Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 53)

Можливо, я просто звикла до маски хорошого сина і брата, яку Натаніель щодня носив. А от батько ніколи не ховав своїх демонів, і це, либонь, лякало мене дужче.

— Ти... ти...

Я спостерігала за тим, як батьків погляд зісковзнув із моїх пут, затримався на заживленому паровою машиною серці, і як легенько засіпалися м’язи довкола його щелеп, коли він перевів свою увагу на тіло, з яким цей орган поєднали.

Батько підійшов до металевої клітки, підняв одну з трубок, якими текла чорна рідина. Рушив уздовж трубки навколо столу й застиг, наблизившись до матері. Цієї миті я розгледіла батька з цілковито нового боку. Перед нами стояв чоловік, який, здавалося, вів багаторічну битву, а щойно тепер зрозумів, що вона ось-ось завершиться. Він глибоко втягнув повітря й перевів увагу на мене, зосередивши погляд на моїх мотузках.

— Сину, як ти міг це зробити?

Мене збентежила наша спільна незворушність. Натаніель неначе прилип до підлоги, не в змозі ворухнути ногою бодай на дюйм, а батько повернувся і мовчки позирав на свою дружину, тимчасом як у ньому зростали відчуття жаху та заперечення.

— Розв’яжи свою сестру. Зараз же, — не обертаючись, звелів він.

— Але батьку, я такий близький до пробудження матері... — Натаніель аж заплющився від погляду, який кинув на нього батько. — Гаразд.

Зрештою, мій брат розвернувся до мене: щелепи стиснуті, в очах і далі виклик. Я дивилася, як він вбирав поглядом мої зв’язані зап’ястки та щоки в сльозах. Тоді коротко кивнув. Один раз. І без того висока напруга в наелектризованій кімнаті, здавалося, наросла до піку.

Протягом кількох напружених секунд Натаніель позирав то на шприц, то на нашу матір, і його груди швидко здіймалися й опадали в маніакальному ритмі заживленого паровою машиною серця.

— Гаразд, — повторив він.

Брат прибрав пальці зі шприца, затим поклав його на стіл. Із моїх грудей знову вирвався плач, і Натаніель обернувся до мене ще раз. Я скріпила серце проти страху, доки брат, щось бурмочучи, повільно підступав ближче.

— Поквапся! — гаркнув батько.

Натаніель зробив глибокий вдих, знову кивнув, так наче з якогось приводу себе втішаючи, а тоді нарешті послабив мотузки на моїх зап’ястках.

Я поглянула на брата, але той лишень потупив голову. Якісь приглушені голоси волали: «Тікай! Тікай!», та я не могла змусити ноги рухатися до сходів.

Батько підняв пасмо материного волосся, і на його обличчі не було жодних емоцій, окрім однієї — відрази.

— Я ніколи не стверджував, наче успішно піклувався про вас обох. Як батьки, ми робимо те, що вважаємо за найкраще. Навіть коли жалюгідно провалюємося у виконанні батьківських обов’язків.

У кутиках його очей зібралися сльози, а він усе витріщався на понівечене лице матері. Я зглитнула, не відаючи, як мені далі бути. Скидалося на те, що мої родинні стосунки були геть не такі, як здавалося на позір. Натаніель підійшов до батька й опустив погляд на матір. Це вже занадто. Я мала забратися звідси.

Чудовиська мали бути страшними й огидними. Вони не мали ховатися за дружніми усмішками і гарно підстриженим волоссям. Доброта — хоч яка збочена — не повинна бути замкнена всередині крижаного серця і розтривоженого лику.

За скорботою не мусить ховатися провина хибної поведінки.

У якому це світі могли співіснувати такі безмежні дихотомії?! Я прагнула затишку скальпеля між кінчиками моїх пальців і гострого запаху формаліну в повітрі. Потрібне було тіло для криміналі-стичної експертизи, щоб очистити розум.

Моя увага повернулася до матері. Ні, віднині мені, мабуть, варто зосередитися на зціленні живих. Бо смерті я набачилася стільки, аж вистачить на десять тисяч життів. Можливо, саме тому дядько з Томасом заходилися експериментувати з пересадкою органів.

Томас. У раптовому прозрінні я збагнула, як сильно його кохаю і мушу бути з ним. Він — єдина істина у світі, яку я розумію.

— І куди це ти зібралася? — запитав батько із вимогливою ноткою в голосі.

Навіть тепер, узрівши цю зловісну лабораторію і відкривши всі таємниці, він досі прагне захистити мене від зовнішнього світу. Він не при своєму розумі, щоб усвідомити: саме це місце і є те, від чого він намагався убезпечити мене все моє життя.

Тут жила хвороба, в рази страшніша за віспу, холеру чи скарлатину.

Насильство, жорстокість — це геть інша річ.

— Нагору. А Натаніеля замкну тут, — відповіла я, вшановуючи брата останнім позирком, доки він гладив матері волосся. — Затим поїду в Скотленд-Ярд. Час нам усім прийняти особисті істини, хоч які вони збочені чи страхітливі.

— Ти ж не всерйоз, — хапнув повітря Натаніель, зиркнувши на батька в пошуках підмоги.

Я рушила через кімнату, вивчаючи батька. Той вочевидь розривався між намаганням вчинити правильно і прагненням захистити своє дитя. Тоді вагання зійшло з його лиця.

