Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 45)

— Уяви, що ти сама-самісінька в Іст-Енді, — мовив він. — Якби ти там отак застигла, це коштувало б тобі життя. Маєш діяти хутко, завжди думати про те, як вибратися з будь-якої халепи. Штука знову в тім, що твої кляті емоції затьмарюють тобі розум. Якби я повторив свої дії ще раз, що ти зробила б інакше?

— Штрикнула б підбором чобітка.

Томасові плечі розслабилися. Я не завважила його напруження, доки те не щезло.

— Чудово! От тепер ти використовуєш свій принадний мозок, Водсворт. Щосили наступи зловмиснику на пальці, адже там багато нервових закінчень. Це добряче відволіче його увагу, а тобі подарує дорогоцінний час.

Юнак швидко зміряв мене поглядом. Він радше оцінював моє вбрання, ніж фліртував, проте мої щоки все одно запашіли.

— Ну, а тепер підготуймо тебе до неспішної прогулянки нічними вулицями й ходімо. О, а ще ти просто зараз можеш віддячити мені за те, що застеріг тебе від небезпек, — зронив він, силкуючись не усміхатися. — Я не заперечив би проти цілунку в щоку. Ти ж розумієш: послуга за послугу і таке інше.

Я витріщилася на нього так сильно, аж собі злякалася, що цей вираз так і пристане до мого обличчя.

— Якщо ти бодай іще раз таке утнеш, я тобі ноги віддавлю, Томасе Кресвел.

— Ах, щось у тім, як ти вимовляєш моє ім’я, перетворює його на чарівний прокльон, — промовив він. — Якщо ти ще додаси до цього якийсь жест рукою, це буде неперевершено.

Я пожбурила в нього чобіток через усе горище, але Томас встиг вискочити геть і зачинити двері, перш ніж чобіток долетів. Я склепила щелепи, відчуваючи відразу до хлопця в кожному ударі серця.

А втім, він мав рацію. Я мала краще емоційно приготуватися до побачення з Джеком. Підійшовши до дверей і підібравши чобіток, я заходилась перевдягатися. Небом накочувалися хмари, затуляючи останній окраєць місяця.

Це була бездоганна ніч для полювання на вбивцю на вулицях Вайтчепела.

***

— Чому ти, на Бога, кульгаєш? — суворо прошепотіла я своєму супутникові-недоумку, тим часом кидаючи сторожкі погляди на людей, що витріщалися з іншого боку вулиці. — Ти розігруєш страшний спектакль, а ми ж маємо бути непомітні.

Томас набув своєї дурнуватої кульгавості, коли ми дісталися до околиць Спіталфілдс. Ми вже кілька вулиць поспіль сперечалися про його виставу і привертали до себе куди більше уваги, ніж привернула б королева, розгулюючи нетрями у своєму найдорожчому вбранні. Та косі погляди і кпини на нашу адресу не бентежили його.

Навпаки, здавалося, що Томас неабияк розважався.

— Ти просто засмучена, що не додумалася до цього першою. Ну ж бо, заточуйся трошки. Якщо не вдаватимеш п’яну, ми не привернемо увагу Різника. — Хлопець поглянув на мене згори вниз, засяявши усмішкою. — І можеш триматися за мене. Мої руки до твоїх послуг.

Я підібрала спідниці та обійшла сміття, яке викинули у стічну канаву, дякуючи небесам, що Томас не бачив, як я зашарілася.

— Ти геть не зрозумів суті цього вечора. Я не збираюся виманювати Різника, Томасе, — сказала я. — Я хочу злитися з місцевими й прослідкувати за ним. Побачити, куди він піде, й завадити йому скоїти чергове вбивство. А якщо він нас помітить, то кинеться в протилежному напрямку — аби його не піймав кульгавий хлопчина із костуром.

— Це ціпок, дуже гарний до того ж. Різник має радіти, що на нього нападугь таким витвором примітивного мистецтва.

Я зиркнула на костур. Його практично не полірували, і у виїмках застрягли павутинки. І справді примітивний витвір.

Ми тихо скрадалися завулками дворами, видивляючись велетенські тіні й прислухаючись, щоб розчути вереск, від якого холоне кров. Однак розгледіти бодай щось було заледве можливо. Нічне небо було немов чорнильне, звідти не лилося жодне мерехтливе сяйво. Поодинокі ж промінчики світла від гасових ліхтарів швидко поглинав густий туман.

Ми перетнули якийсь темний провулок, прошкандибали ще якоюсь вулицею і спинилися перед захирілим пабом, звідки долинали безладна музика і сміх.

Чоловіків біля входу обвивали п’яні жінки, чиї голоси звучали навіть голосніше і грубіше, ніж у м’ясників, моряків та ковалів, яких вони прагнули звабити. На якусь мить я замислилася про те, що за життя вони вели, доки не стали повіями.

Світ був такий несправедливий та жорстокий до жінок. Якщо жінка овдовіла чи її зреклися чоловік або її родина, у неї лишалося небагато можливостей прогодувати себе. І неважливо, благородної вона крові чи ні. Якщо жінка не могла покластися на чужі гроші чи прихисток, виживати доводилося в один-єдиний спосіб.

— Ходімо звідси, — мовила я, розвертаючись так хутко, як лишень наважилася. Мені потрібно було залишити цих жінок та їхні трагічні життя позаду, перш ніж мене опанують емоції.

