Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 47)

Тепер він сидів мовчки, і це доводило мене до сказу.

— Не розумію, — повторила я вчетверте, доки шок штрикав мене у ребра. — Ми ж на власні очі бачили, як батько повернувся додому. Невже він помітив нас і вичікував, доки ми не підемо, а тоді скоїв це злодіяння? Але ж ми були такі обережні. Не розумію, як він прошмигнув.

І знову мій товариш не видобув ні пари з уст.

— Ну й помічник із тебе, — надулася я. — Теж мені майстер розв’язування задач.

Я звірилася з годинником у формі серця. Із кожним «цоком» моя тривога зростала. Дядька викликали на місце злочину майже чотири години тому. Коли огляд тіла так затягується, це дуже поганий знак. Зважаючи на те, що писали в газеті, я могла лишень уявляти, яке жахіття дядько узрів наяву. Йому звеліли прийти самому, і я була ладна рвати волосся собі на голові, жмуток за жмутком.

Коли новина про вбивство тільки-но з’явилася, ми з Томасом виклали дядькові все, що бачили. Та від думки про причетність мого батька він відмахнувся і наказав продовжувати шукати докази. Лорд Едмунд Водсворт не міг бути винним.

Я не була в цьому аж так переконана, але вчинила, як той звелів.

«Виявлено порізане жіноче тіло». Перечитувала газетний рядок знову і знову. Можливо, я плекала надію, що це помилка і що за тисячним перечитуванням вона просто чарівним чином зникне. Якби ж то в житті все було так легко.

— Це неможливо.

Я віджбурнула газету і знову позирнула на годинник. Хотілося, щоб час пришвидшився, і дядько нарешті повернувся.

Мене розпирало від хвилювання через те, кого вбили, але водночас я боролася з химерною цікавістю довідатися, що ж лишилося від загиблої. Як саме її порізали? Малося на увазі, що їй розітнули горло, чи бракувало цілих шматків плоті? Мені було негоже цікавитися такими хворобливими деталями, та я ніяк не могла контролювати цих непристойних запитань. О, вони зринали в моїй голові, неначе травинки із землі.

Судячи з адреси, я була цілком упевнена, що ми з Томасом застали бідолашну жертву за розмовою з моїм батьком лишень кілька годин тому. Запитання переженилися і розродилися дітьми-теоріями.

— Усе це невідання мене з глузду зводить.

Тепер я усвідомила, як почувався дядько кілька тижнів тому, коли чекав на Томаса з вістями. Якщо цікавість мучила його так само, як зараз мене, то це дійсно страшна недуга.

Я підскочила з отоманки й узялася обходити лабораторію по колу. Покоївки чудово попрацювали, щоб повернути їй колишній вигляд. Нікому і на думку не спало, що Скотленд-Ярд замало не розніс тут усе, навіжено порпаючись у дядькових речах.

Підійшла до банок зі зразками. Дивилася, але по-справжньому не бачила предметів, занурених у мутну рідину. Ніщо не могло заспокоїти мої думки.

— Як батькові так легко вдалося збити нас зі сліду, — допитувалася я. — Ми ж діяли так обережно, трималися на безпечній відстані від його екіпажа, переміщаючись із одного темного провулка до іншого, доки батько не повернувся додому.

Діставшись моєї вулиці, ми кілька секунд зачекали, а відтак рушили слідом. І перш ніж згасло світло, побачили, як батько скрадається до будинку.

Аби впевнитися, що він зостанеться на ніч, ми простояли на чатах аж до третьої ранку. Позаяк жодне з убивств не траплялося о такій пізній порі, ми здуру вирішили, що тепер безпечно покинути пост. І як же ми помилилися. Перше правило вистежування шаленців має бути таким: ніколи не вважати, начебто вони діють передбачувано. Це виявилося тяжким уроком, і він мав астрономічно руйнівні наслідки.

Іще ніколи в житті я не почувалася такою нікчемою.

— Гадаєш, ти чимось зарадиш ситуації, накручуючи кола? Ти тільки мене відволікаєш від роботи, Водсворт.

Я скинула руки вгору, видала роздратований горловий стогін і перейшла на інший бік кімнати.

— А тобі конче треба весь час бути надокучливим понад усю міру? Я ж не критикую тебе, коли ти сам накручуєш кола, дедуктивно висновуючи якісь абсурдні штуки.

— Коли я це роблю, воно зазвичай дає якийсь розумний результат. А ти лишень здіймаєш пилюку і запах формаліну, псуючи мій чай, — задражнився Томас. Проте зауваживши моє кисле обличчя, злагіднів. — До повернення доктора Водсворта нічого не вдієш. З’їж що-небудь.

Я кинула на нього гидливий погляд і продовжила ходити колами.

Він намастив скон варенням і підніс його в повітря.

— У мене таке враження, що згодом ти втратиш апетит. Особливо якщо жертву принесуть по кавалочках сюди для подальшого дослідження.

Я повільно обернулася, зненацька виявивши, що юнак стоїть занадто близько до мене. Він і не думав задкувати і мало не під’юджував мене залишитися поряд із ним, знехтувати пристойністю навіть у денну пору.

