак сидів на ньому бездоганно. Томас упіймав мене за розгляданням і вишкірився:

— Ти досі не розіслала запрошень, Водсворт. Це дуже неввічливо, не вважаєш?

Я не звернула уваги ні на нього, ні на його зауваження, хоча й знала: хлопець намагався лишень розрядити обстановку. Вісім днів минуло, відколи ми зустрілися з містером Лізом, і ще більше днів, відколи я востаннє бачила батька.

Покладатися винятково на спіритуалістичні свідчення містера Ліза я не могла, однак Томас із кожним днем усе далі просувався крізь перелік підозрюваних, днями і ночами штудію-ючи нотатки та окремі деталі. Стрес, що його хлопець намагався приховати, навряд чи був удаваним.

Томас прагнув розкрити цю справу так само сильно, як і я. Одного особливо бентежного вечора я звірила йому свої страхи щодо батька. Томас розтулив рота і одразу ж стулив — і на цьому все. Не надто втішлива реакція.

Мій батько дотримав слова: не розшукував мене і був байдужий до мого місцеперебування. На нього було геть несхоже випускати мене отак із виду на стільки днів, а проте у моїх очах він став незнайомцем, і мені було годі передбачити його подальші кроки.

Мені не хотілося думати про таке чи визнавати це, але деякі з характерних рис Джека-Різника пасували до батька. Той завжди був у місті, коли відбувалися злочини, і був відсутній протягом тих трьох із половиною тижнів у вересні, коли Джек на позір зник.

Мені кортіло дізнатися братову думку з цього приводу, одначе я тримала ці похмурі міркування при собі. Не потрібно непокоїти Натаніеля, доки в мене не з’являться неспростовні докази того, що батько і справді Різник.

Гортаючи медичний журнал, я вичитала кілька нових гіпотез щодо зв’язку між людською психологією та скоєнням злочинів. У батька справді були проблеми з переживанням горя і чимало причин бажати, щоб пересадка органів виявилась успішною. Це пояснило б відсутні органи в жертв.

Хоча мені й досі було невтямки, яка з того тепер користь матері. А відтак пригадала батьків улюблений тонік; лауданум цілком міг пояснити його потьмарення свідомості.

— Не марнуй свою дорогоцінну енергію на ці дурниці, Водсворт, — сказав Томас, читаючи через моє плече. — Тобі ж цілком до снаги сформулювати власні теорії. Ти ж науковиця, чи хто? Чи ти, може, волієш, щоб усі блискучі ідеї породив я?

Побачивши, що я закотила очі, юнак усміхнувся, випнув груди і гордо став однією ногою на стілець, ніби позуючи для картини.

— І я тебе не звинувачую, адже я дійсно красень. Високий чорнявий герой твоїх мрій, який мчить врятувати тебе завдяки своєму безмежному інтелектові.

— Радше зарозумілий монстр, що переслідує мене в кошмарах. — Томас зморщив носа, і тепер уже я віддячила йому самовдоволеною усмішкою. Він був досить вродливий юнак, проте знати, що я так вважаю, йому було ні до чого. — Тобі часом не треба зважити якийсь орган, подратувати когось чи пошкрябати нотатки для дядька Джонатана? А може, на тебе чекає новий пацієнт, над яким ти проводитимеш експерименти?