Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 50)

Здавалося, наче батько відтяв руку на рівні ліктя й замінив деякі кістки пальців та передпліччя на металеві, а тоді покрив усе краденою шкірою.

Навколо ран від голки поширювалося почервоніння, а отже в оцю незугарну кінцівку проникла інфекція. Подих мені перехопило, і я захиталася, хапаючи ротом повітря.

Круть-верть. Круть-верть.

Це не могло бути реальним. Заплющила очі, молячись, що коли їх розплющу, усе знов стане правильно. Та це було марне сподівання. Я проковтнула жовч, яка стрімко підіймалася мені до горла, й увібрала в себе всю мерзотність виявленого предмета.

Химерною рукою стелилися чорні зміїсті лінії сепсису. Пальці сіпалися, їхні кінчики посіріли, шкіра під нігтями зсохлася, аж проступили кістка й метал.

Хай що батько замислив, з цією... річчю він провалився.

Круть-верть. Круть-верть.

Пару вивергав чудернацький пристрій, який змушував пальці згинатися через регулярні відтинки часу. Я була така шокована, що навіть рота не затулила.

А от моє серце тями не розгубило. Я відчувала його стукіт усім тілом. Серце калатало так швидко, аж я злякалася, що воно зіб’є мене з ніг у своїй шаленій жазі до втечі. Якщо з якогось темного закутка раптом вирине батько чи навіть Блекберн, я спопелію просто на місці.

Я повільно позадкувала від огорнутої шкірою механічної руки, а моя увага послідовно переміщалася кімнатою, перескакуючи від жахіття до жахіття.

Круть-верть. Круть-верть.

Тварини в банках для зразків перебували на різних стадіях розкладання, їхня плоть і м’які тканини розпадалися у рідкому пеклі. На стільницях лежали грубі та гидотні витвори. Дохлі коти з роздертими пташками в роті та інші сценки жорстокості в природі були виставлені напоказ задля хворобливого вшанування сили. Це місце нагадувало мені потворнішу версію Томасової лабораторії. Не стримавшись, я підійшла ближче, щоб ліпше роздивитися ці жахливі творіння.

На іншій полиці завважила пляшку з-під імбирного пива, наповнену темно-червоною рідиною. Я підняла її й покрутила сюди-туди. Вміст пляшки висох, загус і став драглистим. В одному з листів Джек про це згадував. Він не брехав.

Я видихнула, і мій подих заклубочився білими хмаринками перед обличчям. Тут унизу стояв нестерпний мороз. Розтираючи долоні об плечі, я наблизилася до машини, яка видавала тихе «круть-верть» практично у центрі кімнати. І стала як вкопана, заледве не перечепившись об власні ноги, побачивши наймоторошнішу річ з усіх.

Під скляним футляром лежало людське серце, і тихі звуки було чутно від машини, що передавала йому електричний заряд, змушуючи серце битися.

Я притиснула долоню до рота, силкуючись зберегти спокій, не виблювати чи не закричати. Від органа понад столом тягнулися наповнені якоюсь рідиною трубки, які вели до чогось, чого я не могла до пуття розгледіти, не підійшовши ближче. Я придивилася до рідини, яку прокачував крізь серце трансфузійний апарат: вона була чорна, немов мастило, і смерділа сіркою.

Круть-верть. Круть-верть.

Я проковтнула власну огиду. Батько остаточно втратив глузд. Привиди його жертв оточили мене, закликаючи забратися звідси, втекти. Або, можливо, це був мій внутрішній захисний механізм, який наказував моєму єству перейти у той стан, коли ти або б’єшся, або тікаєш. Та я не могла стриматися, щоб не обійти стіл — як декотрі з убитих повій не могли відмовитися від випивки, — бо, перш ніж піти, мені кортіло дізнатися, куди ж це серце перекачувало свою чудернацьку життєву силу.

Моє дихання почастішало, водночас прискоривши пульс та рух додаткового кисню моїм організмом, від чого я стала полохлива й нервова. Я чула власний вереск: «Ні! Геть звідси! ТІКАЙ!» Але спинити себе не могла.

Круть-верть. Круть-верть.

На підлозі лежав закритий дерев’яний ящик, завдовжки й завширшки із труну, і трубки зникали у ньому, як хробаки, що зариваються в землю. Що той ящик приховував, знати я не бажала. Я спинилася, відчувши, як різко мене тягне назад інстинкт самозбереження.

Та я відрізала, заглушила його.

Не можна було тягнутися до кришки, але я розуміла, що це неможливо. Мені стало зле від жаху, адже я здогадувалася, просто якось знала, що зараз виявлю, однак відступитися, не дізнавшись правди, не могла.

Я спостерігала, як моя рука — із власної волі — тремтливо потягнулася донизу й підняла скрипучу кришку.

Усередині саморобної труни лежала моя мати.

Її сіра плоть — клапті зогнилої шкіри впереміш із новою — блищала від неприродного поту. Шкіра над її щелепою розклалася, навіки надавши їй глузливого вигляду. А попід пересадженою шкірою щось булькало штучним життям.

Батько не намагався здійснити успішну пересадку органів. Він прагнув повернути дружину з мертвих — п'ять років по смерті.

