Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 43)
Хлопець вишкірився ще ширше й усівся на диван із фасонного вельвету прямісінько навпроти мене. Унизу, на столі для розтинів чекало на дослідження свіже тіло, яке (уперше за тривалий час) не мало анінайменшого стосунку до Вайтчепельських убивств. Нещасливця на позір позбавила життя сувора англійська погода, а не якийсь там скажений душогуб. Зима-бо вже навідувалася кілька разів, випереджаючи свій «офіційний» початок.
— Доктора Водсворта викликали у негайних справах. Тут тільки ми двоє, і мені вельми набридла твоя хандра. Ми ж могли б уповні скористатися зі своєї самотності. Але ні, — Томас театрально зітхнув. — Ти наполегливо читаєш дурниці.
Я влаштувалася зручніше у своєму завеликому кріслі для читання й перегорнула сторінку.
— Вивчення психологічних станів людей і того, як вони можуть чи не можуть бути пов’язані з глибинними психічними проблемами, навряд чи можна назвати хандрою. Чом би тобі не використати свій великий мозок із користю і почитати деякі з цих досліджень зі мною?
— А чом би тобі не розповісти мені, що саме тебе тривожить? Яку емоційну дилему ти прагнеш розв’язати? — Він поплескав себе по ногах. — Сідай-но сюди, і я тебе колисатиму, доки ти, або я, або ж ми обоє не заснемо.
Я пожбурила книжку йому під ноги і одразу ж скривилася. Я збиралася сказати Томасові, що не маю жоднісіньких емоційних клопотів, а сама продемонструвала протилежне. Одного дня мені таки вдасться взяти свої бісові дії під контроль.
Я зітхнула.
— Не можу позбутися думки, що мій батько і є тим самим нічним хижаком.
— А в чому полягає моральна дилема? — поцікавився Томас. — Чи слід видавати любого старого татуся поліції?
— Авжеж, це вона і є! — вереснула я, не в змозі повірити, яким тугодумом він був, коли йшлося про елементарні людські поняття. — Як можна піти проти власної крові? Як я можу приректи його на смерть? Ти ж, безумовно, усвідомлюєш, що саме це і трапиться, якщо я його видам.
Батька повісять. І зважаючи на його статус, дійство буде особливо публічним та брутальним. Але хоч батькові руки могли бути в крові, це ще не означало, наче я хотіла забруднити його кров’ю свої. Дарма, правильно це чи ні.
— І я вже мовчу про те, — додала я голосно, — що це доб'є мого брата.
Я затулила обличчя руками. Не сказала найочевиднішого. Якщо я не видам батька, загине ще багато жінок. Це була жахлива халепа, і я ненавиділа батька за те, що поставив мене у таке становище.
Томас затих і витріщився на власні руки. Разом зі мною за ним вичікувально спостерігала вічність. Зрештою юнак прогнав її геть.
— Що ти сподіваєшся знайти на сторінках із теоріями інших чоловіків?
— Визволення. Ясність. Панацею проти демона, який отруює батькову душу.
Якщо існує спосіб вирішити негаразди з його мозком, тоді, батька, можливо, ще можна врятувати. Я прислу халася до тиші, що простягалася між нами, і цокіт годинника вторив моєму серцебиттю.
Я стишила голос:
— Якби йшлося про твого батька, хіба не пішов би ти на що завгодно заради його порятунку? Особливо втративши матір? Можливо, ще не пізно для його спасіння.
Томас тяжко зглитнув, а відтак перевів увагу на мою книжку.
— І що, ти застосуєш бутафорію на кшталт релігії, щоб звільнити його від гріхів? Обприскаєш святою водою і випалиш диявола зсередини? Я думав, ніби це царина твоєї ексцентричної тітки.
Я нахилилася, щоб підняти медичний часопис, і повернулася до фрагмента, який читала останнім. Шкіряне крісло рипнуло, щойно я змістила вагу.
— Я науковиця, Томасе. Спасіння для мого батька прийде у вигляді тоніків, що діятимуть на його фізіологію. Існують прекрасні дослідження про дію хімічних речовин на провідні шляхи у мозку, — пояснила я, вказуючи на один із текстів у книжці. — А ще я пригрожу замкнути його в домі. Триматиму в кайданах у кабінеті, якщо він не погодиться на дослідження своєї свідомості.
Томас похитав головою — нам обом було зрозуміло, що це брехня. Та перш ніж хлопець устиг щось сказати, у двері тихенько пошукали. Ми витріщилися на лакея, який однією ногою стояв у коридорі, а другою вже переступив поріг бібліотеки. Від його комірця розповзався обличчям рум’янець. Я сподівалася, що слуга не стовбичив при вході надто довго. Якщо хтось довідається про те, що мій батько, ймовірно, Джек-Різник, чи те, що ми підозрювали його, проте не видали, то й самі опинимося в неабиякій халепі.
— Міс, доктор Водсворт воліє, щоб ви негайно прибули до Скотленд-Ярду. — Ми з Томасом перезирнулися, а лакей уточнив: — Він очікує вас обох.
