Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 52)

— Ти... споював батька опіумом, розуміючи наслідки?

Зціпивши зуби, я спостерігала, як мій брат підійшов до столу з серцем, яке билося завдяки паровій машині. Мене охопило бажання закричати, та я притлумила його. Натаніель дістав скальпель із сумки з медичними інструментами під столом і поклав на стільницю поряд із органом. Затим узяв іще одну сумку і виклав із неї низку защіпок та болтів у ряд.

Дрібні частинки складанки нарешті стали на місце.

Натаніель був єдиним, окрім батька, хто знав, як виробляти такі хитрі парові іграшки. У дитинстві він цілісінькі ночі просиджував поруч із батьком, спостерігаючи й навчаючись у найкращого майстра. Далі був отой короткий період навчання медичному ремеслу, перш ніж брат перейшов до юриспруденції. Обидва його попередні захоплення посприяли Натаніелевій вправності рук. І точності.

Доки я боролася з образами люблячого брата, якого я знала, та чудовиська переді мною, він розпалив пальник на столі й розігрів метал, сплавляючи докупи болти й шестірні, наче вони єдине ціле.

На передній план моєї свідомості виплив іще один спогад. Мій брат сильно стривожився, довідавшись, що я проникла в батьків кабінет. Я вважала, що він переймається за мою долю у разі, якби батько дізнався, що я нишпорила в його речах. Насправді ж Натаніель хвилювався, що я виявила його секретну лабораторію.

Він озирнувся на мене, загрозливо всміхаючись, бо саме несамовито працював над новим винаходом. Я мовчки дивилася, як брат створює металеву клітку, все ще не здатна тверезо мислити. Мій логічний мозок знав, що мені треба думати і діяти швидко, проте тіло було немовби свинцем налите й розчавлене горем. Я не могла поворухнутися.

— Я поміщу це в грудну порожнину матері. Для захисту її нового серця. — Він кілька разів кивнув сам собі. — Можеш вважати цю річ своєрідною грудною кліткою.

Моє тіло нарешті звільнилося від шоку. Мурахи встромили свої лапки у відра з льодом, а тоді шалено забігали мені по спині. Усе ставало на свої місця. Нажаханий вигляд, коли на порозі будинку з’явився детективний інспектор, який привів мене після вбивства колишнього батькового візника. Той самий застиглий від страху погляд, коли суперінтендант Блекберн перервав наш візит до цирку.

Переді мною весь час був мільйон підказок, і я вирішила ігнорувати їх усі.

Мій брат був добрим і чутливим. А чудовиськом була я. Я була тою, хто прагнув видобути таємне знання із мертвої плоті. Як же мені не вдалося розгледіти іу саму цікавість у ньому? У нас-бо спільна спадковість.

Він підніс виріб до заживленого паровою машиною серця, вимірюючи розмір; він посміювався до себе і бурмотів щось незв’язне. Далі ігнорувати його хворі вчинки було неможливо.

Щойно метал вистиг, Натаніель обережно вклав кероване паровою, машиною серце у грудну клітку, тоді сплавив метал докупи завдяки болтам. Відтак знову покрутив шестірню на стіні, вирівнюючи електричну голку, аж доки та не торкнулася металевої клітки. Він відступив назад, милуючись своєю роботою. Задоволений цим новим гротескним пристроєм, брат підійшов до столу, взяв шприц і постукав указівним пальцем по його боковій стінці.

— Натаніелю, схаменися, зупини це божевілля!

— Що зроблене, те зроблене, сестро. А тепер... — він повернувся до мене, виставивши шприц наче якусь священну реліквію, — ...мені знадобиться кілька крапель твоєї крові, щоб ввести в серце. А далі натиснемо на рубильник удвох. Якщо під дією електричного струму можна змусити рухатися мертві жаб’ячі лапки, ми зуміємо відтворити те саме у значно більшому масштабі. У нас є перевага — більше живих органів. Ось де схибив Ґальвані з усім своїм інтелектом, — зауважив Натаніель, вказуючи собі на голову. — Йому слід було подбати про живі тканини для своїх трупів, а тоді додати напруги. Метал у шестірнях допоможе провести енергію. Саме тому я і з’єдную плоть та метал. Це геніально, от побачиш.

Я простежила за братовим захопленим поглядом, що спостерігав, як електрична голка, яка звисала зі стелі, зникла в грудях матері. З цим треба було покінчити негайно. Мені було несила знести, як Натаніель коїть чергове блюзнірство над материним тілом. Я дала всім емоціям, які доти стримувала, просочитися в мій голос.

— Прошу тебе, брате. Якщо ти мене любиш, припини цей експеримент. Наша мати мертва. І вона не повернеться.

Я тяжко зглитнула, по моїх щоках рікою текли сльози. Мені було гидко, що дрібна часточка мого єства бажала побачити, чи це можливої чи міг мій брат розворушити давно померлу плоть, чи міг повернути до життя матір, за якою я так сумувала.

Та людська частина мене ніколи цього не допустить.

— Ти чимало досяг. Насправді, — мовила я. — Не маю сумніву, ти перевершиш будь-якого науковця на свій вибір. Але це, це хибний шлях.

Круть-верть. Круть-верть.

Натаніель хитнув головою, вказуючи на кероване паровою машиною серце.

— Ми ж так близько, сестро! Ми перебуваємо за лічені хвилини від розмови з матір’ю. Хіба не цього ти хотіла?