Увесь той жах, що я тримала в собі, розлетівся на друзки. Я заверещала, опустила кришку і, позадкувавши, наштовхнулася на стіл. Тихе «круть-верть» машинерії стало гучнішим. А може, то я от-от мала зомліти. Затуливши очі долонями, я намагалася стерти образ, що випалився переді мною. Не може бути. Він не міг скоїти таку річ.

Ніхто, навіть найбожевільніший із учених, не втне чогось такого блюзнірського. Ми помилялися щодо мотивів Джека-Різника. Навіть Томас такого б не припустив.

Я все намагалася відірватися, стриматися від вдивляння у зогниле лице й розкладене тіло. Та навіть ворухнутися було несила. Складалося враження, що мій жах був такий сильний, аж він заморозив мене на місці. Час, здавалося, завмер. І життя поза межами цього пекла не існувало.

Та найгірша річ коїлася з моїми емоціями. Мені було цілковито гидко, але якась частка мене воліла завершити те, що мій батько розпочав. Я зневажала цю частку, ненавиділа, що так прагнула повернути матір, аж ладна була виправдати це божевілля. То хто після цього більше чудовисько: мій батько чи я?

Мене мало не знудило. І нарешті, дослухавшись до первісних інстинктів, я розвернулася й кинулася до сходів. Огинаючи їх, я наштовхнулася на груду плоті. Теплої плоті.

Вона міцно мене обхопила, і я вереснула ще раз.

Та здійнявши очі, зітхнула з полегшенням.

— О, слава Богу, — задихано проказала я, і собі хапаючись щосили. — Це ти.

Анатомована та забальзамована людська рука, XIX ст.

 

РОЗДІЛ 28

ДЖЕК-РІЗНИК

ДІМ ВОДСВОРТІВ

ПЛОЩА ВЕЛҐРЕЙВ

9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

— Мерщій, — квапила я брата, тягнучи його до сходів із тією суперсилою, що дарується людям у полоні смертельного жаху. — Нам треба забратися звідси, перш ніж вернеться батько. О, Натаніелю. Він скоїв страшні речі!

Знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що мій брат не ворушився. Стояв, застигши на місці, й всотував поглядом наше оточення. Я вхопилася за полу його довгого пальта і торсала, доки Натаніелеві дикі очі не втупилися в мене.

Його зачіска була розкудлана (волосся стирчало в усі боки), і скидалося на те, що він не спав кілька днів. Під очима залягли темні тіні, через що вони здавалися запалими. Словом, вигляд у брата був не кращий, ніж у трупа нашої матері.

Чи чим там була та істота в труні. Та потвора.

Моє тіло здригнулося від нового дрожу, і я замало не впала на коліна. Не можна було показувати її Натаніелеві. Він більше ніколи не буде таким, як раніше, після цього. Опанувавши себе, я випрямилася.

— Натаніелю, — строго сказала я, взявши його за руку. — Треба негайно забиратися звідси. Я все поясню дорогою до Скотленд-Ярду. Прошу тебе, поквапмося. Я не бажаю стикнутися тут із батьком.

Брат кивнув, здавалося, ошелешений, щоб зробити більше. Я підвела його до сходів, та коли наші ноги ступили на перші благословенні сходинки, Натаніель зупинився знову.

Я роздратовано обернулася до нього, не в змозі передати словами важливість поспішного відступу. Якщо доведеться вибити з нього тяму і затим волочити його вгору по сходах, хай буде так.

— Натаніелю...

Він вчепився мені у зап’ясток немовби лещатами й потягнув геть від сходів углиб лігва Джека-Різника. Я пручалася, не розуміючи, нащо Натаніель усе ускладнював, аж тут він закинув голову й зареготав.

Надто налякані, щоб показатися на тілі, сироти причаїлися просто попід шкірою, дзвонячи на сполох. І далі посміюючись, брат штурхнув мене на стілець у кутку кімнати. Я кліпнула. Він іще ніколи не поводився зі мною так грубо. Батько, либонь, якось його одурманив. Це єдине пояснення. Я розтерла низ спини. Там уже формувався синець від удару після братового поштовху.

Але він, здавалося, не помітив цього. І не переймався.

— Натаніелю, — озвалася я, силкуючись говорити так спокійно, як лишень могла, доки брат ходив сюди-туди переді мною, ляскаючи себе по щоках, ніби намагався заглушити голоси, які сам тільки й чув. — Щойно ми покинемо це місце, я приготую тобі тонік. Він вилікує те, від чого ти знемагаєш. Хай що тобі дав батько, ми приготуємо тобі кращий засіб. Дядько точно знатиме, що робити. Довірся мені, гаразд? Ми ж дбаємо одне про одного. Завжди. Чи не так?

Натаніель перестав сміятися і з крижаною зосередженістю уп’яв у мене погляд. Відняв руки від голови, відтак схилив її набік. У цю мить він був хижаком у кожному значенні слова.

— Люба моя, мила сестро. Боюся, ти все страшенно наплутала. Цього разу наш батько не відповідальний за мої гризоти. Це моїх рук справа.

— Я не розумію... то ти сам вживав еліксири? — здригнулася я. — Ти що... також зловживаєш лауданумом? — Мій брат переживав тяжкий стрес. Я не здивувалася б, якби він звернувся до всезцілювального тоніку. А галюцинації були поширеним явищем, коли споживати велику дозу. — Все добре, — мовила я, тягнучись до нього. — Я можу допомогти. Поїдемо вдвох у «Терник», доки тобі не полегшає.