— Твого брата повісять, — сказав він тихо. — Невже ти дійсно зможеш на це дивитися? Хіба ми як сім’я не зазнали досить страждань?

Це був постріл прямісінько мені в серце, але і правдою я знехтувати не могла. Якщо не піду до поліції, проживу життя, тисячократно жалкуючи. Ті жінки не заслуговували на страждання. Я не могла цього ігнорувати.

— Мати очікувала б від мене правильного вчинку, навіть якщо він жорстоко важкий.

Я поглянула на батька зі співчуттям. На що це схоже: знати, що виростив диявола? Певно, за відчуттями це було те саме, що й день за днем сидіти поряд із чудовиськом, жодного разу не помічаючи чорноту його душі.

Батько дивився на мене довгу хвилю, відтак кивнув. Я мляво йому усміхнулася й повернулася до брата. Хоч він і накоїв мерзенні речі, у моєму серці не було до нього ненависті. Можливо, ми всі трохи божевільні.

— Водсворт? Одрі Роуз! — донісся зі сходів панічний крик, за яким почулося тупотіння ніг по східцях. А вже за мить у кімнату влетів Томас, який удруге в житті мав пом’ятий вигляд. Він зупинився переді мною, ковзнув очима по моєму обличчю й тілу, затримавшись на зап’ястках. — Ти в порядку?

Я витріщилася на нього, не ладна слова вимовити. Не ладна осягнути, що ось він справді стоїть біля мене. Перш ніж відвернувся, я помітила на його обличчі полегшення. Рушивши вглиб кімнати, Томас не зводив очей із Натаніеля.

— Раджу тобі зникнути до прибуття Скотленд-Ярду. — Він перевів погляд із ошелешеного обличчя мого батька на братове, і його тон був таким самим похмурим, як і їхні вирази. — Ти ж не думав насправді, що я прийду, не підготувавшись, чи не так? — Юнак сумно мені усміхнувся. — Мені дуже шкода, Одрі Роуз. Це єдиний раз, коли я ненавиджу власну правоту.

— Як ти... — почав було питати Натаніель.

— Як я дізнався, що ти горезвісний Джек-Різник? — урвав його Томас, повернувшись до своєї звичної манери й підходячи до мене. — Насправді це було не так і складно. Мене дещо непокоїло з тої ночі, коли ми з Водсворт прослідкували за вашим батьком від квартири міс Мері Джейн Келлі до дому.

— Ви що? — кинув у наш бік недовірливий погляд батько.

— Перепрошуємо, сер. Хай там як, у житті не буває такої речі як випадковість. Особливо коли йдеться про вбивство. Якщо до нього не причетна Ваша Світлість, тоді хто?

— І справді хто, — пробурмотів Натаніель.

— Сьогодні ввечері я дослідив суперінтенданта Блекберна і виявив, що його дії непідробні. До того ж, у нього відсутній найбільший доказ, який я виявив.

І коли я перебирав у голові деталі, мені сяйнула думка: наш убивця якось залучив себе у розслідування. Лорд Водсворт і Блекберн — хоч гарні підозрювані — непричетні. Я не зміг знайти жодного мотиву ні в того, ні в того. Як і не виявив у них того конкретного доказу, що я розкопав, який підтвердив би їхню причетність.

Томас підійшов прямісінько до мене, ставши між мною та моїм кровожерливим братом, у якого був такий вигляд, наче він зібрався відірвати хлопцеві руки і ноги.

— А ось ти вельми цікавився розслідуванням. Заснувати групу пильнувальників — це був гарний хід, — промовив Томас ледь не схвально. — А ще було те докучливе питання про жінок, пов’язаних із твоїм батьком. Оскільки лорда Водсворта я виключив, мій розум зміг дослідити інші варіанти. У твого дядька є доволі захоплива теорія, що серійні вбивці убивають тих, кого знають. Принаймні спочатку.

Натаніелева увага метнулася до клинка, який він залишив неподалік від матері. Я вхопила Томаса за руку, але той ще не закінчив хизуватися своїми дедуктивними здібностями.

— Дорогою до Скотленд-Ярду я пригадав, що бачив на зрізаній шкірі жертви краплинки крові. Судячи з їхнього розкиду, очевидно: ця кров не належала міс Келлі. І це привело мене до висновку, що вбивця сам отримав поранення.

— Ну, а як же це привело тебе сюди? — поцікавився Натаніель, рушивши до ножа на столі.

Томаса це не налякало, а ось я була ладна закричати чи власноруч кинутися до зброї.

— Я пригадав, що бачив порізи на кінчиках твоїх пальців кілька тижнів тому. Тоді це не здавалося мені вартим коментарів. Та подумки переглядаючи твій останній злочин, я нарешті збагнув, де ти ховав своє знаряддя вбивства.

Юнак випустив ізсередини пальта ніж і підніс перед собою, здивувавши нас.

— Мені вдалося відтворити ті ж рани на собі. Бачиш?

Мій брат стис кулаки і витріщився на Томаса, мов на щура, якого треба негайно прибити.

— Ти, певно, вважаєш себе неабияким розумником.

Самовдоволений вираз, який зазвичай не сходив з Томасового обличчя, зник, коли він зустрівся зі мною очима.