Братів вигляд змінився: зі злого став вередливим, як у малої дитини. Для повноцінної істерики йому зосталося лишень затупати ногами і схрестити руки на грудях. Та натомість він стояв цілковито незворушно, і це було моторошніше видовище, ніж якби він ходив сюди-туди, наче скажений звір.

— Це ж усе для тебе! — заревів він, випаливши свою незворушність, і зробив кілька широких кроків мені назустріч. — Як ти можеш відмовлятися від цього дару?

— Що?

Мені хотілося впасти на коліна і ніколи більше не підводитися. Мій брат повбивав усіх тих жінок, бо вважав, що я егоїстично розгледжу тільки красу остаточного результату.

Коли я збагнула, які варіанти вибору постали переді мною, кімната пішла обертом. Якщо викликати суперінтенданта Блекберна, той уб’є Натаніеля. Не буде ні божевільні, ні робітного дому. Не буде суду. Не буде жодної надії на життя.

І що ж мені робити з моїм братом, моїм найкращим другом? Я не стрималася і закричала, а тоді кинулася через кімнату і почала гатити його в груди.

— Як ти міг так вчинити? — верещала я, а він так і стояв і зносив мою істерію з тією самою страхітливою незворушністю. — Як ти міг вірити, що вбивство жінок ощасливить мене? Що я робитиму з мертвими братом і матір’ю? Невже ти не бачиш? Ти розірвав нас! Убив мене — вважай, серце моє вирвав!

На зміну гордому вогню в його очах прийшло повільне усвідомлення. Хоч яке божевілля керувало ним протягом останніх кількох місяців, та здавалося, що воно нарешті випустило Натаніеля зі своїх лабет. Він хитнувся назад і для рівноваги зіперся об стіл.

— Я... я не знаю, що за зло оволоділо мною. М-мені шкода, Одрі Роуз. Цього ніколи не буде досить, але мені... справді шкода.

Він дозволив мені бити його по грудях, аж доки я не виснажилася. Сльози трішечки вгамувалися. Утім, я боялася, що біль, якого завдав Натаніель, так і висітиме на душі непідйомним тягарем.

Мій брат. Мій милий, чарівний, любий брат і є Джеком-Різником. Емоції грозилися захлеснути мене просто на тому місці, та я відігнала їх хвилю. Я не могла допустити, щоб мене в цю мить охопила журба. Я мала допомогти Натаніелеві. І мала вибратися з кімнати, де моя мати застрягла десь поміж життям та смертю.

— Ходімо, Натаніелю. Будь ласка, — сказала я, понукаючи брата до сходів. — Вип’ємо чаю. Гаразд?

Він відповів не одразу, та зробивши кілька вдихів, зрештою кивнув.

І коли я було вже подумала, що Натаніель нарешті прояснів, він боляче вхопив мене за руку, розмахуючи шприцом.

— «Тяжкий той шлях, що нас веде до світла»¹³, люба сестро. Нам необхідно йти обраною стежкою далі. Відступати вже пізно.

 

РОЗДІЛ 29

ТІНЬ І КРОВ

ДІМ ВОСВОРТІВ

ПЛОЩА БЕЛҐРЕЙВ

9 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

Я вчепилася за брата посеред нашого спільного пекла, не бажаючи відстати і перетворити цей кошмар на реальність.

— Поглянь, що ти наробила, сестро! Тепер мені доведеться зв’язати тебе для твоєї ж безпеки.

Я сиділа нерухомо, не в змозі збагнути його слів, і це коштувало дорогоцінного часу. Перш ніж я встигла зреагувати, брат заламав мої руки за спинку стільця і хутко зв’язав на зап’ястках. І хоч як сильно я налягала на мотузку, вибратися із цього нового полону мені було несила.

Натаніель зв’язав мене так міцно, що кінчики моїх пальців уже похололи. Я сіпала і смикала руками, але у кожній панічній спробі вирватися з пут мені хіба що вдавалося здерти до живого шкіру.

Коли брат устромив шприц у тонку шкіру на внутрішньому боці руки, я закричала — хоч радше від шоку, ніж болю.

— Натаніелю, годі! Це божевілля! Ти не оживиш матір!

Мої вмовляння не спинили його: він відтягнув поршень, щоб набрати кров. Перша спроба виявилася невдалою, тож брат устромив голку вдруге, вирвавши із мене виск. Зціпивши зуби, я перестала пручатися, бо знала, що користі з цього жодної.

Натаніель був пропащий. Наука занапастила його людяність.

Наповнивши скляний циліндр моєю кров’ю, він мило усміхнувся і промокнув мені шкіру намоченою в спирті ватною паличкою.

— Ну ось. Не так і страшно, еге ж? Дрібненький прокол — і все. їй-право, сестро. Ти поводишся так, наче я тебе катував. А от половина тих жінок, яких я звільнив із лабет гріха, так сильно не рюмсали. Зроби милість — прояви дещицю гідності.

— Що ти накоїв?

Натаніель аж підскочив, а я сіпнулася на стільці, стрепенувшись від голосу батька, який долетів із краю сходів. Він не кричав, і від цього було тільки моторошніше. Я зіщулилася — радше зі звички, ніж від страху, що мене застануть за потенційно небезпечною діяльністю. Дивним чином Натаніеля я боялася значно менше (навіть знаючи, на що він здатен), аніж батька у гніві.