Керри Манискалко – По сліду Джека-Різника (страница 54)

— Єдине, про що я неабияк шкодую, — це що ти так глибоко скривдив свою сестру. — Томас роззирнувся кімнатою і звірився з кишеньковим годинником. — І я не жартував про Скотленд-Ярд. Я сказав їм, що в цьому домі вчиняється злочин. Тож або залишся і прийми свою долю, або почни все спочатку. Стань таким братом, за якого Одрі Роуз тебе мала, і сином, якого заслуговує твій батько.

Батько позирнув на хлопця, і його очі сяяли від вдячності.

Томас запропонував моєму братові шанс на життя. Шанс спокутувати гріхи, хоч і знаючи, що поліція шукатиме його. Так було неправильно, але заради своєї сім’ї я була ладна на це піти.

Я зробила глибокий тремтливий вдих і повернулася до брата.

— Або твоєму терору кінець, або твоєму життю. Обирай.

Натаніель видобув схожий на гавкіт нервовий смішок, і його вираз обличчя став геть холодним.

— Попереджаю тебе, люба сестро. Ще колись мені погрозиш, і я вб’ю тебе й твого дружка-бовдура, перш ніж йому забагнеться відшукати мене.

— Натаніелю. — Батько похитав головою. — Не лякай сестру.

Натаніелеві слова вразили мене, проте далеко не так сильно, як його крижаний погляд. Уся теплота, яка робила його моїм братом, зникла.

Відчувши мій біль, Томас потягся до моєї руки. Він запропонував мені свою силу, і я радо її прийняла. Настав час покінчити із цим жахіттям. Я обернулася, щоб поглянути на брата востаннє, сподіваючись запам’ятати його саме таким, яким він був, перш ніж піду геть. От тільки він більше не дивився на мене своїми холодними, мертвими очима.

Схопивши шприц, Натаніель увімкнув електричний рубильник, наміряючись завершити свою негідну роботу. Засичало й зашипіло біло-синє світло, і від його сили тріщало повітря. Та щось було не так.

Натаніелеві дії були непослідовні. Він усе робив неправильно. Спершу він мав увести матері кров, а вже тоді вмикати рубильник. Але чому? Мій розум вертівся немов навіжений, а тим часом повітря наповнювало електричне дзижчання.

Натаніель здійняв металевий шприц, а на мій мозок — буквально із секундним запізненням — обрушилося страхітливе розуміння.

— Ні! — закричала я, та мій голос потонув у шумі. Томас міцно мене тримав, тимчасом як я силкувалася вирватись із його рук. Я мала кинутися до брата, врятувати його жалюгідне життя. Натаніель незримо дивився крізь мене, і я крикнула до нього ще раз: — Ні! Натаніелю, не треба! Пусти мене!

Дзижчання стояло приголомшливе. Від нього цокотіли зуби і було майже неможливо дихати. Та на мого брата це вочевидь не впливало. Я закричала знову — все марно.

— Кинь це безумство, Натаніелю, — загримів батько, перекрикуючи гамір. — Я сказав...

Мій брат устромив шприца в груди матері, метал торкнувся до металу, але Натаніеля ніщо не захищало від удару струмом. Тіло матері смикнулося вперед і так само впало назад на стіл, сіпаючись. Я відірвала від неї погляд, відчайдушно прагнучи допомогти братові.

— Натаніелю! — вереснула я, а він усе трясся, не в змозі випустити металевий шприц і розірвати контакт зі смертельним струмом.

Із братового носа та рота потекла кров, а з-під коміра водночас почав здійматися дим. Я брикалася і хвицалася, наче дикий звір, що опирався приборканню.

— Пусти, Томасе! Пусти мене.

— Ти йому не допоможеш, — сказав юнак, обвивши мене руками, неначе путами. — Якщо торкнешся його тепер, зазнаєш тієї самої долі. Мені шкода, Одрі Роуз. Страшенно шкода.

Я обм’якла в його обіймах, знаючи, що Томас ніколи не дасть мені кинутися назустріч смерті. Здавалося, наче минули роки, аж раптом Натаніель відлетів від електричного джерела. Його тіло врізалося в стіну й повалилося купою тліючого одягу.

Запала тиша, немов свіжий сніг. Стало занадто тихо й занадто гучно водночас. Навіть парові машини нарешті зупинилися.

Материне тіло смикнулося востаннє й застигло.

Я кліпнула, бо мусила зосередитися на одному жахітті за раз. Перевела увагу на брата. Натаніелева голова звисала під фатальним кутом, та я не могла цього прийняти. Не збиралася приймати. Він підведеться. Буде розбитий і весь у синцях, але житиме. Мій брат молодий і виживе, і спокутує гріхи. Він вибачиться і знайде допомогу, щоб виправити те, що зробило його жорстоким. На це піде час, але Натаніель — колишній — до нас повернеться. Затамувавши подих, я чекала. Він встане. Він мусить.

Навколишній простір заповнив запах паленого волосся, і я ледь стримала нудоту, що на мене накочувалася.

Я побачила, як батько попільно упав на коліна, затуливши обличчя долонями.

— Хлопчику мій, — схлипував він.

Осягнути все це було несила. Я відчула, що хитаюся. Утім, мені було потрібно впевнитися в одній речі, перш ніж зомлію. Я поглянула на тіло матері і з полегшенням усвідомила, що воно не рухається. Тоді мене охопив жахливий сум: усі звірства Натаніеля були даремні.

