Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 48)

— Зовнішні шари шкіри та фасцію1 видалено, — промовив дядько беземоційно. Томас хутко записав його слова у медичну карту; його ручка жадібно поглинала чорнило і повсякчас поверталася за добавкою. — Ампутовані груди виявлено в різних місцях. Одну частину знайдено під головою жертви, а другу — під її правою стопою.

Я подала дядькові скальпель і чашку Петрі, а відтак — після того як він вклав усередину зразок — забрала й запечала її. Дядько поправив окуляри на носі, й на мідній оправі залишилася темна кривава смуга. Доведеться йому згодом про це подбати, бо інакше люди знов почнуть лякатися його, якщо бачитимуть заляпаного в крові.

— Внутрішні органи повністю видалені і розкидані на місці злочину. Нирки та матку виявлено під головою, а печінку біля ніг, — вів далі дядько. — Кишки було викладено ліворуч від тіла. Шкірні клапті зі стегон та живота, які було вирізано, лежали на столику неподалік. Наразі вони зберігаються у двох мішечках до подальшого дослідження.

Він замовк, даючи Томасові доволі часу, щоб закарбувати усе на папері. Коли юнак подав знак, дядько продовжив виклад, говорячи з пам’яті так, наче зачитував із книжки.

— Обличчя жертви сильно пошкоджене. Виявлено низку рваних ран, що тягнуться у різних напрямках. Рот розрізаний до підборіддя, — повідомив дядько. — Горло вочевидь перетяте до кості перед вилученням органів.

Відгорнувши щипцями клапоть шкіри, він зазирнув у порожнину, що колись уміщала джерело життя цієї жінки. Кутики дядькового рота смикнулися донизу, і він дістав хустинку, щоб промокнути чоло.

Опанувавши себе, він продовжив викладати знахідки:

— Серце жертви видалене хірургічним шляхом, і його не виявлено ні на місці злочину, ні у тілі. На мою думку, убивця вирізав його, щоб здійснити спробу пересадки.

Дзенькнувши, на підлогу впав великий металевий предмет. Помахом руки дядько звелів мені підняти його. Я схопила щипці й підняла здорову шестірню на стіл.

— Хай поки що там полежить, — мовив дядько.

Зненацька у мені щось зламалося, як тонка галузка для багаття. Це тривало занадто довго. Убивства жінок. Видалення органів. А тепер у їхні тіла ще й шестірні встромляють? Кожен новий злочин був моторошнішим за попередній, неначе

Джек більше ні секунди не міг контролювати тваринний шал, який роздирав його чорну душу.

На що буде схожа його наступна жертва, якщо зараз не зупинити безумця?

Я не збиралася це дізнаватись.

Одразу після розтину я подамся до джерела зла й матиму розмову з дияволом. Щойно я застала його з цією жінкою минулої ночі, усі сумніви щодо його вини було стерто. Батько занапастив свою останню жертву.

І якщо доведеться привести з собою увесь Скотленд-Ярд, я приведу. Надія на спасіння померла — як і ця жінка на столі для розтинів.

— Водсворт! — Томасове чоло зморщилося, а його тон натякав, що звертається до мене він уже не вперше і вдає, що занепокоєний. Я прибрала роздратованого виразу, і юнак віддячив тією ж монетою. — У тебе такий вигляд, ніби ти зібралася скочити верхи на коня й кинутися в якийсь епічний бій. Може, подаси своєму дядькові пилку для кісток, а вже тоді гайнеш рятувати світ?

Я витріщила очі, але подала пилку дядькові й обмила решту інструментів у карболовій кислоті. Ми майже завершили. Тіло було так сильно пошкоджене, що дядькові практично не було що зашивати. Тим паче, що в Скотленд-Ярді хотіли, щоб до кінця дня труп оглянув ще один лікар.

— Це трохи дивно. Тобто, що Блекберн вимагає тіло назад так скоро, — сказала я. — Що, як він убивця, який діє за батьковим наказом?

Дядько напружився, а тоді підняв плече.

— Якщо ти маєш рацію щодо місця перебування свого батька минулої ночі, тоді гадаю, все можливо.

Потрібно бути відкритими до різних теорій. І треба перевірити Блекберна.

Дядько склав череп докупи й підвівся помити руки.

— Бажаєш кинути виклик Джекові-Різникові разом зі мною? — запитала я, озираючись через плече.

Я мала впевнитися, що дядько мене не почув: не хотілося, щоб той відмовив мене від наміру видати батька. Досі він намагався довести, що його брат невинний. Та я побачила достатньо.

Томас кинув на мене підозріливий погляд.

— Звісно, бажаю. Бо чим іще мені цими днями займатися? Окрім як залицятися до тебе, звісна річ.

— Тоді так. Я повернуся додому. За годину батько має вечеряти. Я планую...

Тут дядько вручив Томасові пакунок.

— Відвези це прямісінько до суперінтенданта Блекберна, гаразд? Краще одразу передати всі механічні деталі, щоб мене знов не запроторили в «Бедлам». І заодно його реакцію оціни.

Томас взяв пакунок. Затим перевів погляд з мого дядька на мене, і на його чолі виступила зморшка. Дядько насупився.