* * *
Мене не обходило, який вигляд я мала перед чоловіками, що оточили стіл суперінтенданта Блекберна, коли затулила рота затиллям долоні у мереживній рукавичці.
Сморід, який уразив мої чуття, був так само жахливий, як і те, що лежало в пакунку. А може, й нестерпніший. Я можу витримати по суті будь-що бридке та криваве на вигляд; а от до гнилого м’яса, боюся, мені ніколи не звикнути. Хай скільки стикатимуся з цією гидотою.
— Практично немає сумніву, що це половина людської нирки, — підтвердив дядько, хоч його ніхто й не питав. — І хоча неможливо сказати напевне, але нам, либонь, варто визнати справжність супровідного листа. Міс Еддовз бракувало нирки. А це саме людська нирка. Судячи з гниття, її було видалено приблизно в той самий час, що й у жертви, і з лівого боку — знову-таки як у жертви. Мені потрібно провести додаткове дослідження в лабораторії, але на позір очевидні деякі... подібності.
Я проковтнула клубок огиди. Скидалося на те, що Джек утратив рештки глузду. Відвівши погляд, Томас передав мені нове послання від убивці. Цікаво, а він скаже поліції про мого батька? Чи вчинила б я на його місці так само? Глибоко у шлунку завертілося почуття провини. Невже я дала сентиментальності стати на шляху правосудця? Тоді я не краща за Різника.
От тільки... А що, як поліції вже відомо, хто він? Я зиркнула на суперінтенданта Блекберна. Насправді я нічогісінько про нього не знала, тож у його присутності поводилась обережно. Можливо, він уже бачив цей орган тієї ночі, коли його вийняли. Адже навіть після всього, що сказав дядько, обличчя суперінтенданта лишалося кам’яним. І це змусило мене замислитися: батько коїв те все власноруч чи велів Блекбернові виконувати його чорну волю. Невже чутлива реакція поліціянта на місці подвійного вбивства була лишень обманом?
Я виринула з коловерті думок, з полегшенням усвідомивши, що на мене ніхто не звертав уваги. Лист був написаний тим самим дратівним червоним чорнилом, що й попередні два Джекові послання. І цю манеру письма я навіть у кошмарах упізнаю: я вивчила її уздовж і впоперек, намагаючись виявити подібності до батькового почерку.
Джордж Ласк був другом мого брата, а ще найактивнішим членом Лицарів Вайтчепела — того самого гурту пильнувальників, до якого належав Натаніель. Якщо Джеком-Різником насправді був батько, то надсилати доказ наближеній до нашої сім’ї людині було нечуваним зухвальством. А втім, заява, начебто він з’їв другу половину людської нирки, сама по собі звучала так, ніби його цілковито поглинуло божевілля.
Канібалізм — це нове дно для Вайтчепельського убивці.
Я поклала листа на Блекбернів захаращений стіл. Почерк не був схожий на батьків але це не означало, що він не докладав зусиль, щоб його змінити. А може, зло, яке никало у ньому, взагалі мало власний почерк.
— Цікаво, — проказала я мимоволі вголос.
Томас подав мені знак говорити, але я була не готова. Думки й теорії ще тільки набирали форми в моїй голові. Але якби я щось сказала, то могла б перевірити Блекбернову реакцію на обман. Тож за кілька секунд я подала голос іще раз.
— Це якось дивно, чи не так?
— Ні, Водсворт, — відказав Томас знуджено. — Надсилати нирки поштою — цілком звичайне явище. Я й сам надсилаю їх тричі на тиждень, щоб дотриматися моди. Спробуй це якось. По-справжньому вразь подружок за чаюванням.
Я скорчила йому гримаску.
— Я маю на увазі ось що: припустімо, злочинець убиває жінок і намагається здійснити пересадку органів. Навіщо тоді взагалі їсти печінку, навіщо переводити добутий орган?
Із Блекберна втекла вся барва, так наче його от-от мало знудити. Його реакція здавалася цілком щирою; а проте, він і раніше мене дурив.
Поліціянт провів долонею по волоссю.
— Зараз заледве друга година, а мені, їй-право, вже не завадила б пінта. Ви теж так вважаєте, докторе Водсворт? Джек використовує людські органи для пересадки чи пускає на продаж?
Дядько поглянув на коробочку, неуважно кивнув.
— Є одна підозра, якої я ніяк не позбудуся. — Він зняв окуляри, витер об полу піджака, а відтак знову їх надів. — Боюся, він вирізав зайву нирку і збагнув, що та йому ні до чого. Але вирішив притримати її замість викидати.
Моє тіло пройняв дрож. Якщо батько — це Джек-Різник, то де він тримав органи? Не можна так просто взяти і тримати їх у банках у льодовнику без відома кухарок та покоївок. Невже в цьому полягала справжня причина, чому батько так і не звільнив нашу кухарку Марту? Невже вона була втаємничена у його страхітливі справи? Думати про те, що я спала в будинку лише за кілька кімнат від того місця, де могли відбуватися такі жахіття, було занадто.