— Благаю. Благаю, вставай.

Я витріщилася на братову зіпсовану зачіску. Я хотіла, щоб він підвівся й потягнувся по свій клятий гребінець. Він мав поправити її, адже йому було б не до вподоби, що хтось бачить його в такому стані. Я мовчки дорахувала до тридцяти: довше Натаніель не міг витерпіти без дбання про своє неслухняне волосся. Я дорахувала до тридцяти одного, але брат так і не поворохнувся.

Я впала на землю, відчуваючи нудотні позиви. На мене сходило усвідомлення.

Натаніель більше ніколи не перейматиметься своїм волоссям. Ніколи не вип’є чергової пляшки імпортного бренді. Не піде на пікнік із кошиком від Fortnum & Mason й не допоможе мені втекти із милої клітки нашого батька. Він скоїв жахіття, а тоді зоставив мене підбирати скалки наших життів. Саму.

Я кричала, доки не захрипла. Томас намагався заспокоїти мене, та єдина річ, про яку я могла думати, була така: Джек-Різник мертвий. Мій брат мертвий.

Я кричала, аж доки темрява не огорнула мене в приємні обійми.

 

РОЗДІЛ 30

ЗІ СМЕРТІ - В ЖИТТЯ

 

ЛАБОРАТОРІЯ ДОКТОРА ДЖОНАТАНА ВОДСВОРТА

ГАЙГЕЙТ

23 ЛИСТОПАДА 1888 РОКУ

— Розпиляй черепну коробку більшою пилкою.

Дядькові руки смикалися, та він не потягся по інструмент. Він знав, що мені відволікти увагу потрібніше, ніж йому провести розтин. Я глибоко вдихнула й щосили натиснула на пилку, рухаючи зазубленим лезом сюди-туди.

Цього разу я вдягнула маску на обличчя, щоб не вдихнути кісткового пилу.

Я вже не раз бачила, як дядько робив цю процедуру і вивчила, що на деякі речі наражатися не варто.

Два довгі тижні минуло, відколи ми поховали Натаніеля поруч із матір’ю. Батько став замкнутішим, ніж раніше, а я поволі з’їжджала з глузду. Наш дім здавався порожнім і гнітючим, так ніби теж оплакував втрату. Дивовижно, як одна людина здатна наповнити певний простір, а відійшовши, залишити тільки пустку.

Нічого не було як раніше, і вже ніколи не буде. Я ж бо не лише втратила брата, а й мала мучитися знанням, що в останні місяці життя той був убивцею. Лорд Едмунд приховав Натаніелеву причетність, і я не питала як. Одного дня я розповім усім правду, та наразі біль іще надто мене ятрив.

Моєю щокою потекла сльоза, проте я продовжила пиляти череп, не завдаючи собі мороки змахнути її. Деякі дні були кращі за інші. Хорошого дня я плакала в ліжку, доки не засинала. Поганого ж могла розридатися будь-коли.

— Добре. Тепер зніми верхівку черепа, — сказав дядько, вказуючи на горішню частину: та нагадувала мені вужчий бік яйця. — Спершу може не піддаватися, але з достатнім натиском відокремиться. Просунь усередину скальпель і піднімай.

Я зробила, як він велів. Верхівка черепа відділилася з характерним «цмоканням», як коли розкривають запечатану банку. Навколо нас завис неприємний запах, відчутний навіть крізь мою маску.

Кашлянув Томас, на мить привернувши мою увагу. Правду кажучи, я забула, що він узагалі тут був. Хлопець тихенько примостився в кутку лабораторії, роблячи нотатки й вивчаючи записники мого брата. Поки що я не була готова прочитати їх, однак із того, що чула, знала: та інформація була науковим проривом.

І можливо, братова Осінь Терору одного дня ще послужить на благо. Томас плекав надію, що зможе за життя здійснити успішну пересадку живій людині. Я щодо цього не мала жодного сумніву.

Дядько подав мені тацю, і я поклала горішню частину черепа на неї.

— А тепер видали шматочок мозку... ось тут, — мовив він, вказуючи скальпелем на бажаний зразок.

Я висмикнула скальпель із його рук і піднесла до мозку. У цю мить у двері постукали, а відтак у шпарину просунулася голова служниці. Вона опустила очі додолу, та я її не звинувачувала: у гнитті-бо немає нічого прекрасного.

— Сер, у салоні чекає лорд Водсворт. Він бажає поспілкуватися з міс Одрі Роуз.

Дядько роздратовано застогнав і скинув руки горі.

— У такому разі скажи лордові Водсворту, що або нехай зачекає, або благословить нас своєю присутністю в лабораторії. Бо ця робота невідкладна.

Покоївка наважилася зиркнути в бік столу для розтинів, біля якого стояла я — в закривавленому фартуху і з вимазаними в смерті руками. Я помітила, як гойднулося її горло, коли жінка зглитнула.

— Гаразд, сер. Я йому перекажу.

Вона зникла на сходах, перш ніж дядько встиг видобути бодай іще одне слово. А Томас зустрівся зі мною поглядом і насторожено всміхнувся. Якщо батько прибув аж сюди, це означало, що я в халепі, і він затягне мене назад до моєї позолоченої клітки, навіть якщо я хвицатимусь і верещатиму. Я зітхнула. Рано чи пізно батько мав би помітити мою відсутність, тим паче що порівняно з минулим тепер я заледве приховувала свою діяльність.