Томас подивився на жінок, а відтак на мене. Мені було добре відомо, що юнак бачив значно більше, ніж я воліла йому показувати, і не бажала, щоб він сприймав мене слабкою. На мій подив, він просто взяв мене під руку. Мовчазний акт взаєморозуміння.

Моє серце забилося рівно. Це був дрібний учинок, та він сповнив мене довірою до Томаса. Джек-Різник ніколи не явив би такого співчуття.

Ми прошмигнули ще кількома вулицями, то виринаючи з туману, то знову ховаючись під його захист. До нас долинали голоси, та нічого незвичного в них не було. Чоловіки обговорювали події робочого дня, і жінки робили те саме.

Зайшовши так далеко, Томас перестав накульгувати: у цьому не було сенсу, коли люди й так не могли нас побачити.

Гасові ліхтарі щокілька футів огортали все неземним сяйвом, а від їхнього тихого сичання ставали дибки волоски в мене на потилиці. Ніч оповила зловісна атмосфера. Ховаючись від людських очей, вулицями скрадалася смерть. Я не могла позбутися відчуття, що за мною спостерігають, але, позаяк не чула звуків переслідування, збагнула: мені просто страшно.

— Досить, — зронила я переможено. — Вертаймося додому.

Було вже за північ, і я була виснажена. Ноги боліли, шкіра свербіла від дотику грубої тканини сукні, й взагалі годі з мене ходіння по багнюці. Кілька вулиць тому я вступила у щось дуже чавке і тепер розмірковувала, чи не ампутувати собі ногу.

На щастя, Томас нічого не сказав: ми просто розвернулися і рушили у зворотний шлях до будинку мого дядька. У своєму гідному жалю стані я б не сприйняла його критики.

Загубившись у занепадницьких думках, я не чула анічогісінько, доки нападник нас не наздогнав.

Човгання чобіт по бруківці, звук влучного удару кулаком, і ось Томас уже лежить долілиць на землі, а огрядний чолов’яга над ним заламує йому руку.

— Томасе!

З’явився хтось другий, приставив мені ножа до горла і пхнув углиб провулка. Я зашпорталася у спідницях, але полонитель сіпнув мене, боляче вп’явшись пальцями у шкіру. Жах закував мої почуття в кайдани. Розум відключився, не ладен осягнути, що відбується. Невже це Джек?

— І шо ж це в тебе, хлопче, тута таке? Я слідив за тобою, ага. Думаєш, вумний, перевдівшись бродягою? — Подих чоловіка, який говорив до Томаса, смердів гнилими зубами й чималою кількістю алкоголю. — Жаль, але доведецця відібрать у тебе, як ти відібрав у мене.

Томас крутнув головою з землі й зустрівся зі мною поглядом ошалілих очей. Чоловік над ним приклав його обличчям до каменю. Мої руки і ноги налилися свинцем і були безпорадні.

— Запевняю вас, сер: я нічого у вас не відбирав. — Юнак здригнувся, бо його голову знову силоміць втиснули в землю. — Хай які у вас порахунки зі мною, відпустіть дівчину. Вона нічого не зробила.

— Нє, я то бачу іначе. — Чоловік плюнув на бруківку поряд із Томасом. — Думаєш, порядно забирать їх із цвинтаря? Бідним теж належицця повага. Моя Ліббі, — тут його рука здригнулася, і лезо проткнуло мою шкіру, — не заслужила, шоб її отак розкремсали. Ти не мав права. Я знаю, шо ти робив. Олівер мені сам сказав.

З його грудей вирвалося ридання. Тим часом тепла цівочка крові, яка стікала по шиї, розворушила мої замерзлі думки. Якщо я зараз нічого не вдію, ми загинемо. Або нас покалічать. А ні того, ні того у моїх планах на вечір не було. Пригадавши Томасову науку, як поводитися під час нападу, я підняла ногу й щосили наступила чоловікові на пальці. Підбор із тріском розтрощив кістки. Це й справді добряче відволікало увагу суперника — як Томас і запевняв.

— Дідько! — видобув чоловік і пошкандибав геть, пострибуючи на здоровій нозі.

Задивившись на товариша, Томасів суперник послабив натиск, давши юнакові час перевернутися і зацідити противникові в живіт. Чоловік зігнувся навпіл і став несамовито лаятися.

Томас скочив на ноги, схопив мене за руку, й ми кинулися тікати звивистими вулицями, так ніби за нами гнався сам Сатана.

Ми так прудко петляли проходами та провулками, що мені зрештою довелося смикнути Томаса, щоб він зупинився.

— Про... що... говорив... той... чоловік?

Хлопець тримався за мене, так наче я могла розсипатися на порох, щойно він мене відпустить. Роззирнувся провулком, у якому ми сховалися. Його груди стрімко здіймалися і опускалися, а очі дивилися диким, неприборканим поглядом. Ще ніколи я не бачила його таким розхитаним.

Я почувалася так само, хоч і сподівалася, що ліпше це приховую. Зробила вдих, щоб заспокоїтися. Томас був сам не свій. Лагідно доторкнувшись до його лиця, привернула його увагу до себе.

— Томасе. Що...

— Я гадав, що втрачу тебе. — Запустивши обидві руки у волосся, він провів ними вперед-назад. — Я побачив кров... думав, він перерізав тобі горло. Думав...