— Поквапся, хлопче. Зроби бодай щось корисне, замість витріщатися на мою небогу.

Юнак нервово хихикнув. Та з дядькового вигляду було зрозуміло, що йому геть не до жартів, тож Томасів смішок застряг у горлі. Він кивнув дядькові й нахилився до мене.

— Водсворт, не йди проти нього самотужки, будь ласка. Поводься так, наче все нормально. — Тут дядько схилив голову набік, і Томас негайно виструнчився. — Але передай батькові мої вітання.

Можливо, поцілуй у чоло. Мені хочеться бути у нього в ласці, коли я повідомлю йому, що безтямно кохаю його доньку.

От безсоромний спокусник. Подивившись, як Томас збіг сходами нагору, я зняла фартух і кинула його разом з іншими, які так само чекали на нічне прання, в грубий кошик для білизни. Це ж треба: поводитися так, наче все нормально. Та я ніколи не дослухаюся до такого абсурдного прохання! Якась частина мене жалкувала, що Томас проґавить цей бій, але він і так буде зайнятий Блекберном. Побажавши дядькові доброго вечора, я попленталася нагору. Коли двері позаду щільно зачинилися, я зупинилась.

Правду кажучи, так було краще. Видавалося правильним, що саме я зіткнуся з Джеком-Різником сам на сам.

Іще до світанку терору мого батька буде покладено край.

Я була цього певна.

 

РОЗДІЛ

27

ВАРТИЙ УВАГИ ПОРТРЕТ

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛГРЕЙВ

9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

Я стояла перед дверима, що вели до нашої їдальні, тієї самої кімнати, в якій я снідала, обідала й вечеряла, не відаючи, що розділяла їжу з чудовиськом. Я зволікала.

Скільки разів мій батечко відкраював м’ясо, уявляючи натомість людську плоть? Дорогою сюди я почувалася палко, проте тепер на мене тиснуло усвідомлення того, що я мала намір зробити. Усі нерви в моєму тілі натягнулися як струни, і я підстрибувала від найдрібнішого шереху. Навіть власне серцебиття збурювало чималу тривогу.

Я не мала анінайменшого поняття, як батько збирався виправдати свої дії, чи що зробить, якщо розгнівається на мене. Невелику розраду приносила тільки думка, що мій брат теж буде з нами і він не дозволить, щоб зі мною трапилася якась халепа.

Якби ж то в мене була така сама певність у батькові. Та він переступив за межу безумства. І можливо, вже жодні аргументи не переконають його здатися детективним інспекторам. Либонь, мені варто було б поїхати разом із Томасом, щоб прихопити з собою констебля. До мене долетів приглушений дверима дзенькіт столового прибору об тарілку.

Що ж, пізно мчати по допомогу.

Я поклала долоню на дверну клямку й зачекала кілька секунд, щоб опанувати себе. Не годилося розпастися на друзки ще до зустрічі з батьком. Бо якщо покажу, яка я налякана, він це відчує і, без сумніву, вмить кинеться до моєї яремної вени.

Я прибрала руку з клямки і натомість притулила її собі до горла. Він цілком міг убити мене — як містер Роберт Джеймс Ліз і стверджував. Кілька разів кліпнувши очима, я відновила самовладання.

Яка ж я дурепа, що не взяла з собою зброї! І чого це я думала, наче Різник пощадить власну доньку?

Хвала зіркам, що поруч не було Томаса, а то б він вказував на все, що я робила страшенно неправильно. Може, мені слід прокрастися коридором до виходу і втекти у ніч. Я була без підмоги та без жодного знаряддя захисту.

Перед очима майнула лагідна усмішка моєї матері. Батько ненавмисне знищив її. Хоч зі зброєю, хоч без, та я не дам йому зробити те саме зі мною.

Я розпрямила плечі, гартуючи себе перед прийдешнім двобоєм. Це мало статися зараз або ніколи, і я й так сильно відтягнула цю мить. Я повернула клямку і розчахнула двері, а відтак переступила поріг, немов темний янгол, що спустився з небес, аби вершити правосуддя, і в моїх очах палав гнів. Від зіткнення з дверима задвигтіла стіна.

— Вітаю, бать...

Слова зійшли нанівець, коли лакей впустив тарілку і її біло-блакитні друзки розлетілися по столу. Я уп’яла кулаки в боки, ніби це слуга був винен у всіх бідах цього світу, надто розлючена, щоб відчувати провину. Від мого агресивного вигляду лакей аж поморщився.

— Де мої батько та брат? — напосілася я.

— Їх немає, міс. — Лакей тяжко зглитнув. — Вони сказали, що не повернуться на вечерю.

От мерзенна моя вдача! Я потерла перенісся. Ну, звісно — саме того вечора, коли я вирішила кинути виклик звірові, він зібрав речі й здимів. Певно, відчув, як стискається на шиї зашморг. Тут я усвідомила, що лакей і далі витріщається на мене, роззявивши рота.

Можливо, його лякав мій стрій смерті. Він досі не бачив мене у цьому чорному брючному вершницькому костюмі, а вкупі з моїми пасмами барви воронячого крила вочевидь виходило справді темне видовище.

— Вони повідомили, коли повернуться?