Моє серце несамовито забилося в грудях, коли я раптом збагнула, що не бажаю відходити від хлопця. Я хотіла стояти ще ближче. Хотіла стати навшпиньки і знову з’єднатися з ним устами, доки не забудуться Джек-Різник і все кровопролиття.

— Одрі Роуз, ти маєш вельми чарівний вигляд сьогодні. — Він підступив до мене, дивлячись згори, і я щосили силкувалася не заплющувати очей. Томас нахилився ближче, і я зрозуміла, що зараз кров бризне з мого тіла так само, як нічним небом розприскуються феєрверки. — Тепер, можливо, тобі варто похвалити вишуканий крій мого костюма. Бо я сьогодні також неабиякий вродливець. Чи не так?

— Якщо не будеш обачний, — мовила я, розгладжуючи невидимі складки на своєму вершницькому строї і сподіваючись, що рум’янець на моїх щоках сприйметься як знак гніву, а не зніяковіння, — то це тебе звідси по кавалочках винесуть.

Томас підняв пальцем моє підборіддя, і від його пильного погляду мою шкіру охопило вогнем.

— Мені до вподоби, коли ти говориш отак загрозливо, Водсворт. Це збурює мені серце.

Перш ніж я встигла відповісти, двері лабораторії розчахнулися і досередини залетів дядько. Спереду і на рукавах його пальто було заплямоване темно-червоним.

Усі мої думки враз випарувалися з мозку.

Ще із жодного розтину чи місця злочину дядько не повертався у такому закривавленому вигляді. Його погляд був незосереджений, окуляри з’їхали набік. Він кинув свого записника і взявся ходити лабораторією, як допіру робила я. Ми з Томасом стривожено перезирнулися, але не сміли нічого сказати. А дядько тим часом бурмотів:

— Він не міг такого накоїти. Це для нього занадто. З решти тіл не знімали шкіру. А стегна... Навіщо так зрізати плоть зі стегон? Вони ж не потрібні для пересадки.

Я боролася з нудотою, що наростала в мені. Дядько гортав записника, зупиняючись на малюнках, які зробив на місці злочину.

А за хвилину по сходах повільно спустилася четвірка чоловіків, які несли загорнуте у саван тіло. Вони поклали труп на стіл і хутко втекли тим самим шляхом, яким прийшли. Усі вони мали такий вигляд, неначе побували на вакаціях у пеклі. Я ще ніколи не бачила такого відвертого жаху на людському обличчі.

І далі бурмочучи під ніс, дядько без попередження підняв покрив, являючи те, що залишилося від жертви.

Здавалося, замість мчати по циферблату годинника, час застиг. Я не хотіла дивитися, та не змогла зупинити себе, щоб не зиркнути обережно через дядькове плече.

Мені не було кого винуватити, окрім себе, коли я вилетіла з приміщення у пошуках місця, куди можна виблювати.

* * *

Я поволі спускалася назад у лабораторію, і мені дрижали коліна від очікування того кривавого місива, яке я невдовзі знов узрію.

Я ще ніколи не бачила, щоб над людиною вчиняли таке збочене варварство. Це тіло заледве скидалося на людське. Якби цю жінку розтерзав якийсь звір, це було б не таке жахливе видовище. І не таке жорстоке. Мені було навіть уявити несила той жах, який вона вочевидь відчувала перед кончиною. Смерть стала для неї найлюбішою подругою.

Я раділа, що не пішла на місце злочину разом із дядьком — бо й цього було для мене досить. Діставшись кінця вузьких сходів, я опанувала себе й повернула дверну клямку, приготувавшись ще раз увійти у збочений кошмар. Я зроблю це заради всіх сплюндрованих жінок, нагадала собі.

Ковзнула поглядом по трупу, а відтак спинилася на Томасові. Він здавався хіба трохи збенте-женішим, аніж зазвичай, роблячи нотатки й мало не з головою занурюючись у розкриту порожнину тіла, наче то був смачнющий різдвяний бенкет. Час від часу юнак крививився, та швидко повертав собі нейтральний вигляд.

Відчувши мою присутність, Томас підвів голову.

— Ти в порядку?

Дядько теж відірвав погляд від тіла й нетерпляче махнув мені рукою, щоб я приєдналася і допомогла.

— Звісно, вона в порядку. Поквапся, Одрі Роуз. У нас немає часу розмірковувати про життя цілісінький день. Із якоїсь проклятущої причини суперінтендант Блекберн вимагає повернути тіло за дві години. А роботи чимало. Ну ж бо, подай зубчасті щипці.

І справді, звідки в суперінтенданта такий поспіх? Я зав’язала фартух на талії і хутко посипала підлогу стружкою, слідуючи правилам підготовки до розтину. Навряд чи стружка нам знадобиться, адже тіло видавалося геть знекровленим, а втім, звичні процедури зберігали мені чисту свідомість.

Я взяла тацю з інструментами й подала дядькові щипці. Емоції змотала в клубок, не даючи бодай одній ниточці розплутатися.

Настав час діяти, як належить науковиці.

Я спостерігала за тим, як дядько відгортає шкірний клапоть на стегні жертви, і бачила перед собою лишень анатомічну діаграму, яку треба вивчити. Те саме ми робили на жабах улітку. І поточна процедура нічим від неї не відрізнялася.